Василю зателефонували.

-Привіт! Слухай допоможеш мені? Чому в мене шкіра така суха?

-Я не лікар, не знаю.

-Але ж ти ветеринар. Маєш знати.

-Саме так. ветеринар. Сходи перевірся.

-Який же ти лікар, якщо відповів як мій сусід, а він, між іншим, товарознавець.

-У тебе все? – не витримав Василь.

-Все! – сказали на іншому кінці трубки і зв’язок перервався.

-Відразу б так, – подумав Василь.

Як же йому набридли ці люди, які питають порад щодо себе у нього. То те їм зроби, то порадь.

Він поставив чайник – заварити вермішель швидкого приготування. Василь їв багато, але не повнів. Був худорлявим, та ще й в окулярах. То ж тваринки. Їм все одно, як виглядає господар, чи людина, яка їх врятувала.

На роботі була ветфельдшер Лілія. Молода, красива. Губи бантиком, брівки стрілочками і… гр*ди четвертого розміру. Василь не знався на цих жіночих штучках. Але одного разу підслухав розмову Лілії з Ніною, буфетницею, що ходить із кошиком – булочки продає.

-Слухай, природа тебе нагородила чи хто? – спитала Ніна, вказуючи на четвертий розмір Лілії.

Лілія пирхнула, наче кішка облизала сметану:

-Своє рідне. В маму пішла, четвертий розмір.

Не те, щоб Василь був у захваті від Лілії, але тварин вона любила. І в її руках вони швидко заспокоювались. Особливо Василя бісили чоловіки, які приходили зі своїми вихованцями і забували побачивши Лілію, геть про все. А після огляду незрозуміло посміхалися в його бік, мовляв, пощастило, з такою дівкою працювати. Хоча їх можна зрозуміти, іноді Василь і справді був щасливим.

Лілія молода, енергійна. Вона часто підспівує, коли працює, і в неї гарно виходить. Ось тільки Василеві стукнуло сорок. Чотирнадцять років різниця, не пара…

Лілія, вона ж Ліля для колег, дівчина товариська, весела, компанійська. До них на роботу вона потрапила за оголошенням. Диплом отримала і одразу на роботу. Завжди мріяла з дитинства допомагати тваринкам.

У колективі її тепло прийняли. Мало того, допомагали, хто з порадами, хто у справі. Тільки один цурався, Василь Михайлович, ветлікар. Чоловік у розквіті сил досить приємний. Високий, з красивими окулярами. Вони йому дуже йшли. Правда трохи його відгодувати домашніми пиріжками, борщем і кашею вранці, худий дуже.

Але це його найменше хвилювало. Більше переживав, чи не забула вона перевірити інструменти, чи всі на місці та які що пора списувати.

Василь Михайлович заходив до кабінету, а Ліля аж завмирала. І цілий день, як на підзарядці поряд з ним. Надвечір не було втоми, хотілося одного, накрити йому стіл, налити в тарілку наваристого борщу, подивитися улюблену передачу, вигуляти перед сном собаку і усамітнитися на ніч у подружньому ложі. У них вийшли б прекрасні діти, високі й розумні в тата, гарні й добрі – в неї.

Але він і не думав про неї, як їй здавалося. Тому й працювали мовчки, нишком поглядаючи один на одного.

За плечима Василя не найвдаліший шлюб. Колишня дружина, кіт та стара мати. Ще додався новий чоловік колишньої дружини. Дружина вийшла заміж, а він один. Іноді зустрічаються на святах, все ж таки не чужі.

Хто б знав, чим би взаємна таємна симпатія закінчилася? Якщо не нагода на роботі. Ближче до десятої ранку прийшла буфетниця. Ліля вийшла купити кексів і зникла хвилин на десять, заговорилася.

Василь виписав рецепт та проводив жінку з маленьким песиком. У коридорі він побачив Лілю, яка про щось говорила з Ніною. Аж раптом різко ноги самі зупинилися і до нього дійшли уривки розмови.

-Та скільки можна думати, роби і все! Чоловіки вони такі, недогадливі, їм треба говорити прямо.

-А як відмовить?

-То й що, знайдеш іншого, а він хай жалкує потім.

Василь схаменувся і швидко попрямував до кабінету. За півдня він був немов у тумані. Робив машинально, відповідав невпопад. Коли на руках пропищав годинник “пора додому”, він прокинувся. Але Ліля встигла піти.

-Що ж, сьогодні вона запропонує своє серце чоловікові, чужому не йому. А він так і не ризикнув покликати її на побачення…

Надворі йшов сніг. Тиша до самого горизонту. Але що може бути тихіше снігу, що падає! Цілий день падав сніг, і ніби це він спустив тишу з небес… І тільки машини, що проїжджали повз і стукіт серця в грудях, посилювали її. Яка тиша! Василь глянув на небо, посміхнувся до себе і почав набирати номер.

Хтось позаду покликав його. Він чітко почув “Василь!”.

Ліля стояла за ним, така рідна, маленька, змерзла.

-Ти що? Заслабнеш! Змерзла вся.

-Га… Я на тебе чекала, на роботі якось незручно було запитати…

Василь зупинив її на півслові:

-Може, в кафе? Я тут одне місце знаю, де смачно готують.

Все-таки закохалися. Ліля виразно зрозуміла, як вона притисне його до себе і нікому ніколи не віддасть…