Василю, ти ж свій, брат рідний… Допоможи. Я знаю, в тебе є, – просила Надя, схрещувала руки, ніби благала не просто про гроші, а про останню надію. Василь мовчав. Йому важко було чути це з вуст рідної сестри. Надя – молодша на чотири роки. Разом зростали: він – тихий, відповідальний, вона – говірка і трохи легковажна. Завжди знала, як вмовити маму, як обернути щось на свою користь. Але Василь не ображався. Навпаки – допомагав, покривав її витівки, давав свою порцію цукерок

– Василю, ти ж свій, брат рідний… Допоможи. Я знаю, в тебе є, – просила Надя, схрещувала руки, ніби благала не просто про гроші, а про останню надію.
Василь мовчав. Йому важко було чути це з вуст рідної сестри. Надя – молодша на чотири роки. Разом зростали: він – тихий, відповідальний, вона – говірка і трохи легковажна. Завжди знала, як вмовити маму, як обернути щось на свою користь. Але Василь не ображався. Навпаки – допомагав, покривав її витівки, давав свою порцію цукерок.
Коли батька не стало, Василю було 18. Він швидко подорослішав. Після технікуму не став шукати роботи в районі – поїхав на заробітки в Польщу. Потім Чехія, потім трохи далі. Роки минають швидко, коли працюєш тяжко. Усе – заради родини: мами, дружини, дітей. І трохи – заради Наді.
Бо саме їй він кілька разів висилав чималі суми. На початку – щоб “піднятись”, “відкрити кав’ярню”. Потім – на нову машину. Потім – щоб “перебитись, бо чоловік залишив і діти ростуть”.
– Я все віддам, Васильку. Ти ж знаєш мене, – щоразу казала вона.
І він вірив. Бо то – сестра. А сестрі не відмовляють. Особливо, коли в її голосі – сльози, а в очах – безпорадність.
Минуло десять років. У житті Наді нічого не змінилося. Кав’ярня не відкрилась. Машина зламалась. З чоловіком розлучилась. Живе з двома дітьми в старому домі мами, намагається зводити кінці з кінцями, але часто – безуспішно.
Василь же повернувся. Повністю. Вирішив більше не їздити: здоров’я вже не те, спина болить, очі сідають. Вдома хазяйство, дружина, двоє синів. Вони підросли й чекають тата не через Viber, а на подвір’ї з м’ячем.
І ось, коли він нарешті відчув, що хоче жити для себе, Надя знову прийшла.
– Васильку, мені вже соромно просити, але… зовсім нема з чого. Пенсія мами ледве покриває світло. А я – безробітна. Дай хоч трохи. Хоч п’ять тисяч…
Він зітхнув.
– Надю, я вже не їжджу. Усе, що мав, вклав у ремонт хати. Я більше не можу позичати. І… ти ще ж не віддала те, що брала.
Вона одразу перемінилась в обличчі.
– Ти що, брате, мені збирався рахунок виставляти? Тобі шкода для рідної сестри? Я ж з дітьми, а ти – господар, у тебе все є!
– Я нічого тобі не рахую. Але й не можу далі мовчати. Скільки разів ти обіцяла? Я тобі вірив. А тепер… тепер і мені важко.
– Значить, ти мені нічого не даси. Зрозуміло, – кинула Надя з образою і пішла, не попрощавшись.
Дружина Василя, Марія, мовчала. Вона завжди була поруч, коли брат давав сестрі гроші. І завжди казала одне й те ж:
– Не ображайся, але ти не банк. Одного разу вона має зрозуміти, що ти – не бездонний.
Василь не відповідав. Але цієї ночі довго не міг заснути. У голові крутились спогади: як вона смикала його за рукав у дитинстві, щоб покатати на санках. Як ховалась за його спину, коли мати сварила. Як присилала йому перші листи, коли він був за кордоном.
І водночас – інші спогади: як він стояв на морозі в Чехії, чекаючи автобуса на роботу. Як ночував у гуртожитку з п’ятьма незнайомцями. Як посилав їй гроші, а вона навіть “дякую” не писала.
Він не злився. Йому було прикро.
Минуло кілька тижнів. Надя не дзвонила. Але в селі пішли розмови.
– Чув, Надя казала, що брат її покинув…
– Та як так можна – для рідної сестри пожаліти копійку…
Василь ішов сільською дорогою й опускав очі. Знав, що не винен. Але почувався винним. І так буває, коли тебе навчили давати, але не навчили, як сказати “досить”.
Одного дня, коли він лагодив паркан, до нього підійшла сусідка Ганна.
– Василю, не ображайся, але я Надю бачила вчора в магазині. Купила коньяк, шоколад, щось там ще. І все – за ті гроші, що “немає звідки”. Така вже вона… не зла, але безвідповідальна.
Василь тільки зітхнув.
– А я й не ображаюсь. Я вже просто відпустив.
– Правильно. Добро – це не коли даєш усе. А коли вмієш вчасно зупинитись.
Увечері Василь сів за стіл і написав листа. Не електронного, а звичайного – на папері. Звик писати від руки. Коротко:
“Надю, я тебе не осуджую. І не тримаю зла. Я допомагав не тому, що багатий, а тому, що ти – моя сестра. Але зараз я сам маю дбати про свою родину.
Якщо зможеш – поверни хоч частину. Якщо не зможеш – не треба. Але більше не проси. Бо віддавати я не зможу, а ображати тебе не хочу. Твій брат, Василь.”
Він поклав листа у конверт і сам заніс у Надину поштову скриньку.
Весною вона прийшла. Стояла на подвір’ї з опущеними очима.
– Пробач, брате… Я звикла, що ти – як камінь. Скільки не кинь – все витримаєш. А не подумала, що й тобі може бути важко. Я вже не проситиму. Постараюся щось сама…
Він мовчки кивнув.
– Я принесла… три тисячі. Не все, що винна. Але хоч трохи. Потроху віддам.
І Василь раптом зрозумів: не гроші були головним. А те, що сестра нарешті не лише взяла, а й спробувала повернути. Не в гривнях – у повазі.
Родина – це не про те, скільки разів ти давав. А про те, чи зможеш сказати “ні” – і при цьому зберегти добрі стосунки.