Василь заходив у під’їзд п’ятиповерхівки з якимось дивним, забутим уже відчуттям…

Йому здалося, що він згадав цей будинок і цей під’їзд. І ще він згадав, що колись у дитинстві він уже підіймався цими сходами – саме на третій поверх, туди, куди він зараз і прямував.

– Але хто ж там раніше жив? – думав Василь.

А ще його хвилювало – скільки може бути років цій загадкової бабусі-віщунці, адресу якої йому днями сказав йому друг Микола Петрович.

– Було б добре, якби їй було дев’яносто років, – бурмотів Василь собі під ніс. – А то виявиться ця жінка молодшою за мене, і як з нею тоді говорити про мої проблеми? Сором…

Зупинившись перед потрібними дверима, Василь постояв з хвилинку, і таки натиснув на кнопку дзвінка.

Спочатку за дверима було тихо, потім у глибині квартири почулися кроки…

Двері повільно відчинилися, і радість з обличчі Василя миттєво зникла.

– Господи… – пробурмотів він.

– Та цього не може бути…

Василь дивився, хто відкрив йому двері, й не вірив своїм очам!

Перед ним була жінка, побачити яку, він волів би найменше в житті.

– Василько?! – у хазяйки квартири на обличчі теж з’явилося здивування.

– Васильку… Невже це ти? Ти як тут опинився?

– Схоже, я той… – серце Василя стрепенулося. – Квартири, я, Тоню, здається, переплутав. Я й не думав, що ти тут…

– Переплутав?

– Ага. Ох, як переплутав. Правда, – Василь для достовірності мало не перехрестився, але вчасно схаменувся. – А ти що? Живеш тепер тут? Ти ж, наче жила в іншому будинку.

– Так, я давно вже тут живу, – охоче почала пояснювати ситуацію колишня однокласниця Василя. – Це ж бабусина квартира була. Пам’ятаєш, ми сюди з нашою шкільною компанією якось на перерві бігали, пиріжки їсти. А тепер я сама – бабуся. Сама пиріжки онуку іноді готую. А ти, бува, сам, не дідусь уже?

– Ага… Давно вже… – кивнув Василь.

Якщо чесно, йому зараз дуже захотілося поговорити з цією жінкою, але він пам’ятав, навіщо він сюди йшов і засоромився.

– Ну, гаразд, Тоню, вибач, що я так помилився. Піду потрібну квартиру шукати, – збрехав він.

– А тобі кого треба? – хитро запитала жінка. – Я ж у цьому будинку всіх мешканців знаю. Назви ім’я, і я скажу, де потрібна тобі людина живе.

– Я шукаю цього, як його… – почав, запинаючись, вигадувати ім’я Василь. – Ось… Тебе побачив, і все позабував.

– А може, ти до віщунки йшов? – прямо запитала його однокласниця.

– Ти Васильку, не соромся, якщо що, віщунка – це я. Якщо вона тобі потрібна, то ти правильно прийшов на потрібну адресу.

Василь хотів знову щось збрехати, але побачивши її хитрий погляд, зізнався:

– Так… Ти вгадала, Тоню. До неї я йшов. Хотів дещо спитати. І ось, як вийшло… Ішов до неї, а прийшов, виходить, до тебе… Знову нас доля з тобою звела… Несподівано…

– Ну, тоді, заходь у квартиру! – Тоня посміхнулася, і відкрила двері ширше. – Так, зненацька ти з’явився, звісно. Але якщо тобі треба допомога, то я допоможу. Як же ж тобі не допомогти?

Вона допомогла йому зняти пальто, дала капці.

– Проходить на кухню, там поговоримо, – вже діловито сказала господиня. – Тобі чаю, чи кави?

– Та яка кава, – пробурмотів він. – Ігристого б… За зустріч…

– Не вигадуй! – хмикнула вона. – Хто в цей час гульбанить? Чай з бергамотом любиш, чи без?

– Та мені все одно. Я довго засиджуватись в тебе не стану. Так, посиджу трохи, побалакаємо, та й піду.

– Як це – побалакаємо? А справи? Ти ж у справі до мене прийшов. За кого прийшов клопотати – за дітей, чи дружину?

– Дружини в мене вже немає, Тоню, – зізнався Василь. – А у дітей і так все гаразд. Вони окремо живуть, щасливі й задоволені життям…

– Значить, щодо себе? – знову посміхнулася вона. – Поворожити прийшов, чи що?

– Та нісенітниці все це, – махнув рукою Василь, сідаючи на кухні за стіл. – Нісенітниці. Давай краще просто поговоримо про життя…

– Які ж це нісенітниці, якщо ти один залишився? – розуміюче зітхнула однокласниця. – Тобі вже восьмий десяток пішов. Як і мені.

– От-от. Тому й говорити на цю тему з тобою я не хочу… Послухай, Тоню, а як це ти віщункою стала? Ніби раніше ти цим не захоплювалася. І раптом, ні з того, ні з сього…

– Чому це – ні з того, ні з сього? Я ж, пам’ятаєш, колись тобі твою долю передбачила.

– Коли? – здивувався Василь.

– А коли ти намагався залицятися до мене. У десятому класі. А я тобі сказала – ні, Васильку, у тебе інша дружина буде. З чорними очима, на ім’я Олена. І правильно я тобі сказала. Бо ж я твою дружину бачила, і знаю, як її звали…

– Невже ти таке говорила?! – все не вірив той.

– Яка ж у тебе пам’ять… – посміхнулася Тоня. – Як у всіх мужиків. Значить, я пророкувати давно вміла. А коли я залишилася одна без чоловіка, і на пенсію вийшла, почала я потроху цією справою людям допомагати. І вони мені також допомагають. Так що, не соромся, кажи, що ти хотів у мене запитати.

– Я в тебе нічого не хотів запитувати! – впирався Василь.

– Ну, не в мене, а в тієї, до якої ти йшов. Говори-говори, я нікому не розповім, – вона засміялася, але не єхидно, а легко, тож і він теж посміхнувся.

– Ну, гаразд… Тут, діти мої, Тоню, коли я один залишився, про мене турбуватися почали. І надто нав’язливо. Одружити мене вирішили. Уявляєш?

– Уявляю, – знизала плечима вона. – А що тут такого? Діти, вони на те й діти, щоб піклуватися про літніх батьків. І на кому вони хочуть тебе одружити? Наречену вже підшукали?

– Говорять, що так. Але я її ще не знаю. Не бачив жодного разу. З чуток – жінка мого віку. Хочуть вони мене днями познайомити з нею.

– І що? Що тебе турбує? Ти соромишся, чи що?

– До чого тут – соромлюся? І турбує мене тільки одне, Тоню, – Василь раптом насупився. – Перш аніж такий вчинок робити, хотів би я дізнатися, чи довго я ще проживу на цьому світі…

– Он як! –здивувалася однокласниця. – І ти що, хотів у мене спитати про це?

– Я ж говорю, не в тебе я хотів спитати! – знову зупинив її Василь.

– Ну, гаразд, у віщунки, ти хотів дізнатися! Скільки тобі років залишилося?

Він знову насупився.

– А що, хіба ти не знаєш? Ти ж – ця… Яка, як би, все мусить знати…

– Про це ніхто не знає, Васильку, окрім Бога. Тільки ти чого переживаєш? У твої роки.

– Та я не переживаю, що мене не стане. Я ж про цю жінку переживаю. Ось уяви, тільки мене з нею познайомлять, а я – гоп, і нема мене. Це ж негарно вийде. Ніби нечесно. Мені ж перед жінкою буде соромно.

Тоня на ці його слова зареготала.

– Ти чого смієшся? – розгубився Василь.

– Ой, Васильку, який ти був у молодості, таким і залишився! Замість того, щоб про себе думати, ти про жінку, яку ще й в очі не бачив, турбуєшся! Переживаєш, що тобі як тебе не стане буде соромно! Ну й кумедний ти, Васильку… Ох, кумедний…

– Невже такий кумедний? – раптом образився Василь.

– І ображаєшся все так само! – ще голосніше зареготала однокласниця. – Час тебе зовсім не змінив.

– Добре було б, якби не змінив… – забурмотів Василь. – Та ось тільки, все не так, як ти говориш. Молодим би залишитися на все життя, так… Але, не вийшло. Здоров’я в мене начебто ще нічого, але вранці вже з ліжка вилазити зовсім не хочеться. Ліньки.

– І мені ліньки, – закивала Тоня. – Ну, гаразд, давай-но, ми з тобою, все-таки, чаю поп’ємо, побалакаємо. Я тобі про своє життя розповім, а ти мені – про своє. А про роки свої ти не турбуйся. Може, ти мене ще й не на одне весілля запросиш.

– Ні, не запрошу, – похитав головою Василь.

– Чому? Невже ти на мене справді образився?

– Анітрохи не образився. Я тебе не на весілля – я тебе в ЗАГС запрошу.

– Що-о-о?! – жінка здивовано глянула на Василя. – Навіщо я тебе там здалася?

– Треба. Я тут подумав, Тоню, а для чого мені знайомитися з якоюсь незнайомою жінкою, якщо є на цьому світі ти?! Самотня, як і я… І раніше в мене до тебе кохання було. Було ж, Тоню, нікуди це не дінеш!

– Та ти що, Васильку? – однокласниця застигла. – Ти що, знову до мене позалицятися вирішив?! Як у десятому класі?!

– А чому б і ні?! – посміхнувся тепер уже Василь. – Я звісно, не такий бадьорий, як тоді, але почуття у мене ще не зникли. Але про це поки що говорити рано. Спочатку чаю мені налий…

– Почуття… – пробурмотіла Тоня, а потім стрепенулась, посміхнулася. – А пиріжків хочеш? Я для онуків учора готувала, а їх не привели. Хочеш?

– Хочу! Хто ж від пиріжків відмовиться?! Ох, як я давно домашніх пиріжків не їв…

…Василь просидів в однокласниці допізна. Йому стало так добре, що і йти додому зовсім не хотілося, але…

Хіба ж можна так одразу залишатись у самотньої жінки?

Це ж негарно! І соромно!

Треба ж спочатку позалицятися…

КІНЕЦЬ.