Василь вже давно спав, як раптом серед ночі задзвонив телефон.

-Василю! Приїжджай швидше, – почув він у слухавці голос сусідки з села. – Валентина заслабла.

-Що там таке? – запитав він спросоння.

-Тиск піднявся. А вона, невгамовна, все по господарству клопотала. Добре, що я випадково зайшла до неї. Швидку викликала. Приїжджай швидше до матері.

Василь швидко встав з ліжка.

-Зранку буду. Дякую, – сказав він і поклав слухавку.

-Куди це ти зранку зібрався? – раптом невдоволено запитала його дружина, Ліда.

-Мама заслабла…

-Та невже, – невдоволено пробурчала Лідія. – Твоя мати нас усіх ще переживе. І не думай її везти сюди, інакше я одразу поїду!

Василь здивовано глянув на дружину. Ліда не любила його матір з моменту їхнього знайомства. Хоч як Валентина не старалася. І продуктами сім’ї сина допомагала, і грошима. Та все було марно. Невістка не хотіла її бачити…

-Вона ж з села, – говорила Ліда.

Але продукти та гроші приймала охоче…

Василь вранці приїхав в село.

-Ваша мама потребує особливого догляду, – сумно сказав йому лікар. – Ми все зробили, що треба. Але жити одна, вона більше не зможе.

-Звичайно, ми заберемо її до себе, – запевнив його Василь.

Коли Василь розповів про це дружині, вона влаштувала величезну сварку.

-Я не хочу витрачати своє життя на догляд за нею, – кричала Лідія. – Вибирай: або вона, або я.

А потім дружина притихла, ласкаво погладила чоловіка по руці і проворкувала:

-Ну коханий, подумай сам. Їй потрібний професійний догляд. У будинках для людей похилого віку зараз дуже хороші умови. Це зручний вихід із ситуації.

Лідія говорила довго та переконливо. Нарешті, Василь погодився: він відвозить свою матір в будинок для літніх людей одразу, як її забере.

…Валентини не стало в тому будинку через чотири місяці. Не змогла вона звикнути до нового місця та чужих людей.

Одного разу її відвідав онук. Він гладив натруджені руки літньої жінки і говорив:

-Потерпи, бабусю, я через рік закінчу інститут, приїду з Києва і заберу тебе.

Не встиг…

Ні син, ні невістка не відвідували Валентину.

Після поминок Лідія по-господарськи пройшлася ще міцним сільським будинком, і через півроку вигідно все це продала. Ще б пак: син у Києві знайшов наречену, треба ж блиснути перед столичною ріднею.

…Лідія зранку збігала в салон краси, зробила зачіску та манікюр. Накрила розкішний стіл. Сьогодні син привезе наречену знайомитись.

Ось вона з усмішкою відчиняє двері синочку і дівчині, яка трохи гордо дивиться на все поверх окулярів.

-Проходьте, любі, мийте руки і за стіл. Бо все ж остигне, – Лідія хотіла здивувати дівчину.

Але майбутня невістка ні до чого навіть не торкнулася.

-Розумієш, мамо, Аліна не їсть ні риби, ні м’яса, – пояснив син.

-А майонез – не корисна їжа. І смажені пиріжки теж. Це все, – Аліна показала на стіл. – Можна я піду в спальню та відпочину після дороги?

Дівчина демонстративно взяла яблуко, хмикнула і вийшла з-за столу.

У Лідії на очах зʼявилися сльози.

-Синку, як же це? Я так старалася, – засмутилася вона.

-Не звертай уваги, мамо, – швидко жуючи, пробурмотів хлопець. – Вона просто дуже сучасна людина. Здоровий спосіб життя – дуже важливо.

Нашвидкуруч перекусивши, він цмокнув маму в щоку і пішов у кімнату до нареченої.

Лідія не змогла подолати цікавість. Вона навшпиньки підійшла до кімнати сина і приклала вухо до дверей.

-Коханий, я й не думала, що все так погано, – почула вона голос Аліни. – Це диво, що ти вибрався з цього всього. Подумати тільки: лише сто кілометрів від Києва, а наче в минуле повернулися.

Навколо якийсь, несмак. Годують не зрозуміло чим. Будь ласка, коханий, не привозь мене сюди більше, – і дівчина розплакалася.

Син почав втішати наречену.

Більше слухати Лідія не змогла. Вона сіла в крісло і розплакалася.

Мати зрозуміла, що втрачає єдиного сина і не може нічого змінити…