Якось увечері Василь затримався дорогою додому, зайшов у магазин і побродив вулицями, не бажаючи повертатися до своєї оселі. На скронях у нього з’явилася сивина, і він все частіше замислювався про те, чи не був його життєвий вибір, особливо одруження, помилковим.

Він був одружений з Валентиною вже 22 роки, їхня донька Христина невдовзі мала вийти заміж. Любов Василя до дочки була єдиною причиною, через яку він залишився в сім’ї: інакше він давно пішов би до Віри – жінки, з якою познайомився, будучи одруженим.

Незважаючи на спроби придушити свої почуття до Віри, вони горіли в ньому. Відносини Василя з Валентиною почалися з випадкових зустрічей, коли він приїжджав до свого села.

Валентина, прив’язавшись до нього, поїхала за ним у місто, переїхавши до нього в епоху, коли такі рішення були нетрадиційними. Коли вона наполягла на тому, щоб вони одружилися, Василь відчув себе у пастці, не в змозі відмовити їй через тиск суспільства та сім’ї.

Незважаючи на їхнє спільне життя, у тому числі на те, що Валентина народила їм доньку, Василь так і не полюбив її. Щоб уникнути свого нещастя, він почав працювати далеко від дому протягом кількох місяців, тоді як Валентина із задоволенням керувала домашніми фінансами.

Василь забезпечив комфортне життя своїй родині – квартири Валентині та Христині. Однак на весіллі дочки його смуток був вкрай відчутний, що спонукало його напитися – звичка, яку він зазвичай уникав.

Виконуючи свої батьківські обов’язки, він видав дочку заміж і забезпечив її, але всередині відчував порожнечу. Наступного ранку після весілля Василь вирушив за адресою, де сподівався зустрітися з Вірою.

На свій жах, він застав її щасливою у шлюбі з симпатичним чоловіком та дітьми-близнюками. Зрозумівши, що Віра перестала чекати на нього через його нерішучість, Василь сів на лаву, розгублений і невпевнений у своїх подальших кроках, одночасно відчуваючи відразу до повернення до того життя, яке він колись вибрав.

КІНЕЦЬ.