Валентина знімала одяг з мотузок, скоро почнеться дощ. – Ей, є хто вдома? – раптом почула жінка голос. Валя підійшла до хвіртки, за нею стояла молода невисока дівчина. – Іван Микитенко тут живе? – запитала вона у Валентини. – Нема тут такого, – Валентина розвела руками. – Як нема? – розгублено запитала дівчина і дістає з кишені клаптик паперу. – Ось, це ваша адреса? Валентина взяла листочок, прочитала і застигла – там була вказана її адреса. – Звідки у вас це? – Валя здивовано подивилася на дівчину, нічого не розуміючи

 

Гілки вишні звисали під вагою ягід – цього року вона надзвичайно плідна, востаннє таке було в дев’яносто другому на пам’яті Валентини. Тоді вони накрутили кілька трилітрових банок компоту – Галинка любила такий компот. Зараз же врожай опадає вниз, на лаву, і підсліпувата Валентина скільки разів вже сідала на стиглі ягоди, залишаючи темні сліди на спідниці, що нічим не відппералися. Ось і зараз вона сиділа на лавці і знову відчула , що сіла на вишні, але вставати не хотілося – ну й що, все одно ця спідниця робоча, що їй буде.

Лаура лягла тут же поруч, на довгій прив’язі – сусіди сварилися, якщо Валентина відпускала її на самовигул, аж надто пустотливою була кізонька: забереться до когось в огорожу і то білизну з мотузок стягувати почне, то клумби розкопувати. Квіти Лаура дуже любила.

– Морквина молода майже дозріла, – повідомила Валентина Лаурі. – Скоро пригощу тебе. Хоча ти не заслужила, хто мотузку недавно порвав і в Зіни всю капусту молоду поїв? Доведеться ділитися з нею восени врожаєм… Ех! Ну чого лягла – не бачиш, дощові хмари йдуть? Я з тобою тут не сидітиму, підеш у загін. Тож їж, доки дають.

Хмари й справді тягнуся зі сходу, затягуючи все небо, а вдалині вже сяяло. Валентина зітхнула, важко підвелася і пішла знімати білизну – не досохло ще, але що робити: схоже, дощ буде сильний, що все вимокне знову, добре якщо промто вимокне, так ще й брудом забризкає – мотузки зовсім провисли, а поправити їх у Валентини не виходить.

– Ей, є хто вдома? – раптом почула жінка голос.

Валентина вскочила від несподіванки, трохи простирадла з рук не випали. Пройшла до хвіртки – стоїть невисока дівчина з короткою стрижкою. Очі темні, над губою родимка – ніби зі старовинних картин зійшла, тільки от одяг не той: чоловічі сині штани, джинсами їх називають, зверху біла маєчка на тонких лямках.

– Вибачте, Іван Микитенко тут живе? – Запитала вона у Валентини з явним нетерпінням.

– Нема тут такого, – Валентина розводить руками, забуваючи, що в них білизна, і порив вітру підхоплює наволочку і несе її у бік дівчини. Та ловить наволочку та простягає її Валентині.

– Як нема? – розгублено запитує дівчина, дістає з кишені клаптик паперу і повільно, мов школярка, читає адресу. Вона збігається з адресою Валентини точнісінько, але ніякого Івана тут зроду не було.

– А що за Іван? – запитує Валентина.

– Високий такий, гарний – волосся темне, як у мене, а очі блакитні, як у вас.

Валентина хитає головою.

– Не знаю такого. Микитенків у нас вже давно немає. Раніше був Микитенко, на комбайні працював, але його вже давно не стало…

Дівчина ніби вся зморщилася, як повітряна кулька, яка довго висить у кімнаті і, зрештою, починає пропускати повітря. Галинка любила повітряні кулі.

– А як мені його тоді знайти? – Тихо промовила вона, але це вже швидше не питання, а спроба змиритися.

З неба починають падати великі краплі, і Валентина сує дівчинці в руки білизну і каже:

– Неси до хати, мені кізочку треба загнати.

Розгублена дівчина бере білизну і несміливо крокує до ганку, що покосився. Валентина відв’язує мотузку і веде Лауру до загону. Коли вона нарешті справляється, дощ йде вже не на жарт.

Дівчина так і стоїть у сінях із білизною в руках. Валентина відчиняє двері і махає головою – мовляв, йди. Та слухняно ступає всередину.

– Тебе як звати? – Запитує вона.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩