Варвара дуже хотіла стати мамою. Не раз говорила про це із чоловіком. Але Сергій категорично був проти. Казав, що зараз не час, що ще рано, і треба пожити для себе. На її запитання, як довго він збирається жити для себе, Сергій точної відповіді дати не зміг. Але впевнено заявив, що в найближчі ще років десять йому таке щастя і даремно не потрібне.

— За десять років мені вже 35 буде, — сумно промовила Варвара. – А тобі 40. Не пізно?

— Саме час, — впевнено відповів Сергій. — До того ж, невідомо, які стосунки між нами будуть за десять років. Ми вже п’ять років разом і все вже не так яскраво і барвисто, як у перші дні.

– Що ти хочеш сказати?

— Тільки те, що може пройти ще якийсь час, і ми взагалі розлюбимо одне одного. Я правий?

Варвара мовчала.

— Звичайно, — вів далі Сергій, — ти можеш сказати: «розлюбимо — розлучимося». Так?

Варвара знизала плечима.

— І матимеш рацію, — впевнено заявив Сергій. — Права цілком і повністю. Навіщо жити разом, якщо кохання вже минуло. Правильно?

Варвара, продовжуючи мовчки слухати, дивилася кудись у далечінь і думала про своє.

– Звичайно, правильно! – сам себе підтримував Сергій. — А тепер уяви, що зараз у нас з’являться діти. Уявила? А за десять років ми раптом зрозуміли, що не любимо одне одного, і нам слід розлучитися. Уявила?

Варвара знову знизала плечима.

— Ось у тому й справа! — урочисто промовив Сергій. — Діти наші тут до чого? Вони чомусь мають через нас страждати? А вони обов’язково страждатимуть. Душевно! Тому що виявляться у дуже тяжкому психологічному становищі. Уразлива дитяча душа зіткнеться з труднощами, впоратися з якою не зможе. Розумієш, чого це може призвести?

– До чого? — спитала Варвара.

— До того, що їм разом із тобою доведеться покинути цю квартиру і поїхати невідомо куди. Можливо навіть, що вам усім доведеться їхати до тебе, у твоє рідне місто, до твоєї однокімнатної квартири за місцем твоєї реєстрації.

Я сподіваюся, що ти не забула, що ця трикімнатна квартира моя, Варваро. Ти ж сама юрист. І все розумієш. Квартира дісталася мені у спадок ще до шлюбу з тобою. І жодних прав на неї ти не маєш. І наших дітей я не збираюся тут реєструвати. Тому й вони жодного права на неї не матимуть.

Ось чому я й кажу, що коли ми розлюбимо одне одного, наші діти опиняться у дуже важкому не лише психологічному, а й фінансовому становищі.

«Якби б у нас були діти, Сергію, — подумала Варвара, — і ми б з тобою розлучалися, я б, як юрист, з тобою по-іншому розмовляла. Але говорити про це зараз безглуздо».

— Скажи чесно, Сергію, ти мене любиш? – запитала Варвара чоловіка.

— Люблю, звісно.

– За що?

– За що? — задумливо промовив Сергій. – Сам не розумію. За все, мабуть.

— За все любити неможливо, — сказала Варвара.

– Чому це неможливо?

— Тому що у кожній людині багато всього. Різного! Тому коли люблять, то завжди за щось конкретне.

Сергій замислився.

«Терпіти не можу, коли вона починає ось так міркувати, — думав він, — Ні, щоб просто погодитися зі мною і все. Так ні! Сперечатись починає. Конкретика їй знадобилася. Інша на її місці від щастя б заплакала, що її чоловік за все любить. А вона ніби навмисне мене нервує».

– Ось і виходить, – продовжила Варвара, так і не дочекавшись відповіді чоловіка на поставлене запитання, – що ти мене не любиш.

– Чому це не люблю?

— Якби любив, то знав би за що.

— До чого ти зараз це все говориш, Варваро? Я ж тобі чесно сказав, що дітей не хочу мати. І не буду. Більш того! Потрібно було одразу тобі зізнатися, та все якось не наважувався. Я взагалі не можу мати дітей.

– Навіть так?

– Не можу. І якщо ти не уявляєш собі сім’ї без дітей, то нам слід розлучитися прямо зараз. Але! Щоб ти розуміла, Варваро, я тебе зараз не жену. Мені з тобою добре та вибір за тобою. Хочеш – розлучимося. Хочеш — продовжуватимемо жити разом.

– Я подумаю, – відповіла Варвара.

– Подумай. Тим більше, зараз дуже зручний момент. Я на тиждень їду у відрядження. За цей час ти можеш добре обдумати і прийняти рішення. І якщо я повернуся і побачу, що ні тебе, ні твоїх речей немає, я дивуватися не стану і лаяти тебе не буду.

Я все зрозумію. Розлучимося без скандалів, без докорів — тихо, швидко. Ділити нам нічого? Правильно я говорю? Ну, а якщо вирішиш залишитися, то будемо жити за моїми правилами. І щоб більше про жодних дітей я нічого не чув. Згодна?

– Згодна, – відповіла Варвара.

— От і славно, — радісно вигукнув Сергій. – Як добре, що ми з тобою обговорили все.

І наступного дня Сергій поїхав у відрядження. А Варвара почала збирати свої речі. Вона для себе вже все вирішила. І, напевно, на цьому історія закінчилася б, якби в цей момент Варварі не зателефонувала Марина.

— Варвара Дмитрівна? — спитала вона.

– Так.

– Дуже добре. Мене звати Марина. Давно збиралася вам зателефонувати, але все якось не виходило. Але ситуація змушує діяти. І більше мовчати я не можу.

— Я слухаю вас, Марино.

— Хочу повідомити вам та вашому чоловіку радісну новину. Сьогодні я виписалася з пологового будинку. Можете привітати мене та свого чоловіка. У нас двійнята. Відразу попереджаю, що в мені немає жодної жіночої гордості. І я доведу, що то діти Сергія. А вас я просто повідомляю.

А дзвоню я, бо мені нема куди йти. Я з іншого міста. До гуртожитку мене з дітьми не пускають. А грошей на квартиру я не маю. Я ще студентка. Вчусь в інституті. І я не знаю, що робити. У мене навіть немає грошей, щоб поїхати додому.

Але Варвара вже все зрозуміла і знала, як треба діяти Марині.

– Марино, ви зараз де? — спитала Варвара. – Говоріть адресу. Я надішлю за вами машину. Ви житимете в квартирі Сергія.

– Як у квартирі Сергія? А ви?

— Про мене не хвилюйтесь. Ми з ним учора розлучилися. Приїжджайте, я вам все поясню. Я навчу вас, як треба діяти у такій ситуації.

Пройшов тиждень. Сергій повернувся з відрядження та піднімався на ліфті на свій поверх.

«Варвара, швидше за все, вже зібрала всі свої речі та пішла! – думав він. – Розумна жінка, юрист і все розуміє. Вона, звичайно, багато зробила для мого просування. І я їй вдячний. Але це не означає, що я зобов’язаний дякувати їй все життя.

А тим більше я не хочу, щоб моя подяка заважала моєму власному щастю. Тим більше, що після останньої розмови Варвара, швидше за все, зрозуміла, що я її більше не люблю. І тому ми розлучимося.

І я її не боюсь. Тому що немає у неї проти мене методів, немає. От якби ми мали дітей, тоді інша справа. Господи, як добре, що ми не маємо дітей. І завдяки цьому у мене тепер починається нове життя. Гарне, щасливе життя самотнього заможного чоловіка. Чи готовий я до цього нового життя? Чи зможу я пережити таке велике щастя, що звалилося на мене раптом? Думаю, що зможу. Тому що я його заслужив».

Коли Сергій увійшов у квартиру і побачив Марину, що виходила з кухні до передпокою, з дітьми на руках, у нього закружляла голова.

– Марина? — слабким голосом промовив він. – А ти чому тут?

Марина коротко пояснила ситуацію.

— Ти хочеш сказати, що це вони? — з жахом перепитав Сергій. – Мої діти?

– Твої!

— Ті самі?

— Ті самі.

— Але є я дав тобі гроші. Посадив у таксі. Я був упевнений, що проблему вирішено.

– Я передумала.

— Мариночко, це підло. Порядні жінки так не роблять. Хочеш, я тобі розповім, як у таких випадках поводяться порядні жінки.

— Варвара Дмитрівна сказала, що я зараз насамперед мама і маю думати про дітей. І я чинитиму так, як вона мене навчила.

— Варвара Дмитрівна? Це вона тебе навчила, як діяти?

– Так!

“Цього мені тільки не вистачало, – подумав Сергій. — Як же це? Чому? А головне, за що?”

– А що ще сказала Варвара Дмитрівна? — слабким голосом спитав Сергій.

– Ще вона сказала, що під дитячу краще зайняти твій кабінет. Він виходить у тихий дворик.

– Ви зайняли під дитячу мій кабінет? Марина, адже я вас усіх зараз все одно вижену. Так і знай. Це моя квартира і за законом.

У цей час до передпокою вийшли троє жінок. Вони назвалися адвокатами Марини.

— Ми працюємо у юридичній фірмі, яку очолює Варвара Дмитрівна, — пояснили вони. — Захищатимемо інтереси обдуреної вами жінки та ваших дітей.

– Послухайте! — вигукнув Сергій. — Ви все хибно думаєте. Я зараз поясню. Бачите у чому справа. Ця жінка, — він показав на Марину, але домовити не встиг.

— Попереджаємо, що все вами сказане зараз ми записуємо і використовуватимемо проти вас, — попередили жінки адвокати. — Тепер кажіть. Ми вас уважно слухаємо.

– Ні, – сказав Сергій. – Не дочекаєтесь. Краще я помовчу.

У цей час з іншої кімнати до передпокою вийшли троє мужиків суворого вигляду і одна маленька перелякана жінка. Найпохмуріший і найгрізніший чоловік представився батьком Марини, а двоє інших — її братами. Жінка виявилася Марининою мамою.

— Нас Варвара Дмитрівна запросила, — пояснили вони. — На онуків подивитися та з їхнім батьком познайомитись.

Сергій відкрив рота, щоб послати всіх подалі, але не встиг.

— Все, що ви зараз скажете, — нагадали жінки адвокати, — також може бути використане проти вас.

— Ласкаво просимо, — сказав Сергій. — Давно мріяв із вами з усіма познайомитись.

Невдовзі Сергій та Варвара розлучилися. А через місяць Сергій вирішив, що визнати своє батьківство без суду і одружитися з Мариною — це для нього єдино правильний вихід із ситуації.

КІНЕЦЬ.