– Валю, ну навіщо ти хліб псуєш? Валю, ти мене не чуєш? – перепитала бабуся.

Але онука так само задумливо перемішувала ложкою курячий суп. У лівій руці у неї був хліб, м’який, чорний, запашний. Валя зминала кульки з хліба та їла, це так смачно! Вона завжди так робила, коли хвилювалася.

– Ой, бабусю, вибач, я задумалася, – винувато посміхнулася Валя. – Знаєш, а мене відпустили. Вперше, як дорослу. 

Бабуся люблячим поглядом окинула внучку.

– Ну вже ти там чемно поводься, Валю! Ой, Господи, що я говорю, ти ж доросла.

– Ну бабусю, не смійся, ну правда! Знаєш, а я ту сукню одягну, що ти мені пошила, можна? Ти ж говорила, що можна, коли він буде поруч, що ти сукню спеціально пошила, що вона така…

– Та звичайно одягай, Валю, день то сьогодні наш. Наш день, щасливий для нашої родини, знаковий, 31 грудня. У мене старший брат народився цього дня. А мати з батьком побралися цього дня. І будь-яка справа, навіть безнадійна, якщо тридцять першого грудня починали, все відразу ж ладилося. Ось який день це щасливий. А що, він, значить, там теж буде?

– Ну бабусю, – зашарілася Валя, – Я не знаю, напевно прийде. Може я йому й не подобаюсь зовсім, може, мені все це здається. Ти тільки нікому не кажи, гаразд? І мамі не кажи, бабусю, ну, будь ласка…

– Та не скажу я, не скажу. Ти хоч поїж, бо сил не буде, – бабуся зі своєї кімнати принесла скриньку, і простягла Валі. – Надягни кулончик цей. Я вже не ношу його, а тобі треба. Хороший, на щастя, тобі, щоб справдилося все, що судилося.

Валя радісно бігла по засніженій стежці. В руках її було велике деко з ще теплим пирогом, загорнуте в ллянний бабусин рушник – мама спекла їм з друзями до Новорічного застілля. Добре, що йти недалеко, подруга через два будинки живе. Валя вперше у житті Новий рік відзначатиме з друзями, а не вдома.

Батьки їй нарешті дозволили. У Валіної подруги Наталки мама з татом до сусідів відзначати Новий рік ідуть. А у Наталки є магнітофон, та й касети є гарні, а отже, будуть танці. І напевно Сергій Микитенко Валю запросить, вона відчуває, вона навіть майже впевнена, що сьогодні станеться щось важливе. І це буде її найщасливіша, перша майже доросла новорічна ніч…

Друзів у Наталки зібралося стільки, що ледве за столом вмістилися. Все, як і домовилися, кожен щось приніс – хтось салатик, хтось пиріжки з м’ясом, хтось торт та мандарини. Годинник показував дванадцять, хлопці засвітили бенгальські вогники, а дівчатка почали загадувати бажання.

Потім ввімкнули музику і всі кинулися танцювати. Швидка музика скінчилася і почалася повільна. Повільний танець, Валя дуже чекала цього, зараз Сергій підійде і запросить її на танець! А потім піде проводжати. І сніжинки кружлятимуть у святковому хороводі, а Сергій скаже, що Валя йому дуже подобається, дуже!

Валя з надією підвела очі… і побачила, як її подруга Наталка танцює з Сергієм! Значить, все неправда, ніякий це не найкращий день для їхньої родини, а навпаки поганий, найгірший! Бабуся помилилась!

Ніхто й не помітив, як Валя вискочила в пальто на вулицю. Додому йти не хотілося, сумно, не справдилося, те, що вона загадала не збулося!

– Дівчино, а ви чому одна в Новий рік, та ще й така сумна? Не засмучуйтесь, подивіться, як довкола все красиво. А хочете, я вам цуценя подарую? Ні, правда, дивіться, який він милий. Я тут у гостях був, та занудьгував, ось і вирішив пройтися. А тут цей, сидить, маленький, холодно йому. Дивіться який, – і хлопець показав Валі цуценя, що пригрілося в нього за пазухою.

– Можна я вас проведу, точніше ми з цим Барбосом проводимо? Мене Славко звуть, а як вас? Валя? Ну, треба ж, мою маму теж звати Валя. Валентина Іванівна. Але вона мене ще з одним песиком додому точно не пустить, у нас вдома Жулька, вона вже старенька, я її в п’ятому класі знайшов, ледь маму вмовив. Жульку не можна ображати, Валю, а може ви візьмете цуценя? Візьміть?

Валентина Василівна змахнула сльозинку, треба ж, згадалося, це ж колись було, вже майже сорок років минуло. Вона заправила салат олів’є майонезом і глянула на годинник – щось чоловік довго за хлібом та тортом ходить. Скоро Новий рік, час вже й за стіл сідати. Але тут же брязнув дзвінок у двері. Валентина Василівна поспішила відкривати.

– Славко, ну нарешті! Давай сумку, а ти що такий радісний? Що це в тебе покажи! Ой, Славко, та він, ну просто диво якесь новорічне, ну чесно!

– От і я так подумав, Валя, ти тільки глянь! Ніс рожевий, очі такі ж, я думаю – хто це сидить під хлібним? Придивився – ну вилитий наш Барбос, просто вилитий! І я не зміг, Валю, не зміг. Можливо…, – В’ячеслав Петрович усміхнувся, дивлячись на кохану дружину. – А може, дівчино, ви візьмете цуценя, га? Візьміть? І вони обоє розсміялися.

Адже все-таки вірно бабуся говорила тоді маленькій Валі, що тридцять перше грудня – щасливий день для їхньої родини. Тоді, багато років тому, Валя зустріла своє кохання на все життя. У них зі Славком вже й син, і дочка, і онуки. До речі, обіцяли першого січня до них приїхати – така ось традиція.

А ще з Валею та Славком майже п’ятнадцять років прожив їхній талісман, їхній вірний друг Барбос. Коли його не стало, Валя вирішила більше не заводити цуценя, дуже важко, коли друг покидає їх.

Але цього малюка, його видно, Бог послав їм, цей істинно безцінний подаруночок. Наче цим хотів їм сказати, що життя знову продовжується!

Цуценя смішно чхнуло і тяфкнуло. Валентина щасливо посміхнулася: – Ну що, хлопчики, Славко, Барбос, пішли святкувати Новий рік, а то ми його прогавимо!

КІНЕЦЬ.