– Василю, що в нашому домі відбувається? – я стояла посеред вітальні, тримаючи в руках порожню коробку з-під мого улюбленого сервізу.

Чоловік лише знизив плечима.

– Мама вирішила трохи прибрати. Сказати тобі забула.

– Прибрати? – я відчула, як у мене всередині все закипає. – Це не “прибирання”, це мої речі! Де вони?

Василь, нарешті, підняв голову і зробив вигляд, що йому теж цікаво.

– Ну, напевно, десь у шафі. Піди запитай у мами.

Я різко розвернулася і попрямувала на кухню, де моя свекруха, пані Галина, неквапливо пила чай, наче нічого не сталося.

– Мамо, де мій сервіз? – спробувала я зберігати спокій, хоча відчувала, що ось-ось не стримаюся.

– Ой, Оленко, ну такий старий, негарний сервіз, тріснута чашка… Ну я його викинула, звісно! Що тут такого? – і вона спокійно відкусила шматок печива, навіть не зиркнувши в мій бік.

Я витріщилася на неї, відчуваючи, як в середині все холоне.

– Ви викинули? Не запитавши мене?

– А що питати? Ну хіба таке можна тримати в домі? Василь мені довіряє, сказав, що я можу робити як краще!

Мені стало важко дихати. Цей сервіз подарувала мені бабуся на весілля, і я берегла його як пам’ять. Але що там пам’ять, якщо моя свекруха вирішила, що вона має право вирішувати за мене?

Я зітхнула і повернулася у вітальню, де Василь усе ще гортав телефон.

– Вона викинула мій сервіз, – ледве стримуючи сльози, сказала я. – Навіть не запитавши мене.

Чоловік підняв голову, глянув на мене і… знизав плечима.

– Ну то й що? Він же старий був.

У той момент я зрозуміла: я у власному домі, але почуваюся чужою. Моє слово нічого не значить. Мої речі можуть викинути, а мої емоції – відмахнутися від них, як від чогось неважливого.

Тієї ночі я довго лежала, дивлячись у стелю. Думала про всі ті дрібниці, які поступово зникали з нашої квартири. Спочатку маленька фігурка, яку я привезла з подорожі, потім рушники, які я вишила власноруч, і ось тепер – сервіз. Це була не просто прибирання, це був процес, у якому поступово стирали мою присутність у цьому домі.

Наступного дня я зустрілася зі своєю подругою Наталкою. Ми сиділи у кав’ярні, і я розповідала їй усе, не приховуючи емоцій.

– Це неприйнятно, – одразу сказала вона. – Ти мусиш встановити межі, бо далі буде ще гірше.

– Я не знаю, як, – зітхнула я. – Василь ніколи не йде проти мами. А якщо я скажу різко – буде скандал. Я вже втомилася.

Наталка задумалася, потім поставила каву на стіл і подивилася мені прямо в очі.

– Олено, а що буде далі? Якщо зараз ти промовчиш, що вона зробить наступного разу? Викине твій одяг? Твої прикраси? А може, одного дня вирішить, що їй не подобається, як ти облаштувала кухню, і все переставить? Як далеко ти дозволиш їй зайти?

Я мовчки дивилася на неї, відчуваючи, як у мене всередині стискається клубок розпачу. Вона була права.

Того вечора, коли я повернулася додому, я твердо знала, що більше не промовчу.

– Василю, нам треба поговорити, – сказала я, коли він сидів за ноутбуком.

Він відразу відчув серйозність у моєму голосі і вимкнув екран.

– Що сталося?

– Я більше не можу так жити. Я не хочу почуватися гостем у власному домі. Якщо твоя мама тут живе, то мають бути правила. Вона не має права викидати мої речі, змінювати мої звички і вирішувати за мене. Якщо ти мене любиш, ти повинен мене підтримати.

Василь почухав потилицю і подивився кудись убік. Я знала, що це непроста розмова для нього. Він любив свою маму, але чи любив він мене настільки, щоб стати на мій бік?

– Я поговорю з нею, – нарешті сказав він.

– Я не думав, що це тебе так зачіпає.

Мене аж пересмикнуло.

– Не думав? Василю, я ж не раз тобі казала!

Він зітхнув і кивнув.

– Добре. Я розумію. Давай сядемо всі разом і обговоримо правила.

Це було більше, ніж я сподівалася. Це був шанс.

Зустріч зі свекрухою була непростою. Вона відразу почала ображатися, говорити, що хотіла як краще, що я невдячна. Але цього разу я не дала їй змоги перекласти провину на мене.

– Мамо, ми живемо тут всі разом, і кожен має свої речі, які для нього важливі. Я вас прошу – не викидайте нічого без мого дозволу. Це – мій дім так само, як і ваш.

Галина скривилася, але нічого не сказала. Василь сидів поруч і цього разу не мовчав.

– Мам, Олена має рацію. Я не хочу, щоб у нас були через це сварки. Давай домовимося, що всі поважають простір одне одного.

Це була маленька перемога. Чи зміниться щось насправді? Не знаю. Але хоча б зараз я відчула, що моє слово щось означає.

А ви як вважаєте – чи можна встановити межі у стосунках зі свекрухою? Чи такі ситуації завжди будуть приводом для конфлікту? Як ви б діяли на моєму місці?

Джерело