Василина накрилася теплим пледом і лягла на диван перепочити.

В пічці тихо потріскували дрова і в хаті було дуже затишно.

Раптом тихенько рипнули двері в кімнату.

Василина прислухалася. Вона почула ледь чутні кроки. Той, хто увійшов, був не один…

Жінка вирішила вдати, що задрімала.

Шурхіт кроків стих біля дивану, і тут же почувся знайомий шепіт:

– Я ж казала тобі, що вона спить, – сказав хтось.

– Ну, давай посидимо тихенько, – відповіли йому.

– Може, вона скоро прокинеться?

– Ходімо, Марійко, не будемо бабусю будити…

Після цих слів почулося розчароване зітхання.

І тут Василина не витримала:

– Не сплю я, не сплю, мої любі!

– Бабусю, це просто чудово, що ти не спиш! Ми не хотіли тебе турбувати…

Обидві дівчинки, а це були наймолодші онуки, близнючки, Марійка й Даринка, юркнули під теплий плед до бабусі, яка напівлежала на дивані.

– Ну, мої розумниці, спочатку підкиньте в пічку дров, я відчуваю, що розмова буде довгою…

Марійка швидко скочила і миттю виконала доручення бабусі. Потім навшпиньки повернулася до дивану і, пірнувши під плед, пригорнулася до бабусі.

– Ну, яку розповідь цього разу ви хочете почути від мене?

Дівчатка глянули одна на одну, ніби не наважуючись спитати.

– Бабусю, а розкажи нам, як ви познайомилися з дідусем.

– Ох, пустунки ви мої! Он виявляється, що вас цікавить? Ну що ж, розповім. Чому б не розповісти? О! Це була дуже незвичайна зустріч…

Василина посміхнулася, і зморшки біля очей розгладилися.

Спогади забрали її на своїх крилах у чудовий морозний ранок у минулому…

…Мороз пощипував щічки. Молода жінка подивилася на свою собачку, що незграбно бігла попереду вузькою протоптаною доріжкою.

– Ходімо додому.

Собачка, зупинившись, глянула на жінку і жалібно заскавчала.

– Ти не нагулялася ще, дівчинко моя?

Василина зітхнула і слухняно побрела за своєю собачкою, що побігла далі.

Зробивши ще одне коло навколо прилеглих багатоповерхівок, вони вже поверталися додому, як раптом якийсь великий чоловік, який незграбно біг до автобуса, що під’їжджав на зупинку, випадково зачепив її.

Василина не втрималася на ногах і відлетіла в купу снігу…

Настрій відучора був сумним. Увечері по телевізору показували новорічний концерт, і Василина згадала, як кілька років поспіль дивилася його з Ігорем.

А минуло ж три місяці, як вона розлучилася з ним…

Вони зустрічалися п’ять років. З настанням кожного нового року вона сподівалася, що цього року в її житті відбудуться хоч якісь зміни, але все залишалося, як і раніше.

Ігор святкував новий рік із мамою. Це стало традицією, яку він не збирався змінювати. Після дванадцятої ночі він завжди приїжджав до Василини.

До самого ранку вони дивилися по телевізору новорічні передачі. Він залишався у неї на три дні, після проведення яких повертався до себе в квартиру, де жив з мамою…

І так все відбувалося протягом п’яти років за одним і тим самим сценарієм.

Кілька разів вони порушили його і їздили на дачу до друзів. І Василині вартувало великих зусиль, щоб умовити Ігоря на ці поїздки.

Вона почала натякати йому на те, що чекає від нього рішучого кроку, але її коханого чоловіка все влаштовувало, і він нічого міняти не хотів.

Згодом Василину це почало дратувати. Ігор поводився, часом, як вередливий чоловік. Висловлював своє невдоволення щодо невчасно приготовленої їжі, вчасно не попрасованих сорочок. Хоча узаконити свої стосунки з коханою жінкою не поспішав.

Це був звичайнісінький день. Повернувшись раніше додому, вона швиденько відварила макарони з сосисками.

Повечерявши, налила у свій улюблений кухоль чаю і, взявши кілька цукерок, приготувалася дивитись улюблений серіал.

Раптом на телефон надійшло повідомлення:

– Привіт, кохана. Чим зайнята?

– Дивлюся свій улюблений серіал. А ти?

– Розумничка. Незабаром звільняюся і мрію про печеню, запечену в духовці з овочами.

– Спокусливо. Тобі мама обіцяла приготувати таку вишукану страву?

– Я сподівався, що це зробиш ти, кохана.

– Вибач. На жаль. Можу запропонувати тільки макарони з сосисками.

– Звучить надто просто.

– Можливо.

– У твоїх відповідях відчувається холод.

– Просто все набридло.

– Он як! Можеш уточнити що саме набридло?

– Наші стосунки. Мене з кожним днем перестає влаштовувати таке життя. Ти збираєшся переїжджати до мене?

Далі була пауза. Відповідь надійшла через пів години.

– Вибач. Я не можу поки залишити маму одну.

– Добре. Як ти розглядаєш такий варіант– мій переїзд до тебе?

Їй довелося чекати на відповідь дві години.

– Пробач, кохана, але я ще не готовий до таких серйозних стосунків.

Тоді вона вирішила зупинити все й одразу. Наступного дня Василина написала Ігореві, щоб заїхав по свої речі. Зустріла вона його холодно.

Він був упевнений, що це її чергова примха, і, посміхаючись, зайшов у її квартиру. Але, побачивши похмурий вираз обличчя, одразу зобразив каяття.

Запрошувати його вона не стала і вказала на сумку, що стояла біля входу.

– А чай мені не запропонуєш? На вулиці дуже холодно, – Ігор з останніх сил намагався врятувати ситуацію.

– Тобі вдома мама наллє чаю, – сухо відповіла Василина.

Коли за ним зачинилися двері, вона сіла біля стіни на підлогу і розплакалася.

З того самого дня минуло три місяці. Вчора після спогадів Василина випила на самоті келих ігристого і несподівано розплакалася.

Вранці у неї не вистачило сил підвестися. І якби не її собачка, яка почала скиглити, сівши біля її ліжка, вона б пролежала в ліжку до обіду.

Поглянувши на своє обличчя, вона ахнула: очі були червоні, наче вона гульбанила всю ніч…

…Опинившись у кучугурі снігу, Василина несподівано для себе знову заплакала. Після вчорашніх мінорних ноток у настрої вона не змогла впоратися з образою, що нахлинула, на чоловіка, який ненавмисно зачепив її.

– Зізнаюсь, я не раз бачив, як люди приймають сонячні ванни. Але щоб приймали снігові ванні, та ще й так рано, мені доводиться бачити вперше.

Піднявши очі, Василина побачила молодого чоловіка в тонкій куртці. Мабуть, він робив ранкову пробіжку.

– Давайте, я вам допоможу, – чоловік простягнув їй руку.

Витерши рукавичкою мокрі очі, Василина спробувала встати сама, але нічого не вийшло, і вона змушена була вдатися до допомоги незнайомця.

Вибравшись із кучугури, вона обтрусила одяг і подякувала чоловікові за допомогу.

Вони дійшли до її будинку і виявилося, що жили вони у сусідніх багатоповерхівках.

Наступна їхня зустріч відбулася рівно через тиждень

– Доброго ранку, а я чекав на вас, – посміхнувся чоловік, зупинившись біля неї.

– О, приємно чути. І з якою метою ви мене чекали?

– Причина дуже проста. Я хотів би познайомитись і запросити вас сьогодні на ковзанку.

Василина зупинилася від несподіванки і не стримала свого вигуку:

– Ось так сюрприз! Ви знаєте…

Тут вона хотіла заперечити, але несподівано сказала у відповідь:

– А я маю свої ковзани…

– Можна дізнатися, а як вас звуть? Я навіть не знаю вашого імені.

Назвавши своє імʼя, вона помітила, як посмішка її співрозмовника повільно зійшла з обличчя, залишившись лише на куточках губ.

Увечері вона вийшла з під’їзду у призначений час і озирнулася. Мороз дужчав.

Її нового знайомого ще не було видно. Тільки якийсь чоловік у червоній шапці з помпоном і такого ж кольору великим шарфиком схилився, насвистуючи щось, над відкритим капотом машини.

Василині не сподобалося, що її знайомий спізнюється і тільки-но вона почала невдоволено хмуритися, як чоловік обернувся. То був він!

– О, я дуже радий. Зізнаюся, я вже почав думати про те, що ви забули про моє існування.

Закривши капот машини, він підійшов до Василини і галантно подав їй руку.

– Дозвольте вас провести?

Далі він відкрив дверцята машини зі словами:

– Прошу.

Їй здавалося, що вона знає його дуже давно. Він був приємним співрозмовником. Вміло говорив і легко перемикався на іншу тему.

У центрі великої ковзанки було встановлено високу ялинку, що переливається різнокольоровими вогниками гірлянд. Коли в парку засяяли ліхтарі, засяяли й сотні маленьких яскравих лампочок на деревах біля ковзанки.

Катався він на ковзанах впевнено, на відміну від Василини, яка каталася обережно і неквапливо.

Пізніше вони сиділи у затишному кафе і пили каву з тістечками.

Вони вже перейшли на «ти» і спілкувалися, як давні знайомі.

У розмові Василина торкнулася теми, яка її дуже зацікавила.

– Скажи, будь ласка, а чому вираз твого обличчя раптом змінилося, коли я вимовила своє ім’я?

Її співрозмовник примружився і похитав головою, даючи зрозуміти, що не хоче про це говорити.

– Ну-у! Я прошу відповісти на моє запитання! – сказала жартівливо жінка.

– Можна я вдруге розповім тобі про це? – сказав Василь.

Його так назвали на честь прадіда, який пішов у інший світ, проживши дев’яносто вісім років. Його дружини Тетяни не стало через два роки після нього у віці 92 років.

Вони виховали двох дітей: сина й дочку.

Так ось, щороку, дванадцятого січня, Василь разом із батьками їздив на дачу до двоюрідної сестри батька, тітки Ганни. Цього дня, у день її народження, в їхньому будинку завжди збиралося багато гостей і ставало дуже галасливо й весело.

Приїжджали, як завжди, увечері. Наступного дня дорослі готували шашлики на подвірʼї, а молодь вирушала покататися на лижах.

Тітка Ганна мала якісь здібності передбачення, але намагалася їх не розкривати.

Ближче до вечора гості роз’їхалися, залишилося лише кілька людей. Василь, який сидів поруч із її братом, помітив на собі уважний погляд тітки.

Вона покликала племінника до себе. Взявши його за руку, кілька секунд вивчаюче дивилася йому в очі і промовила слова, що зацікавили всіх, хто був у кімнаті:

– Васильку, любий мій, бачу, що зовсім скоро ти познайомишся зі своєю великою любов’ю, з якою ти будеш дуже щасливий. Більше я тобі нічого не говоритиму, ти сам скоро все дізнаєшся.

– Тітко, а як же ж я дізнаюся, що це воно і є, моє кохання? – засміявся Василь, не показуючи вигляду, що не повірив її словам.

– Дізнаєшся, любий. Я тільки зроблю одну маленьку підказку – ти зрозумієш це, коли вона назве своє ім’я, яке буде схоже на твоє.

Тітка обійняла племінника і поцілувала його в щоку.

Василь не надав значення словам літньої тітки і відразу ж забув про те, що вона йому передбачила.

Але коли Василина назвала своє ім’я, він мимоволі згадав те, про що говорила йому тітка Ганна тієї ж ночі напередодні їхнього від’їзду з дачі.

Прийнявши душ, Василина не встигла вийти з ванної, як задзвонив її телефон.

Після катання на ковзанах вони з Василькую обмінялися номерами, і вона не здивувалася, побачивши, що на екрані висвітлилося його ім’я. Підійшовши до вікна, вона відповіла йому, розглядаючи дерево за вікном, покрите снігом.

– А знаєш, що я загадав щойно? Якщо ти відповіси на мій дзвінок, підійшовши до вікна, ми будемо разом.

– Але… – почала було Василина, і тут раптом її погляд зупинився на вікні будинку, розташованого поряд, де на тлі увімкненого світла вона побачила Василя.

Вони говорили довго, майже дві години.

Пізніше Василина довго не могла заснути. Вона дивилася на тінь дерева у вікні і думала про людину, яка несподівано з’явилася в її житті і поселила в її серці ніжне і трепетне почуття…

…– А що було потім, бабусю?

Бабуся не встигла відповісти, як почувся голос діда, який непомітно підійшов до пічки і почав підкидати дрова.

– А потім було весілля. І ніхто не бачив гарнішої нареченої, красу якої неможливо описати словами. Вона була гарна і ніжна, а її усмішка була чарівною.

Дівчатка заплескали в долоні. Дідусь сів поруч із ними і обійняв їх.

– Ось така ось новорічна казка!

– Ні, дідусю, це не казка, – сказала Даринка. – У казці все придумано, а у вашому житті все було по-справжньому.

– Значить, можна назвати так – новорічна бувальщина! – урочисто сказала Марійка.

Дідусь із бабусею перезирнулися й засміялися.

– Нехай так і буде! – сказала бабуся, міцно пригортаючи і цілуючи своїх улюблених внучок.

КІНЕЦЬ.