– Васильку, завтра раненько, йди на нашу ділянку! – сказала ввечері мати до Василя. – Настав час траву косити. Корівці нашій взимку корм треба. Брата свого теж поклич. – Та нащо Івана турбувати?! – відповів Василь. – У нього теж сінокіс, а мені не важко. Сам впораюся! Василь викосив майже всю траву. Тільки кут лишився недокошений. Жарко… Вирішив він води попити, як раптом почув ззаду якийсь голос! Василь озирнувся і ахнув

Як відомо нерішучий чоловік довго залишається самотнім, а можливо, і назавжди. І якщо не знайдеться спритна жінка, не підштовхне його, то все – сам не наважиться.

Таким нерішучим щодо дівчат і жінок був Василь.

З дитинства він такий, скромний і боязкий, а брат його Іван навпаки, спритний веселун. Душа компанії, скрізь себе почуває впевнено, постійно жартує зі старшого брата:

-Васильку, ти так ніколи не одружишся. На танцях дівки з тебе очей не зводять, самі запрошують, просять провести, а ти вбік сахаєшся.

Село, в якому жили брати велике, тут і школа, куди з’їжджаються діти з сусідніх сіл, лікарня, будинок культури просторий, асфальтовані дороги, навіть кращі, аніж у деяких селищах.

До міста автобусом вісім кілометрів, деякі навіть пішки ходять з міста, якщо раптом запізняться на автобус.

Багато дачників з’їжджаються на літо, одним словом життя вирує в селі.

Молодший брат Іван одружений та двоє дітлахів уже в нього. Одружився рано. А що на селі робити?

Одружився, збудував будинок, народилися діти, виховуй, працюй і живи в своє задоволення на свіжому повітрі, доглядай своє господарство.

Василеві вже за тридцять. Три роки, як розміняв він четвертий десяток. Він і на сільського жителя зовсім не схожий.

Симпатичний молодий чоловік, розумний, багато читає, де б не притулився в обідню перерву, обов’язково щось читає.

Начальство його поважає і на найвідповідальніші завдання відправляє саме його, механіка місцевого автопарку, який складається з тракторів, комбайнів, вантажних і легкових машин.

А ось дружину знайти не може, а все тому, що по-молодості не одружився.

Соромиться знайомитися з дівчатами. Нерішучість його сковує, а сам постійно переживає.

-Чому я такий нерішучий? Всі друзі одружені, діти у них, а я все один, – часто замислювався Василь, особливо після того, як зустріне друга, чи знайомого із сім’єю.

А брат його з нього підсміюється:

-А що братику, чи не засватати тобі бабцю Олену? Їй правда скоро вісімдесят! Ну вона теж одна-однісінька, от і буде вам удвох веселіше!

Ти не дивися, що стара, зате вірна, не те що молоді! А ще вона багато чого знає, за своє життя побачила – ого-го скільки! Розкаже тобі багато цікавого, може, навіть свої книжки забудеш. А що? Все одно вдома сидиш на самоті, і вона теж.

Але Василь тільки відмахувався:

-Іди-но ти, брате, до своєї Ірки, до дітей!

А сам думає:

-Хай бавиться собі брат…

Мати теж говорить синові іноді:

-І в кого ти вдався у нас, Васильку? Іди хоч у клуб сходи, може приведеш яку невістку мені, та й онуків для мене народите.

-Мамо, ну що я забув у тому клубі? Нині одна молодь там, а мені навіщо вони?

Друзі та знайомі теж в один голос співають ту саму пісню, намагаються познайомити з дівчатами та жінками. Але Василь тільки усміхається, скромно відмовчується. А місцеві дівчата та жінки вже й не намагаються до нього залицятися, знають – марно.

Липень, настав час сіножаті. Василь прокинувся рано – треба ж траву по росі покосити.

Мати йому ще звечора заявила:

-Васильку, завтра раненько, йди на нашу ділянку! Настав час траву косити. Корівці нашій взимку корм треба. Брата свого теж поклич.

-Та нащо Івана турбувати?! – відповів Василь. – У нього теж сінокіс, а мені не важко, впораюся сам!

Василь викосив майже всю траву. Тільки кут лишився недокошений.

Жарко, вирішив він води попити, як раптом почув ззаду голос:

-Ой, мамо, от же ж! Ой…

Василь озирнувся і ахнув.

Він побачив дівчину в джинсах та блакитній футболці з малюнком. Вона трималася за руку нижче ліктя.

Василь поставив воду на траву, швидко підскочив до дівчини, і про нерішучість свою забув:

-Що трапилося?!

-Бджола… Я сама винна, не помітила її. Що ж тепер робити? Зі мною ще такого ніколи не було, говорила вона.

Василь діловито взяв її за руку і сказав:

-А нічого, просто витягти і все буде нормально, головне це потрібно одразу зробити.

Він швидко і спритно витяг бджолине жалко. Дівчина цього не помітила.

-Ой, ой, – ледь не плакала вона. – Довго ще?

-Ну години півтори ще, – сам від себе не очікуючи, жартував «лікар». – Та витяг я вже його, не хвилюйтесь.

-Ой! А коли? Ви мене, мабуть, заспокоюєте? – запитувала незнайомка.

Але він заспокоїв її, а вона якось одразу повірила.

-Дякую, а ви хто? Як ваше ім’я? Я – Катя, – промовила дівчина.

-Василь мене звуть, місцевий я, сіно треба заготовити на зиму корові.

-Аааа, зрозуміло, діток молочком годувати домашнім, це добре, – якось ділово сказала вона. – У вас їх скільки?

-Ніскільки, я не одружений, – ніяковіючи сказав він. – А до кого ви приїхали, Катю?

-До тітки Уляни, а взагалі я нова вчителька початкових класів. Працювала в місті, але моя тітка запропонувала тут попрацювати, вона знає мою тягу до сільської місцевості.

-Уляна – це наша завідувачка лікарні, чи що? – поцікавився Василь.

-Так-так, вона сестра мого батька. Ой, а я вже нічого й не відчуваю, – згадала раптом Катя.

-Ну от і добре, а ви переживали, – раптом скривившись, сказав він.

-Ну гаразд, я пішла, дякую. Напевно, ми побачимось ще.

Ох, як не хотілося Василеві відпускати цю милу вчительку, а як затримати? Нерішуче і соромʼязливо, він кивнув головою, а Катя подумала:

-Треба ж який сором’язливий цей Василь…

Каті двадцять вісім, але виглядає вона юною і легкою дівчинкою.

Втекла вона з міста сюди в село через нещасливе кохання. Роман, її хлопець, зрадив їй із її близькою подругою.

Побачила вона це на власні очі у себе в квартирі, де й жила з подругою, винаймали з нею житло разом.

Роман та подруга виправдовувалися перед нею по черзі, звинувачуючи один одного, але Катя не хотіла нічого чути.

Через два дні, зателефонувавши до тітки Уляни, вона спішно поїхала з міста.

Роман їй постійно дзвонить, але вона скидає виклики… Глибоке розчарування спіткало її, та ще й подвійна зрада, і цього вона ніколи не пробачить…

…Катя пішла, а Василь, швидко докосивши траву, теж попрямував до будинку.

Вдома, відпочивши трохи, він взяв у руки гітару і торкнувшись струни, тихо-тихо заспівав свою улюблену пісню.

Йому хотілося заспівати “для Каті”, але він зупинився.

Перед ним стояли мати й брат, дивляться на нього і слухають уважно.

Вони знають, раз він узяв у руки гітару, значить, щось з ним сталося.

Рідко він брав її в руки, тільки в хвилини великих потрясінь.

Нині взяв і співає.

Іван, весело дивлячись на брата, спитав:

-Ну, братику, зізнавайся, чого тебе так аж розпирає? Чи не Русалоньку зустрів на косовиці? Давай-давай розповідай, не відвертишся! Я думаю, мамо, закохався наш Василько! Ану розповідай!

І розповів Василь про зустріч з Катею, не приховав нічого. От і переживає тепер, як ще раз побачити її.

-От знайшов проблему, як побачити? Ану вставай, ходімо до Уляни, точніше не до неї, а до її чоловіка Степана. Він мій напарник по комбайну, тож є нам про що поговорити.

-Ні, не піду я до них, незручно якось, – заперечив брат, червоніючи.

-Підеш, куди ти подінешся. Я відчуваю, що цього разу ти знайдеш свою половинку, хоча я ще й не бачив її. Не упускай свій шанс! Все – вперед!

Хвилин за десять вони вже зайшли в двір до Степана. У цей час його дружина Уляна вийшла з дому з тарілками, а слідом із нарізаним хлібом у руках йшла Катя.

Побачивши Катю, Іван одразу зрозумів брата, а Степан здивовано спитав:

-Іване?! Ми ж нещодавно бачилися, забув щось?

-Ми тут з братом повз проходили, ось вирішили заглянути, а що невчасно?

-Якраз вчасно, сідайте за стіл, вечеряти будемо. Катрусю, принеси ще дві тарілки, – привітно посміхнулася Уляна.

Василь, побачивши Катю раптом почервонів, побілів, не знав, що й казати.

Говорив за нього Іван, розповідав історії, згадували зі Степаном, як навчалися у школі. Катя сміялася разом з ними, а тітка, поглядаючи на неї і знаючи її невдалу історію кохання, сказала:

-От і не дарма Катя сюди приїхала. Брати теж зазирнули до нас не просто так, Василь очей не спускає з неї. Та й племінничок теж наче не проти спілкування, бач, як очі блищать.

-Степане, тягни свою гітару, мій брат зараз щось заграє, так Васильку?

Коли Василь зачепив струни, у Каті стрепенулося серце:

-Нічого собі, він ще й на гітарі грає, це мені дуже подобається, – крутилися в її голові думки.

А Василь зрозумів, що їй подобається його гра на гітарі ще й заспівав пісню про калину, а потім ще і ще. Вечір вдався на славу. Степан з Катею проводжали гостей за хвіртку, Іван взяв за рукав Степана:

-Слухай, Степане, давай відійдемо вбік, спитати тебе дещо хотів…

Степан усе зрозумів, вони відійшли, залишивши наодинці молодих. Василь, залишившись з Катею наодинці не знав, що сказати, але виручила вона:

-Який тихий літній вечір, може, пройдемося до річки?

Він засяяв від радості:

-Звичайно пройдемося, а я вже й не знав, як запропонувати, переживав – не захочеш.

Гуляли до світанку і щасливіше їх цієї ночі не було нікого на всьому білому світі. Нерішучість Василя кудись зникла, він відчував, як у нього за спиною ростуть крила, і так легко йому з Катею, так затишно і спокійно, ніколи він не відчував нічого подібного, думав:

-Так ось воно яке це кохання! Як це раніше я міг жити без цієї дівчини?! Не хочу з нею розлучатися ніколи!

Він дивувався, як це за один день він міг так закохатися, адже ще вчора нічого не віщувало нічого такого. А Катя теж літала у хмарах від почуття, яке захопило її цілком і повністю.

-І справді кажуть – що Бог не робить, то все на краще. І тепер я вдячна, що обман розкрився з подругою вчасно. А тітка моя – мудра жінка. Не дарма мені сказала, що моя доля тут.

Розлучилися закохані на ранковій зорі. Василь прийшов додому, коли мати виводила корову в череду на випас.. Син з’явився сяючий від щастя.

-Іди трохи поспи, гуляко!

А сама про себе подумала й перехрестилася:

-Ну нарешті, слава тобі Господи! Ой, хоч би не наврочити!

…Восени у селі гуляли весілля. Василь більше не червонів, боязкість його кудись зникла.

Іван радів, що допоміг своєму братові, підвів до його щастя, бо досі, мабуть, боявся б.

І все село раділо за Василя:

-Он воно як… Виявляється, це він Катю чекав, тому стільки років і не одружувався.

І всі тепер бачили їхнє щастя…

КІНЕЦЬ.