Важкий характер був у Василя Павловича. Ось і залишився він сам на старості у своєму великому будинку в селі.

Дружини його не стало п’ять років тому. Та й йому незабаром сімдесят вже виповнитися мало…

Було в чоловіка двоє синів.

Старший, Віктор, у великому місті живе.

Молодший, Олексій, в райцентрі сусідньому влаштувався. Онуки, мабуть, дорослі.

Востаннє Василь Павлович молодших онуків, дітей Олексія, на поминках своєї дружини бачив, і не до них йому було.

Віктор же ж один приїжджав…

Все частіше в голову Василя Павловича не надто радісні думки стали приходити:

– Навіщо мені все це? – думав він. – Дім, господарство? Що на мене чекає в майбутньому? Самотня старість? Діти забезпечені, міські онуки вже дорослі. Тут і не з’являться.

Діти Олексія підростуть і теж сюди не приїдуть. А скільки їм уже років?

Згадував, згадував чоловік, та так і не згадав.

– Великі вже…

…– Василю, – пролунав з вулиці голос сусідки і гавкіт його песика.

Василь Павлович вийшов на подвір’я, й гукнув собачці:

– Рекс, місце!

Той, невдоволений, попрямував у свою будку, а господар підійшов до хвіртки.

– Що тобі, Раю? – запитав він.

– Ой, як я твого Рекса весь час сахаюся! – сказала жінка.

– Ти чого прийшла?

– Ось тобі картопельки гарячої з м’ясцем принесла, – сказала сусідка і простягла Василю Павловичу невелику емальовану каструльку, розмальовану в горошок.

– Дякую! – сказав той похмуро.

Чоловік дістав з кишені гроші і простягнув Раїсі двісті гривень.

– Ну, що ти, Василю! – ахнула та. – Все грішми вимірюєш? Так і будеш один до самого…

– Все, Раю, дякую! – Василь Павлович поклав їй у руку гроші, взяв каструльку і подався до будинку.

– От же ж характер має! – пробурмотіла йому вслід жінка…

…Василь зайшов у хату. Він дістав хліб і став їсти картоплю, посміхаючись про себе:

– Треба Раїсі більше платити, ох і смачно вже готує!

Чоловік поїв, вийшов на подвірʼя і залишки їжі виклав у миску песику.

– Їж, Рексику!

Нагодувавши його, Василь подався у свою майстерню…

Від роботи його відвернув гавкіт все того ж Рекса. Але цього разу він був привітний, немов той казав:

– Господарю, до тебе дуже хороші гості прийшли!

Василь Павлович вийшов на вулицю. Дорослі хлопець і дівчина з сумками в руках уже зайшли на подвірʼя.

– Це хто ще такі? – не зрозумів господар.

Дівчина поставила сумку на землю і раптом радісно підбігла до Василя.

Чоловік дивився на гостю й не розумів, хто це така, і що тут взагалі відбувається.

– Дідусю! – раптом вигукнула дівчина.

– Світлана? – ахнув Василь Павлович. – Внучечка?!

Він обійняв її, а потім злегка відсторонив від себе, розглядаючи, ніби не вірячи, що це вона.

– Ти ж зовсім доросла!

– Дідусю, знайомся! Це, Денис!

Вони з хлопцем потиснули один одному руки і тільки тоді Василь Павлович помітив, що їхні обличчя, якісь стривожені.

– Світлано, що трапилося? – запитав Василь.

– Дідусю, – на очах онучки з’явилися сльози. – Ми з Денисом любимо один одного, а батьки проти, і мама з татом, і його батьки – також…

– А вам скільки років? – на очах Василя Павловича майнула усмішка.

– Мені скоро вісімнадцять, а Денису двадцять… Скоро буде…

– Заходьте в хату! Там все й обговоримо, – обернувся до хлопця той. – Занось сумки!

Всі зайшли у хату. Василь Павлович поставив чайник і одразу сказав:

– Ну, розказуйте!

– Дідусю, ми в тебе поживемо трохи? – внучка дивилася на Василя Павловича такими сумними очима, ніби це був останній їх шанс.

– Батьки знають? – запитав старий.

– Ні.

– І не одружені значить ви…

– Дідусю, через місяць мені вісімнадцять виповниться, ми одразу й подамо заяву у ЗАГС, – загомоніла онука.

– Гаразд, із твоїми батьками я зараз поговорю, – сказав Василь Павлович і повернувся до хлопця. – А що в тебе з батьками?

– Проти вони. Кажуть, що я мав спочатку вступити в інститут, закінчити його, знайти хорошу роботу, а вже потім одружуватися…

– А ти що?

– Я вашу внучку люблю! – твердо відповів хлопець.

– Гаразд, живіть поки що! – дозволив дідусь і одразу додав: – Тільки не сподівайтеся, що я вас на своїх харчах триматиму.

– Василю Павловичу, я роботу знайду, працюватиму! – тут же палко пообіцяв хлопець.

– Я тобі сам на перший час роботу знайду. А там побачимо. І не забудь батькам зателефонувати й повідомити, де ти знаходишся.

– Гаразд…

– От і добре! – дідусь обернувся до внучки. – Світлано, накривай на стіл!

Внучка одразу кинулася до холодильника…

…Після чаювання Василь Павлович кивнув на двері:

– Світлано, розташовуйтесь у твоїй кімнаті і в кімнаті брата!

– Ага, дідусю!

Вони взяли сумки і пішли, а Василь Павлович дістав телефон і набрав номер свого сина.

– Олексію, Світлана зі своїм другом у мене, – сказав він у слухавку.

– Тату, я вже не знаю, що з нею робити! – почав бідкатись той. – Закінчила одинадцять класів і одружилася…

– У мене поживуть, – категорично відповів батько. – Мені, старому, вже важко самому з господарством вправлятися. І вони до самостійного життя хоч трохи звикнуть.

– Тату, їй же ж в інститут вступати!

– Який інститут? Вже серпень надворі. Обійдеться поки що без інституту. Захоче, на заочне вступить, не захоче, я тут роботу знайду!

І він тут же спитав:

– Ти знаєш, що вона заміж уже через місяць-другий збирається виходити?

– Знаю…

– Ну тоді все, сину! Бувай!

– Діду! – до нього вибігла внучка. – А чого в тебе так неприбрано? Пил навколо…

– Тепер, це у тебе неприбрано. От і займайся цим, – він махнув рукою хлопцеві, який теж вийшов: – Денисе, ходімо зі мною!

Коли чоловіки вийшли надвір, Василь Павлович діловито сказав:

– Нас тепер троє треба продуктами потихеньку запасатися…

В уявленні хлопця, запасатися продуктами – це означало йти в магазин.

А виявилося, що все зовсім не так!

Картопля довелося копати самому. Мʼясце і яйця треба було теж заготувати.

Зате яка смачна вечеря вийшла!

…Наступного дня старий розбудив молодих на зорі. Тільки тут Денис звернув увагу скільки у нього живності: і корова з телятком, сім поросяток, курей зо два десятки.

А дід тільки примовляє:

– Вчись, Денисе, господарством керувати. Сьогодні у нас із тобою багато роботи. Наш місцевий багатій сина одружує…

І почалося – картоплі накопати, овочі зібрати. З льоху стільки ігристого витягли, м’яса копченого, якісь соління…

Увечері ще й свіжини наготували.

Приїхав той самий багатій, навантажили йому цілу машину. Той із дідом розплатився.

– Денисе! – гукнув хлопця старий і дав грошей.

– Навіщо? – не зрозумів той.

– Купиш собі і Світлані, що там вам треба. А зараз ходімо вечеряти…

Після вечері, перед сном Світлана запитала:

– Ну, як тобі, Денисе, сільське життя?

– Нормально! – несподівано з оптимізмом відповів той. – Принаймні їсти тут точно є що. Так, Світлана, ми з дідом сьогодні одному багатієві на весілля його сина продукти заготовляли. Дідусь запитав, коли у нас весілля, і сказав, коли заяву подамо, почнемо продукти й нам заготовляти.

– Дідусь строгий, але все правильно робить.

– Він грошей дав нам із тобою. Каже – купіть що треба!

– Чудово! Завтра в магазин підемо…

…Вранці, зробивши всі справи вдома, Денис зі Світланою попрямували у сільський магазин, ще не припускаючи, яким насиченим буде цей суботній день.

Не встигла внучка з нареченим піти, як біля будинку зупинилася машина, з якої вийшов син Василя Павловича, Олексій із невісткою.

– Привіт, тату!

– Привіт, сину!

І одразу питання невістки:

– Світлана, де?!

– Пішла зі своїм нареченим у магазин, – посміхнувся Василь Павлович.

– То вже й наречений?! Я так не вважаю.

– Юлю, як я бачу у них на це своя думка, протилежна твоїй.

– Вона ще поки що з батьками живе! – завелася невістка.

– Ну, це твоє твердження теж дуже спірне…

– Ви, тату, замість того, щоб заступатися за свою онучку, відправили б її додому, а цього так званого «нареченого» виставили.

– Я вже якось розберуся, що мені робити в моєму домі.

– Тату, Юлю, перестаньте! – нарешті сказав Олексій.

– Заходьте! – кивнув головою господар будинку.

Щойно вони зайшли у хату, як невістка демонстративно підійшла до плити, з наміром навести порядок, але все було чисто.

– Олексію, сходи в льох дістань ігристого! – сказав батько.

– Я за кермом.., – запитливо глянув той на дружину.

– Значить, поставиш машину у дворі і залишитеся ночувати, – твердо сказав батько.

…Молоді поверталися додому, весело розмовляючи.

Біля будинку діда настрій у Юлії раптово зіпсувався, коли вона побачила машину батька.

– Батьки приїхали! – важко зітхнула вона.

– Юлю, ми з тобою вже дорослі, – твердо промовив її наречений. – І самі вирішуватимемо, що нам робити. Нехай наші батьки до цього звикають.

І вони сміливо зайшли у хату.

– Здрастуйте! – промовив Денис.

А Світлана підійшла й поцілувала у щоку матір і батька.

– Сідайте! – кивнув дід на вільні стільці і одразу звелів: – Розказуйте, які у вас плани на найближчий час.

Дівчина хотіла щось сказати, але Денис поклав їй руку на плече, ніби попереджаючи, що говоритиме сам.

– Через місяць Світлані виповниться вісімнадцять, і ми подамо заяву у ЗАГС. Через два місяці у нас весілля.

– А гроші у тебе на весілля є? А жити ви де збираєтесь? – почала майбутня теща.

– Це ми зараз і обговоримо, – сказав дід.

Тут вони почули, як біля будинку зупинилася машина.

– Піду, подивлюсь, хто там! – підвівся з-за столу господар.

Він вийшов на подвірʼя і побачив, як із такої ж машини, як і в сина, вийшли жінка і чоловік.

– Ви Василь Павлович? – гордо запитала жінка.

– Ну я. А ви, як я зрозумів, батьки Дениса, – відчинив хвіртку Василь Павлович. – Проходьте! У нас якраз іде важливе обговорення. Ваша присутність бажана. Проходьте, проходьте!

– Мама? Батько? – здивовано підвівся наречений, коли ті увійшли в будинок.

– Денисе, принеси із зали ще два стільці! – сказав дідусь. – Олексію, давай відсунемо стіл від вікна! Світлано, постав на стіл чистий посуд для гостей!

Коли хлопець приніс стільці, дід сказав йому:

– Полізь у льох, дістань ще ігристого!

– Я за кермом, – не зовсім впевнено промовив майбутній свекор.

– Нічого, – одразу сказав Василь Павлович. – Машину поставиш у дворі. Завтра неділя. Місця всім вистачить. Давайте знайомитися!

– Максим! – представився гість.

– Таїсія! – представилася його дружина.

– Сідайте! – кивнув їм господар будинку на стільці, а своєму синові на ігристе.

Ті сіли. Представились й майбутні свати.

Коли вони скріпили знайомство тостом, дід звернувся до нареченого:

– Денисе, тепер ми у повному складі. Доведеться тобі повторити, що ви плануєте зі Світланою найближчим часом.

Хлопець підвівся і твердо повторив:

– Через місяць Світлані виповниться вісімнадцять років. Ми одразу подамо заяву у ЗАГС і почнемо готуватися до весілля.

– Синку, – вставши, першою вступила в обговорення його мати. – Ти недавно ні копійки ще не заробив. Твоя дівчина тільки школу закінчила. На які гроші ти збираєшся готуватися до весілля? Куди приведеш молоду дружину?

– Усі ці питання ми зараз і обговоримо, – Василь Павлович взяв нитку розмови у свої руки. – Кожен висловить свою думку. Так як наші жінки дуже емоційні, почнемо з чоловіків. Максиме, ти перший…

…До вечора тривало обговорення, що постійно переходить в суперечку.

Будь-які спроби перевести суперечку в сварку Василь Павлович одразу припиняв.

Так, усі сперечалися, але відчували, що остаточне слово буде не за батьками молодих, а за дідом нареченої.

От він і встав, і твердо промовив:

– Так як Денис та Світлана люблять один одного, то весілля буде у будь-якому випадку. Гроші на середнє весілля я знайду в будь-якому випадку, але дуже сподіваюся, що батьки молодих теж візьмуть участь у підготовці.

Після весілля молодята житимуть тут. Будинок великий, місця й онукам вистачить. Денис, надалі, допомагатиме мені по-господарству. Плани у нас із ним грандіозні.

Він оглянув присутніх і переконався, що всі зрозуміли, що весілля неминуче.

Чоловік усміхнувся і продовжив:

– Завтра, перейдемо безпосередньо до підготовки весілля, – і почав давати розпорядженн:

– Світлано, приготуй гостям кімнати! Денис, замаринуй мʼясця для шашликів. Завтра зранку продовжимо розмову на городі…

…Через два місяці відгуляли веселе весілля. Було багато гостей.

Навіть Віктор, старший син Василя Павловича, приїхав з міста з усім своїм сімейством.

Батьки молодих були щасливі, а молоді – тим більше.

Але найбільш щасливим був Василь Павлович. Адже самотня старість його тепер точно не чекала.

Тим більше, що чоловік теж знайшов собі кохану – свою сусідку Раїсу…