Василь завжди хотів велику сім’ю, але поглядів дружини на кількість дітей не поділяв! До такого він був не готовий, він припускав, що у них буде троє дітей, четверо, але коли дружина народила п’яте, а потім і шосте немовля, Василь задумався. Схоже, що дружина на народженні дітей зупинятися не збиралася, тим більше велику роль у цьому грала її прабабуся. Вона завжди говорила:

– Діток має бути стільки, скільки Бог дав! Валентина прислухалася до своєї прабабусі, виконувала всі її прохання, наслідувала її прикмети, і з дітьми виходило так, як говорила Галина Іванівна.

Все б нічого – Василь дітей любив, але не будуть вони просто собі рости! Кожного треба одягнути, взути, вивчити! Добре вони жили в селі, тут і город допомагав, і живності у них була, але роботи в селі не було, не тільки для жінок, а й для чоловіків.

Та й куди дружину на роботу відправляти – вона то з городом, то з хазяйством, між ними треба ще дитину заколисати, погодувати, випрати. Василь допомагав чим міг, але основні турботи з дітьми лягали на плечі дружини.

Увечері її вистачало тільки на те, щоб впасти в ліжко і заснути неспокійним сном на кілька годин, яка тут увага до чоловіка, ще дивно, як дітей народжувати виходило.

Василь голову ламав – як сім’ю утримувати? А старші скоро школу закінчують, вчити треба.

Один із селян, Петро, ​​вирішив на заробітки податися. Чоловіки послухали його, недовірливо покрутили головами. Петро поїхав, два місяці його не було. Приїхав. І стали місцеві помічати, що жити сім’я стала заможно, Петро гроші непогані привозив, будинок поправили, машину купили.

Кілька місяців чоловіки, роззявивши роти на зміни в його житті, дивилися, а потім один з них з Петром поїхав, потім ще двоє. Задумався і Василь, але питання серйозне, треба з дружиною порадитися.

Валентина спочатку в плач кинулася:

– Як же я тут одна, Василю?

Василь наполягати не став, розумів, що тяжко дружині одній буде. Але Валентина, коли заспокоїлася, обміркувала і чоловікові дала згоду.

Наступного разу з Петром уже шестеро із села поїхали! Перші 2 місяці Василеві важко довелося, роботи багато, від зорі до зорі, ніхто за тебе твою роботу не зробить. Василь відповідальний чоловік, старанний, втомлювався, але розумів, що для сім’ї старається.

Непомітно час пролітав, вранці на роботу, увечері прийде, впаде до ранку, але отримав непогано, додому їхав радісний, дружину порадував. Прикупили вони і дітлахам, що треба і дружину одягнув. На наступні два місяці вже спокійніше їхав, так відпрацював півроку. Вдома все добре, ситніше стало, затишніше.

Тільки сталася з ним історія. Чергових декілька місяців відпрацювали, зарплату отримали та вирішили відзначити цю справу. Василь не прихильник був таких посиденьок, але товариші вмовили не відриватися від колективу. У кафе стіл зайняли, а поряд за столиком жіночий колектив щось святкував.

Ті, хто неодружений швидко до них підхід знайшли, а одна з них на Василя звернула увагу. Він хоч і не молодий, але цікавий чоловік. Закрутила його і не встояв чоловік! Петро, побачивши таку справу, у бік Василя відкликав і каже:

– Василю, ти обережніше будь! Не дуже добрі чутки про цю жінку ходять. Чоловіків міняє одного за іншим, а в тебе дружина, діти.

– Не хвилюйся, Петро! У мене все під контролем!

– Ну, дивись, я тебе попередив! Як би чого не вийшло!

Погуляли, а ранком прокинувся Василь у чужій квартирі, як сюди потрапив, не пам’ятає. Дивиться, стіл накритий і дама його з кухні йде.

– Вставай, любий, у мене і стіл готовий!

Е, ні! Не хотів Василь бенкет продовжувати, збиратися став, помацав за кишеню, а грошей немає! Помутніло в очах, сума не маленька, з чим додому приїде, як дружині гляне в очі?

– А гроші де мої?

– Я не знаю, Вася! Ти мені вчора трохи дав, ось я на них стіл і накрила.

А у самої очі бігають. Але, як не намагався Василь, немає грошей, хоч криком кричи. Тільки й твердить, дав небагато, але вони всі на столі. Ледве до гуртожитку дійшов, чорніший за хмари, на ліжко ліг і мовчить. Чоловіки з розпитуваннями, хоч і соромно йому, а довелося розповісти, повинитися.

Петро похитав головою, потім зібрався і пішов. Кілька годин його не було. Що він там тій жінці казав, невідомо. Прийшов, Василеві гроші простягає:

– Ось усе, що лишилося!

А там і половини нема.

Василь за голову схопився. Як їхати додому? Подумали чоловіки і скинулися, додали ті, що не вистачало. А Василеві ще більше соромно. Треба ж, на старості років так зганьбився! Але все обіцяв до копійки повернути!

Поїхали додому. Дружина рада, скучила, не знає, де чоловіка посадити, як почастувати. А він очі на неї підняти боїться. Декілька днів ходив, як у воду опущений, але жити далі треба. На товаришів сподівався, що не донесуть дружині про його пригоди.

Кілька місяців борги віддавав, а потім вирішив – усе, вистачить, наїздився! Дружина не заперечувала, погано одній, без чоловіка. А тут і робота на селі підвернулась. Хоч і менший заробіток, але на душі спокійніший.

Довго не міг собі Василь вибачити той грішок, але поступово заспокоївся, а куди подітися? Життя на місці не стоїть, старша дочка вже незабаром онуком потішить.

Провину свою Василь ніколи не забуде, картає себе сильно, але дружині не відкрився, не хоче сім’ю руйнувати. Так і буде з таким тягарем жити. Тяжко нести, але нічого не виправиш! Сивина в бороду, як кажуть…