Ми з Мариною одружені вже вісім років. У шлюбі в нас народився син. Я тішився, що нарешті став татом, бо давно мріяв про велику сім’ю. Через три роки ми почали планувати другу вагітність. Хотіли, щоб у нас була ще й донечка. Першу дитину ми не планували, тому були впевнені, що з другою теж все буде просто.

Але за два роки нам так і не вдалось зачати дитину. Коли жінка пройшла усі необхідні обстеження, їй повідомили, що у неї все добре зі здоров’ям. А коли відповідні обстеження пройшов я, лікарі висунули вердикт – безпліддя.

Ця звістка загнала мене у глухий кут. Не міг зрозуміти, якщо я не можу мати дітей – то звідки в мене син. Пішов до лікаря, щоб обговорити цю дивну й не стандартну ситуацію. Той був здивований не менше, ніж я, та відповів, що все ж винятки бувають.

Я приїхав додому і вирішив не підіймати цю тему, взагалі нічого не казати дружині про мій діагноз. Старався сам себе переконати, що мій випадок, це один із тих винятків про які говорив лікар. Та, за три місяці моя дружина завагітніла вдруге. Цього разу нас народилась донечка, як ми й мріяли.

Я радів, що попри всі труднощі, ми таки стали батьками вдруге. Але син підростав і я почав помічати його неймовірну схожість з колишнім хлопцем Марини. Тепер ці думки не дають мені спокою. Невже діти, яких я виховую, мені не рідні. Мені не зручно розмовляти про цю ситуацію з родичами, чи питати поради в друзів, адже тема доволі делікатна.

Якось мимоволі почав сторонитись сина, бо не бачу в ньому жодних своїх рис. Дружина почала це помічати й ми часто сваримось через це.

Єдиний вихід, це зробити тест на батьківство, бо жити далі у сумнівах я втомився. Та зробити його мушу потай від дружини, бо якщо діти мої, а вона дізнається, що я сумнівався у її вірності, це може дуже її  образити. Тоді під питанням стане наш шлюб. А я цього не хочу. А як би ви вчинили на моєму місці?

КІНЕЦЬ.