– Куди ти кришталь на стіл тягнеш? – обурилася Світлана.

– Прості склянки скінчилися?

– Світлано, але я хотіла, щоб було красиво, – почала виправдовуватися Валентина Василівна.

– Не треба нам красиво, – відповіла Світлана.

– А ось перебити раніше часу мою спадщину – це простіше простого!

– Ніхто не буде нічого бити, – невдоволено кинув Петро. – А з кришталю – саме воно!

– Начебто ти різницю відчуєш! – відповіла Світлана, відбираючи у матері кришталеві келихи. – У тебе тільки два види посуду, пластиковий та елітний!

А елітна – це та, що не пластикова!

– Ой, багато ти розумієш! – відрізав Петро. – Сама не знаєш, а все туди ж!

– Не “туди ж”, а бережу свою спадщину! – відповіла Світлана.

– Ти картини у матері зі стін знімав, щоб, коли вони тобі в спадок дістануться, не вицвіли та пилом не заросли!

– Повісь назад, нехай радують око!

– Ага, розбігся! – пирхнув Петро. – Твоє око нехай материн кришталь у серванті тішить! А з картинами я без тебе розберуся!

– Діти, ну годі! – попросила Валентина Василівна. – Що ви все за речі хапаєтеся? Свято ж сьогодні! Новий рік! Відзначимо, як раніше, нашою дружною родиною!

– Мам, це вона все почала, – сказав Петро.

– Кришталю для такого свята пошкодувала!

– Так, пошкодувала! – відповіла Світлана.

– Тобі й з кухля буде нормально!

– Нічого не нормально! Я людина одружена, і вже вихована! Я навіть ножем та виделкою орудувати вмію!

– Твоя Наташа й тигра дикого ножем та виделкою навчить! – реготнула Світлана.

– А ти свого Толіка чому навчила? – Запитав Петро. – Працювати вже навчила, чи досі сама його тягнеш?

– Діти! Діти! Припиняйте лаятись, і сідайте за стіл! – Валентина Василівна намагалася припинити суперечку.

– Ось тільки заради тебе! – Сказав Петро, і сів до столу.

– Добре, мамо, тільки ти не хвилюйся! – Світлана теж сіла до столу.

– Діточки, відзначимо Новий рік, що настав! – Сказала Валентина Василівна.

– Ви вже в мене дорослі, своїми сім’ями живете!

– І це добре та правильно! А ще добре, що маму не забуваєте! Хоч і не частими стали наші зустрічі за спільним столом, але так вони радісніші!

Валентина Василівна підняла скляний келих із соком, бо міцних напоїв у родині не визнавали на згадку про батька, який перебравши, трагічно пішов із життя.

Світлана підняла свою склянку. А Петя постукав кісточками пальців по столу через скатертину:

– Добротний стіл! А йому вже років! Ось вміли раніше робити, щоб на віки! Я його теж потім зі спадщиною заберу! А ще піаніно!

– У мене Наташка колись у музичній школі вчилася, мені буде вечорами музику створювати!

– Ага, танець маленьких лебедів одним пальцем!

– Розсміялася Світлана. – Наташа твоя навіть затишку в будинку створити не може, тому що погляд у неї на речі свій.

– Так вона тобі таку музику створить, що ти, як танцював під її дудку, так і танцюватимеш!

– Я дружину свою кохаю! А ще поважаю! А ти свого чоловіка шануєш? – Запитав Петро. – Ось за те, що він у тебе не працює?

– А ще за те, що вдома він палець об палець ударити не хоче? Нема за що його поважати! А моя дружина на благо нашої родини намагається!

– Це вона сказала тобі, щоб ти на материне піаніно око поклав? – Посміхнулася Світлана. – Ти ж його ненавидів, доки я вчилася, і на ньому грала!

– Ти ж присягався, що сокирою його порубаєш, якщо тобі дозволять! А тут піаніно тобі знадобилося!

– У Наташки племінниця зараз навчається, до нас приходитиме займатися! – поважно відповів Петро. – А у племінниці багатий тато! Він потім у мене піаніно викупить за шалені гроші!

– Ну і про яку музику вечорами ти говорив? – гордо запитала Світлана. – Ти ж уже на гроші все перевів, що твоя Наташа із чоловіка сестри видавить!

– А на картини, що ти відклав, теж, мабуть, знайшов покупця? Дивись, щоб хорошу ціну дали! Продавець майбутньої спадщини!

Світлана демонстративно відвернулася.

– Ви подивіться на цю чесну та справедливу! – Вигукнув Петро. – А сама над материним кришталем тремтиш, ніби вже його власниця!

– І ніби я не знаю, що ти його продаси, як тільки в руки візьмеш! Тобі ж цілого Толіка утримувати треба!

– Я зберігатиму! Це сімейне надбання! – верещала Світлана.

– Кому ти брешеш? Світлано! У тебе ж на обличчі написано: “Де б грошей взяти, щоб Толік від тебе не пішов!”

– І де ти його зберігати збираєшся? У тебе з меблів у будинку крім, як на антресолях, його і покласти нема куди!

– А я мамин сервант собі заберу! – Заявила Світлана. – І буде кришталь разом із сервізом, як у мами стояти!

– Не стоятиме він! – відмахнувся Петро. – Толік твій і сервіз продасть, і кришталь, і сервант! А ще всі речі, що пристойними після матері залишаться, ви з ним на барахолку віднесете! Точно знаю, що віднесете!

– Твій же Толік рідну маму продасть, якщо покупця знайде! – Петро сміявся.

– Ось завжди ти так! – Фиркнула Світлана. – Не знаєш нічого, зате твій язик завжди попереду потягу!

– Слухай, а якщо ти така розумна, чого не багата? – Запитав Петро. – Он, до речей матері придивляєшся!

Вигнала б Толіка чи з дому, чи на роботу, і не треба було б на материні засіки розраховувати! Сама б всього домоглася!

– Тебе забула спитати! – Крикнула Світлана. – Сам-то вже й стіл з піаніно зібрався тягти! А картини ще три роки тому познімав, та приховав!

– І це я ще мовчу, що ти старі віконні рами зі склом, що ми матері гуртом міняли на нові, на дачу Наташці завіз! А я знаю, навіщо ти їх зберіг!

– Ой, просвіти!

– А щоб, коли квартиру продаватимемо, ти вікна поміняв назад! – випалила Світлана. – Так хоч і дешевша квартира вийде, зате мені менше дістанеться!

– Ви подивіться, яка вона розумна! – обурено крикнув Петро. – А хто матері сказав, що від побутової техніки випромінювання йде, щоб мати нею не користувалася?

– Бачив я, як усі наші подарунки в її шафі не розпаковані лежать! І блендер з міксером, і кавоварка з комбайном, і тостер із мікрохвильовою піччю! – Петро обернувся до матері: – Бреше вона! Хоче потім все нове отримати!

Нагородивши дітей швидкоплинним поглядом, Валентина Василівна допила сік зі склянки, та як брязне нею об стіну. Тепер діти дивилися на матір, не розуміючи, що сталося.

А Валентина Василівна відкинулася на спинку стільця і ​​промовила:
– Діточки мої кохані, якщо ви не помітили, то я ще жива! А чи не рано ви стали спадщину ділити?

…Валентина Василівна овдовіла рано, залишившись із двома дітьми на руках. Сумувати часу не було, треба було виживати.

Дітей в садок з нічною групою, потім в школу з продовженням. А сама на двох роботах, щоб дати дітям усе, що могла.

Хоч їй і пропонували деякі чоловіки стати батьком її дітям, а їй чоловіком, вона не ризикнула привести в будинок чужу людину.

Яке вона дала виховання? Яке змогло, таке і дала! Про одне вона тільки жалкувала. Дуже часто їй доводилося говорити дітям, що грошей немає.

Відкладалися на потім іграшки, солодощі були святом, а багатий стіл, лише червоними днями календаря.

Виросли Петро зі Світланою з дещо схибленим уявленням про життя. Не людей вони більше цінували, а гроші.

Петро одружився з Наталкою. І одружився тому, що в неї рідня багата була. Так би мовити, хлопчик влаштувався, та не втрачав нагоди десь щось перехопити.

А Світлана вийшла заміж за Толіка, бо мала свою квартиру. Спочатку він працював, і навіть заробляв, а потім переклав цю відповідальність на Світлану.

І щоразу говорив, коли вона обурювалася:
– Щось не подобається, де двері, ти знаєш! Тут ніхто нікого не триматиме!

Поки Валентина Василівна не вийшла на пенсію, вона ще якось допомагала дітям. То сумку збере, то грошей підкине.

А з пенсії сильно не допоможеш. Ось тут і розкрилося справжнє нутро її дітей. Світлана з Петром думали, що мати не чула їхніх розмов, коли вони до матері вкотре приїжджали.

Мати у кімнаті відпочивала, а вони на кухні готували. От і зайшла в них розмова.

– Треба одразу поділити, що після матері залишиться, – сказав Петро.

– А, ну, так, – кивнула Світлана. – Щоб потім не сваритися! Посуд і кришталь я заберу!

– А поділити? – з усмішкою спитав Петро.

– У твоєї Наташки свій посуд є! А я ж жінка!

– Тоді я усі картини собі заберу! Там олією по полотну, мати на барахолці брала! Там можуть бути цікаві варіанти!

– А раптом там щось дуже дороге? – Запитала Світлана. – Може, варто спершу оцінити?

– Так, давай кришталь оцінимо! – Запропонував Петро. – Його ж мати у своєї матері забирала! Там також можуть бути дуже дорогі екземпляри!

– Гаразд, кришталь мені, картини тобі! – погодилася Світлана. – Прикраси матері я теж собі заберу!

– Ось уже ні! – Заявив Петро. – Там у матері й золото, і срібло водиться! Занесемо в ломбард, і за вагою поділимо!

– А якщо я не захочу продавати? – Запитала Світлана.

– Тоді порівну ділимо, а потім подивимося, що скільки коштує!

– А меблі?

– Цей непотріб?

– Ну, я б забрала, – сказала Світлана. – Толік мій може продати, як антикваріат.

– Тоді теж поділимо, а Толіку я потім за продаж своєї частини комісійні заплачу!

Валентина Василівна, почувши, як діти ділять її майно, трохи до серцевого нападу не розхвилювалась. Прикро було, що діти лише гроші цінують.

А дітки при кожній нагоді висловлювали свої побажання, що саме їм відійде. І так вони цим процесом захопилися, що навіть присутність матері їх не бентежила.

Вкотре, довівши матір своїми міркуваннями та розподілами, поїхали вони додому. А сама Валентина Василівна вийшла надвір, повітрям подихати. Душно їй було у квартирі, не комфортно.

І на лавці зустрілася із сусідкою.

– Сідай, Валюша, сонечко ще гарне, хоч і осіннє! – Покликала Катя.- Та вже, сиджу, – сідаючи, відповіла Валентина Василівна.

– А чого це ти така сумна? – Запитала Катя. – Діти від тебе ось-ось вийшли! Чи вони з поганими новинами?

– З поганими думками вони, – неохоче відповіла Валентина Василівна. – Спадок мій уже ділити почали!

– То ти ж ще жива! – Здивувалася Катя.

– І я про те!

– Ну, їм і так все дістанеться, – знизала плечима Катя.

– Це зрозуміло, але ж вони своїми розмовами ніби мене підганяють! Розумієш?

– Ой, як би не допомогли, щоб поділити швидше! – Катя прикрила рота долонею.

– Сподіваюся, до цього не дійде, – сказала Валентина Василівна.

– А ти їм скажи, що спадщини не буде, – знайшлася Катя. – То хоч спокій дадуть! Ти доживеш спокійно! Вони у тебе з квартири виписані?

– Давно вже, – відповіла Валентина Василівна.

– Ось я тобі телефон дам, пансіонат за містом є. У мене три самотні подруги туди переїхали. Вони квартиру за рахунок свого довічного утримання віддали. Мене онук возив, гарно там у них!

Валентина Василівна телефон взяла, але, аж до Нового року зателефонувати не наважувалася. А діти все нахабніли і нахабніли.

І призначила вона свій переїзд другого січня. Документи всі підписала, на місце з’їздила. Та й вирішила наостанок відсвяткувати Новорічне свято з дітьми.

Підозрювала, що більше їх не побачить, а квартира відходила пансіонату з меблями та речами.

…Світлана з Петром подивилися на матір з деяким осудом, мовляв, а тобі яка справа до наших суперечок?

Але в Петра вистачило нахабства вимовити вголос:

– Мам, ну, ти ж не житимеш вічно! А нам зі Свєткою треба заздалегідь усе обговорити! Бачиш, як складно домовитися!

– Діти, я вирішила позбавити вас від мук обговорень і поділу спадщини, – сказала Валентна Василівна.

– Ти сама все розділиш? – Запитала Світлана. – Тільки ти справедливо діли! Щоб чесно було!

– Так-так, мам! Щоб порівну! – Підтримав сестру Петро.

– Ну, тоді приїжджайте до мене завтра після обіду, я якраз усе й поділю! І навіть квартиру!

– А ти сама куди? – Запитав Петро.

– У будинок для літніх людей поїду, щоб моїм коханим дітям не заважати!

Брат із сестрою переглянулися, і, не ставши приділяти увагу накритому столу, побажали мамі все правильно поділити, та відбули по хатах.

Яке ж було здивування, коли наступного дня їх ні в квартиру не пустили, ні речі не дозволили забрати. Лист лише передали від матері.

«Діти, ростила я вас, як могла. А що виростила, тому сама не рада. «Дякую» скажу лише за те, що не допомогли мені швидше світ живих покинути. А в усьому іншому – живіть самі! Я, що хотіла і могла, вам уже дала! Не були б ви такими жадібними, та не ділили б мої кісточки, залишила б все вам. А так, по справедливості і честі: що Петрові, що Свєті – дірка від бублика! Ваша справедлива мама!”

Ні Петро, ​​ні Свєта матір шукати не стали. А Валентина Василівна ще п’ятнадцять років прожила у пансіонаті.

Жила вона, нарешті, спокійно та щасливо. Але зрозуміла одну істину – мати дітей, не значить доживати віку в добрі та злагоді…

КІНЕЦЬ.