Напередодні Різдва бабуся Віра Степанівна запросила до себе всю свою рідню. Не можна сказати, що в неї було багато рідних і близьких людей, багато її друзів вже покинули цей світ, а з багатьма родичами вона посварилася.

На вечерю прийшла її дочка Надя, маленька, худенька жінка, що була під повним впливом владної матері. Син Георгій з дружиною Світланою, яку Віра Степанівна не любила і завжди називала і в очі, і за очі невміхою, а також їхня дочка Алла, сімнадцятирічна дівчина, яка докладала всіх зусиль, щоб сподобатися бабусі, але погано в цьому досягла успіху.

Всі, хто зібрався, перебували в повному здивуванні, з якою метою їх покликали, адже бабуся не любила галасливого товариства, дуже рідко збирала гостей, а воліла зустрічатися з родичами по одному. Отже, сьогодні вона має серйозну причину для подібної зустрічі.

Ще більше здивування викликала присутність суворого чоловіка у дорогому темному костюмі, який сидів поруч із бабусею і грізно поглядав на всіх присутніх.

-Я вас запросила, щоб повідомити свою волю, – почала Віра Степанівна, немов у старій п’єсі. – Я вже не молода і не така здорова, щоб не замислюватися про свій відхід. Я не можу піти з цього світу, не залишивши розпорядження з приводу мого майна. Головне моє багатство — це квартира, де я живу. Ви всі знаєте, що її оцінили у півтора мільйони гривень….

Всі присутні дивилися на неї напружено. Усі з нетерпінням чекали, що ж бабуся скаже, кому вона віддасть цю горезвісну квартиру, про яку всі так довго й безнадійно мріяли.

Адже Віра Степанівна дотримувалася такої думки, що діти повинні самі пробиватися в житті і нікому матеріально не допомагала, хоч мала кошти й чималі.

-Ще я маю деякі коштовності, ще подаровані татом мамі до різних дат, старовинні меблі, фарфор і кришталь, а також деяка сума грошей на рахунку. Але все це дрібниці, порівняно з квартирою. Я хочу залишити її своєму онукові Василеві, хоч вже кілька років і не спілкуюся з ним. Сподіваюся, після цієї звістки, він зрозуміє всю зухвалість свого вчинку і прийде до мене вибачатися. Надія, ти маєш повідомити сина про моє рішення і сказати, що я чекаю на нього.

-Мамо, я, звичайно, йому повідомлю, я йому зателефоную чи сама з’їжджу…

– Краще з’їзд сама, – грізно промовила бабуся. – У телефонній розмові молодь зазвичай кидає трубку, якщо їх щось не влаштовує. Ти повинна наставити хлопчика на істинний шлях і дати зрозуміти, що моя любов настільки сильна, що я готова його пробачити. Але він має вибачитися. Ти зрозуміла?

-Звичайно, мамо, я зрозуміла. Я з’їжджу. Я завтра до нього поїду і все поясню.

-Я рада, що ти все правильно зрозуміла. А вам, – вона звернулася до інших родичів, – я залишу все інше майно. Моя воля буде детально розписана у заповіті. Ось до речі, познайомтеся, – вона вказала рукою на суворого пана, – це старший нотаріус Віктор Валерійович. Він уже давно займається моїми справами та в курсі всього.

Наступного ранку Надія, мати Василя, вирушила до Вінниці, де проживав її син разом зі своєю дружиною після сварки з бабусею. Коли три роки тому він привів до неї свою наречену Олесю для знайомства, Віра Степанівна прийняла її не найкраще.

Вона прямо в обличчя дівчині заявила, що вона шукають собі нареченого з квартирою і з будь-яким цінним майном, щоб потім розлучитися і забрати половину. Що такі, як вона траплялися їй на кожному кроці, що вона ніколи не прийме Олесю як дружину її коханого онука. Потім вона ще багато чого говорила і вже не в таких парламентських висловлюваннях.

Василь був обурений поведінкою бабусі, він в ультимативній формі зажадав, щоб вона вибачилася перед його коханою дівчиною. Ще він сказав, що всією душею любить свою обраницю і ніколи від неї не відмовиться, що вони одружаться.

З того часу вони не спілкувалися. Віра Степанівна дуже сумувала за онуком, але вважала себе правою і все чекала, коли Василь зрозуміє всю абсурдність своєї поведінки і прийде вибачатися. Василь же одружився і поїхав жити до неї, там він досяг успіху, починаючи звичайним учителем в школі, відкрив кілька студій для занять роботехнікою та програмуванням, а його Олеся цілком собі спокійно працювала медсестрою в приватному медичному центрі. Вони жили дружно та забезпечено, хоча не так і багато.

Побачивши свою матір на порозі будинку, мало сказати, що Василь здивувався. Адже зазвичай вона тільки дзвонила йому і несміливим голосом питала про здоров’я. На цьому їхнє спілкування і закінчувалося.

-Мамо, щось сталося? – З хвилюванням запитав молодик. – Ти мене здивувала своїм приїздом. Можна ж було зателефонувати.

-У мене важливе доручення від бабусі. Послухай та не перебивай. Вона хоче залишити тобі у спадок свою квартиру, але при цьому просить, щоб ти приїхав вибачатися.

-Можеш більше нічого більше не казати. Вибачатися – це означає відмовитися від моєї Олесі. Скажи бабусі, що я не відмовлюсь від своєї дружини. Мені її квартира не потрібна. Це моя остаточна відповідь, і я своєї думки не зміню.

Надія добре знала свого сина і цю його тверду складочку біля губ, яка з’являлася за хвилини сильного душевного переживання. Вона зрозуміла, що син дійсно ніколи не стане вибачатися, а він тим часом продовжив:

-Я вважаю, що це бабуся має вибачитись, і в першу чергу не переді мною, а перед Олесею. Вона її образила, зовсім не знаючи її. У нас не вийде жодного спілкування, поки вона не вибачиться.

Із цим Надія і вирушила до грізної жінки. Віра Степанівна мовчки вислухала звіт дочки про подорож і сказала:

-Ну що ж, у цьому випадку, моя квартира нікому з вас не дістанеться. Я відпишу її якомусь фонду. Я завтра ж запрошу свого повіреного і пораджуся з ним, до якого фонду віддати моє майно. Василь сам зробив свій вибір.

Георгій, який був при цій розмові, обурився:

-Мамо, як же так, у тебе є ще й моя дочка Алла. Вона дуже тебе любить і завжди була слухняною. Чому ж ти їй не бажаєш відписати свою квартиру? Це несправедливо, зрештою!

– Ти хочеш зі мною посперечатися? – гордо запитала старенька. – Ця квартира залишиться або Василю, або нікому. Я все сказала, – і вона заплющила очі, показавши, що розмова закінчена.

Вийшовши з її кімнати, Георгій  звернувся до сестри:

-Слухай, Василь міг же вибачитися, а якщо квартира йому не потрібна, віддати її комусь із рідних. Тобі чи мені, чи Аллі. Якщо твій син такий багатий, то міг би продати квартиру, а гроші поділити між усіма нами. Уяви, таке майно і піде з сім’ї. А ми й так усе перебиваємось, як можемо. Мати ніколи нічим не допомогла.

-Я знаю сина, – тихо промовила Надія, – він такий же впертий, як і мама. Він ніколи не прийде вибачатися. Навіть якщо ми всі поїдемо його вмовляти, він стоятиме на своєму. Це все марно.

Сльози поповзли по обличчю жінки, вона знала, що дві її найрідніші людини ніколи не помиряться. А Георгій майже вибіг з квартири, сильно гримнувши дверима і вигукнувши:

-Всі горді! Усі багаті! Нікому нічого не потрібне!

Віра Степанівна зі своєї кімнати почула останні слова сина і тихо, але чітко сказала:

-Ось і воно, що я і Василь ставимо гордість вище грошей, а ви всі інші готові на все за копійку. У цьому між нами й різниця.

КІНЕЦЬ.