Василю не любив ходити кудись зі своєю дружиною, Юлією.

Він не любив свята, коли за одним столом збиралася численна рідня. Чоловік не любив дні народження друзів…

Усі приходили з дітьми, і неодмінно Василь чув питання, яке його хвилювало до глибини душі:

– А у вас колись нарешті спадкоємці з’являться?!

– Так, Васильку, пора б уже. Ви б із цим питанням не тягнули…

Василь сердився. Він не розумів, як це так, у нього молода, красива жінка, а дітей ніяк немає?

Он, у брата двоюрідного дружина маленька, худенька, зате аж трьох синів народила й доньку на додачу!

…Василь і Юлія прожили без дітей вісім років.

Василь шаленів, а Юля відчувала себе винною, бо причина була в ній.

Вона проходила якісь нескінченні процедури, навіть до ворожок їздила, от тільки все було безрезультатно…

Деколи Василь ішов і гульбанив зі своїм приятелем.

– А ти чого гульбаниш? – докоряв він друга. – У тебе двоє хлопів. Якби я мав сина, я б вдома сидів…

– Ой! – махав рукою друг. – Набридла мені моя! Грошей я, бачте, мало їй приношу!

– То ти не гульбань, і грошей буде більше.

– А толку? Їй скільки не принеси – все буде мало!

– Он воно, життя яке… – важко зітхав Василь. – У кожного свої проблеми…

…Юлі теж було не краще. Останнім часом їй стало прямо неприємно бути на роботі!

Всі в її відділі навперебій про своїх діток, чи онуків розповідають.

І тільки Юля одна мовчить, дивлячись уважно у свої папери…

– Юлю, вибач, що втручаюся, – делікатно почала якось одна з колег, коли вони вийшли з роботи. – Бачу я, як ти переживаєш, коли мова про дітей заходить.

А ви не думали з чоловіком, щоб вам дитинку взяти? У мене родичка у дитбудинку працює, багато там хороших діток…

– Я про це ніколи не думала… Мені хочеться самій народити свого, рідного! Та й чоловік навряд чи погодиться на прийомного малюка…

– Ти ж із ним про це не говорила! Запитай, може, захоче…

…Юля не стала того разу говорити з Василем. Нещодавно вона пройшла чергові процедури і все ще сподівалася, що зможе народити сама.

Про розмову з колегою вона згадала аж через пів року, коли стало зрозуміло, що процедури знову не дали результатів…

Непросто було переконати Василя сходити у дитбудинок.

Два вечори після розмови про це він гульбанив з другом, потім відсипався.

– Ходімо, – нарешті буркнув він під ніс.

– Куди, Василю? – не одразу зрозуміла дружина.

– В дитбудинок, ти ж сама запропонувала. От і підемо, а що робити залишається? Тільки обирати будемо тільки хлопців.

– Добре, Василю, як скажеш…

Юля зраділа, поспіхом зібралася, переживаючи, що той передумає.

У дитбудинок вони ходили кілька разів. Василь не любив запах цього приміщення. Там пахло вогкістю, з їдальні чувся запах риби, яку він терпіти не міг. В будь якому вигляді…

У великій залі їм показували малюків, яких можна було всиновити.

Цього разу хлопчиків було семеро, але як не вдивлявся в їхні обличчя Василь, так нічого свого рідного побачити і не зміг…

У Юлі йшли сльози, їй хотілося взяти всіх, вона, переживаючи, чекала, що вирішить чоловік. Тяжко було тут бути…

Раптом у залу прибігла маленька дівчинка. Світле волоссячко, великі блакитні очі, довгі вії… Прямо сама чарівність!

Якщо хлопці стояли, як по струночці, скоса поглядаючи на незнайомих дядька з тіткою, то дівчинка сміливо залізла до Василя на руки і затишно влаштувалася там.

Міцний чоловік у ту ж мить відчув, що він зробить все для цієї крихітки.

Йому раптом захотілося захищати та оберігати її.

Василь глянув на дружину і кивнув головою.

– Ти вибрав її?! Ти ж хотів хлопчика! – ахнула Юлія.

– Значить, така наша доля. Бог із ним… Нехай буде донька…

За розмовами про вдочеріння подружжя провело пів ночі.

Після дотримання всіх необхідних формальностей у їхньому будинку з’явилася Вірочка.

Вірочці було три з половиною рочки. Вона була дівчинкою абсолютно непримхливою: де посадиш – там і сидить, що приготуєш – те і їсть.

З появою Вірочки багато чого в будинку змінилося: тепер усюди лежали дитячі речі, іграшки.

Увечері Василь разом із нею дивився мультики, а перед сном Юля читала доньці казку.

Якщо Вірочка спала, то прийомні батьки ходили навшпиньки, щоб не розбудити її.

Але найголовніша зміна була в тому, що тепер їхній будинок був наповнений дитячим галасом і сміхом.

Василь більше не гульбанив з приятелем, у вихідні вся родина йшла гуляти у парк.

Вірочка зазвичай бігла попереду в ошатній сукні, а Василь з Юлею гордо йшли позаду, милуючись донькою…

…Пройшло майже чотири роки. Вірочці виповнилося сім років – майже першокласниця.

Першого вересня Вірочку проводжали до школи і мати, й батько.

Василь глянув на доньку, яка стояла з букетом квітів, і раптом його осяяло!

Дочка ж на його дружину схожа! Точно схожа…

Кучеряве волоссячко, той самий колір очей. Як таке може бути?

Василь прийшов додому, дістав альбом зі старими фотографіями, знайшов там фотографію дружини в першому класі.

Наче одне обличчя!

Василя почали турбувати неприємні сумніви, і він вирушив до приятеля і поділився з другом своїми сумнівами.

– Уявляєш, Вірочка – копія дружини! Ні, ну не може бути, щоб Юля народила її і в дитбудинок віддала, ми ж вже одружені були, коли Вірочка на світ з’явилася… Не міг я нічого не помічати…

– Оце ти нагадував, так навигадував! – засміявся друг. – Кажуть, що всиновлена дитина часто стає на прийомних батьків схожою. Так природа влаштована…

– Несправедливо якось, – обурювався Василь. – Чому ця природа вирішила, що Вірочка має бути схожа на Юлю, а не на мене? Я що їй не батько? І люблю я доньку анітрохи не менше, аніж дружина її любить. Іноді ночами прокидаюся і підходжу подивитися, чи не зсунулася у Вірочки ковдра, а якщо так – то акуратно поправляю.

Ні, ну не справедливо… А якби ми хлопця взяли, він став би на мене схожий?

– Хто ж його знає, може й на тебе…

– Хочу сина, схожого на мене!

Василь вже був готовий поговорити з дружиною про усиновлення хлопчика, але того вечора Юля йому влаштувала сварку за те, що той прийшов додому веселий…

– І не соромно тобі перед донькою?! – сварилася вона.

– Соромно, дуже соромно… – відводив очі у бік Василь. – Обіцяю, цього більше не буде. От якби я мав сина…

– Іди, лягай, поспи, – сказала Юля і Василь покірно пішов у ліжко…

…А через кілька днів сталося несподіване.

Василь прийшов додому пізно. Він відкрив двері своїм ключем і увімкнув світло в коридорі.

– Юлю, Вірочко, я вже вдома! – гукнув він дружину і доньку. – Я тут зайшов по дорозі в магазин, купив продуктів, смачненького…
– Василю, нам треба поговорити, – раптом зупинила його Юля, яка вийшла з кімнати. – Ходімо на кухню, Вірочка недавно заснула…

Василь здивовано взяв пакет з продуктами і пішов за дружиною.

Чоловік сів за стіл.

– Ну, говори, що вже сталося? – сказав він Юлі.

– Сталося дещо незвичайне, – якось дивно сказала дружина. – Ось дивився сам.

Юля простягнула чоловікові якийсь аркуш паперу.

Василь швидко прочитав, що там написано і оторопів від несподіванки.

Це була виписка з лікарні. Юля була вагітна!

Вона ходила до лікаря! Сталося справжнє диво!

Василь пустив скупу чоловічу сльозу від щастя…

Хотів навіть піти до друга і відзначити цю подію, але Юля строго сказала:

– Ще раз таке – подам на розлучення і заберу дітей.

Бажання одразу зникло. Сімʼя для Василя була набагато важливішою…

…Юля народила здоровенького хлопчика, якого назвали Андрій.

Коли син трохи підріс, вони всією сім’єю почали ходити на прогулянки в парк.

Бабусі, які сиділи на лавках, шепотілися:

– Гляньте-но, тільки! Донька – копія мама, а син – весь у батька…