Тільки у магазині Ольга зауважила, що гаманця немає.

«Загубити не могла, — подумала вона. — Мабуть, удома забула. Доведеться повернутися».

І довелося Ользі повертатись додому. Прикро, звісно, ​​а що робити. У гаманці – і гроші, і картки.

Але тільки вона нічого не забувала. Справа в тому, що гаманець непомітно витяг із сумочки її власний чоловік. Це сталося, коли вона збиралася до магазину. В передпокої. Тоді він і витяг гаманець. Спеціально. Щоб вона за ним повернулася. Відвернув її увагу тим, що змусив шукати телефон по всій квартирі, який сам і сховав. Скористався моментом і стягнув гаманець.

А тепер він сидів у кріслі у вітальні, весь такий гордий, з телефоном у руці і чекав на її повернення.

Двері у вітальню були трохи прочинені. І тільки-но Ольга увійшла до квартири, вона відразу ж почула голос чоловіка. А як було не почути? Якщо він спеціально говорив дуже голосно.

— Я розумію, що такий шанс випадає раз у житті, — мало не кричав Валерій, — але й ти мене зрозумій, друже. Я поважний, шановний сім’янин. Вже багато років. Може, ти забув, але я маю дружину. І я її кохаю. Є діти. І я не можу дозволяти собі такі вільності. Який приклад я подам їм?

«З яким це другом він так голосно розмовляє? – подумала Ольга. — Мабуть, щось важливе обговорює. Навіть не почув, як я повернулася. Підійду ближче та послухаю. Може, дізнаюся про щось цікаве».

Але у Валерія чудова чутка. І хоча крісло, в якому він сидів, стояло біля дверей, він почув, як дружина підійшла до неї.

«Це саме те, чого я й хотів, — подумав він, не припиняючи розмови».

— А я говорю, що не можу… Чому не хочу?! Хочу звичайно. Але не можу собі дозволити. Ну і що, що я все життя мріяв про це. У житті часом доводиться відмовлятися від мрії всього свого життя. Заради дружини. Заради дітей. Заради сімейного благополуччя.

«Про що це він все життя мріяв? – думала Ольга. — Напевно, щось справді серйозне. От би дізнатися. Може, я також цього хочу».

— Я розумію, що іншого такого шансу в мене може вже й не бути, — говорив далі Валерій. — Виїхати на весь місяць із друзями на рибалку. Середземне море. Де буде виключно чоловіча компанія? Тому що всі ми не вічні і хто знає, коли, де і як ми зустрінемо нашу останню мить.

«Чи не перегнув я з останнім? — подумав Валерій. — Втім… ні. Не перегнув. Все нормально. З нею так і треба. Нехай знає, що і я не вічний. А не нагадаєш, то вона, може, й не замислиться, що сорок п’ять — це такий вік, коли не знаєш, чого й чекати від наступного дня.

Тут кожен зайвий день сприймається як останній і хочеться прожити його так, щоб у п’ятдесят було що згадати. Бо хто знає, чи зможу я в п’ятдесят те, що міг у сорок п’ять. Ох, гріхи наші тяжкі. Господи, прости».

— Але я тобі ще раз повторюю, — голосно вів далі Валерій, — що навіть розмовляти не буду з Ольгою на цю тему… Ні! Не стану… Бо знаю, що вона мене відпустить у відпустку одного на тридцять днів на Середземне море, у чисто чоловічій компанії. Бо вірить мені. І точно знає, що я нічим, крім риболовлі, там займатись не буду…  Не хочу спекулювати на її довірі.

“На рибалку, — розчаровано подумала Ольга, — і всього. А я думала. Теж мені мрія заповітна. Нічого цікавого”.

Ольга тихо відійшла від дверей вітальні і вийшла з квартири. Після цього Валерій одразу перестав кричати.

«Начебто все сказав, що хотів, — міркував він. — Впевнений, що тепер Ольга сама запропонує мені їхати у відпустку одному. Не може вона не запропонувати. Вона ж чула, як це важливо для мене. Вона просто повинна відповісти мені тим самим. Адже я щойно довів їй, що заради неї та дітей готовий жертвувати потаємним».

Але минуло вже два дні після гучної розмови, а Ольга не сказала з цього приводу жодного слова.
Валерій почав нервувати. До відпустки залишався тиждень, а він у підвішеному стані. А друзі вимагають від нього рішучої відповіді. Їде він чи ні? Бо якщо він не їде, вони візьмуть замість нього іншого.

“Ну що ж, – думав Валерій, – доведеться ще раз поговорити голосно по телефону”.

І ось знову лише у магазині Ольга зауважує, що гаманця немає.

«Та що це таке, — подумала вона. — Мабуть, знову вдома забула. Доведеться повернутися».

— Ви просто ставите мене у безвихідь! — закричав Валерій, тільки-но почув, що Ольга увійшла до квартири, — змушуєте обирати між вами та родиною. Але так не можу. Мені і сім’я дорога, і друзі теж мені дорогі.

Валерій почув, як Ольга підійшла до трохи прочинених дверей вітальні, і додав емоцій.

— Та що ви все зі мною робите! – вигукнув він. — Та як же ви не розумієте, що я не залізний. Можу не витримати та зробити вибір. Складний. Важкий. І я не можу з упевненістю сказати, яким саме буде цей вибір. На чию користь. Чи залишуся я з сім’єю, чи поїду з вами. Не знаю.

Валерій зробив невелику паузу, переконався, що Ольга досі стоїть біля дверей і продовжив.

— Звичайно, все було б набагато простіше, якби Ольга сама дозволила мені поїхати. Тоді й обирати не довелося б. Місяць — я з вами, а потім назад повертаюся до родини. І всі щасливі. Але в тому й річ, що вона нічого не знає. А сказати їй я не можу. Не можу. Бо знаю, що вона відпустить мене.

Відпустить, а потім переживатиме. Чому переживати? Ну як чому. А чому переживають усі жінки у таких випадках. Що їхні чоловіки дурять. Хай вірить вона мені, вірить. Але одне одному не заважає. Можна і вірити людині, і водночас підозрювати. Загалом ні. Нікуди я з вами не їду. Так, так і передай усім. Так, я такий. Стану на горло власній мрії. Заради кохання.

Валерій почув, як зачинилися вхідні двері, і з полегшенням зітхнув.

“Тепер відпустить, – думав він, – не може не відпустити. Після такого мого визнання я не знаю, ким треба бути, щоби не відпустити.”

Але минуло ще два дні, а нічого не змінилося.

«Ну, все, — подумав Валерій, — мій терпець урвався. Якщо вона сама не здогадується, доведеться ставити її перед фактом».

Тільки на автозаправці Валерій зауважив, що ані грошей, ані карток немає.

«Загубити не міг, — подумав він. — Мабуть, удома забув. Доведеться повернутися».

Увійшовши до квартири, Валерій почув голосний голос дружини.

— Ні, подруго, і не вмовляй. Яке Червоне море? Та мене й чоловік не відпустить. Тим паче на місяць. Тим паче у суто жіночої компанії. Тим більше, якщо у цій кампанії ти будеш. Тому що Валерій вважає, що ти збиваєш інших чесних жінок з морального шляху. І що, що це мрія всього мого життя. Я насамперед — дружина і мати. І завжди про це пам’ятаю. Інша річ, якби і він кудись поїхав на місяць.

Я точно не впевнена, але начебто йому хтось пропонує. А що ж він? Відмовляється. Та не можу я його вмовити. Він як дізнається, що ми всім натовпом будемо весь місяць без чоловіків і дітей одні… Звичайно, не погодиться… Не в цьому справа. Він вірить мені, вірить. Але… Сама розумієш, подруго… Будь-що може статися. Сонце, море…

Любити його я, звісно, ​​не перестану. Я любитиму його все життя, тому що він у мене — найкращий. І він батько моїх дітей… Але можу й не стриматися… Ах, ви придивитеся за мною? Ну так! Ви придивитесь! Як же! Особливо ти. Ага. А в результаті я не знайду в собі сили протистояти… Особливо, дивлячись на твою поведінку… А то я тебе не знаю… Ти тому вже втретє виходиш заміж…

А я не така. Так! Я не розлучуся. Але після цього довго відчуватиму себе незручно. Розумієш? Ну, ти розумієш… Гаразд. Спробую з ним сьогодні поговорити. Може, погодиться. Але після цього довго відчуватиму себе незручно. Розумієш? Ну, ти розумієш… Гаразд.  Спробую з ним сьогодні поговорити. Може, погодиться.

Ольга почула, як зачинилися вхідні двері, широко позіхнула і ввімкнула телевізор.

«Напевно, він усе зрозумів, – думала вона. — Ну, а якщо щось незрозуміло, доведеться повторити»

Увечері між подружжям відбулася серйозна розмова.

Ольга розповіла чоловікові про те, як ще в дитинстві мріяла поїхати з подругами на всю відпустку суто жіночою компанією на Червоне море, залишивши дітей бабусям.

— Забудь, — суворо сказав Валерій, — навіть не думай. Мало про що ми всі мріяли у дитинстві. Я ось, може, теж…

І Валерій розповів про свою мрію.

– Так у чому справа? — радісно вигукнула Ольга. – Давай! Я на Червоне море з дівчатами: море, сонце, пляж. А ти на Середземне море із мужиками рибу ловити. Здійснимо мрії!

Зіставивши можливі наслідки, Валерій відмовився. І весь місяць вони пробули вдвох. Де весь цей час були їхні діти? За них не хвилюйтесь. Вони були у бабусь.

КІНЕЦЬ.