— Він же як син… Чоловік із сестрою вирішили продати спадкову квартиру дружини й купити житло племіннику.

Валентина Сергіївна дивилася на своє відображення у дзеркалі ванної кімнати — і не впізнавала себе. Звідки взялися ці зморшки біля очей? Коли погляд став таким згаслим? Їй лише сорок два, а виглядає щонайменше на п’ятдесят. І справа була не в генетиці й не в поганому догляді. Просто життя повільно, крапля за краплею, висмоктувало з неї сили — день за днем.

— Валю, ти скоро? Мені ж на роботу, — голос чоловіка, Миколи, долинув з-за дверей.

— Уже йду, — відповіла вона, швидко пригладила волосся, намагаючись надати йому об’єму, і вийшла з ванни.

У коридорі на неї чекав Микола, нетерпляче постукуючи ключами від машини по долоні. Високий, досі привабливий чоловік із легкою сивиною на скронях. Двадцять років тому вона безтямно закохалася в нього. А тепер дивилася — і думала: а чи був він колись по-справжньому її?

— Я сьогодні затримаюся, — кинув він, не глянувши в очі. — У Свєтки день народження, пам’ятаєш? Це ж моя сестра.

Ніби Валентина могла забути. Світлана постійно створювала проблеми. Але Валентина лише кивнула.

— Гроші на подарунок потрібні? — спитала вона, вже знаючи відповідь.

— Було б непогано, — нарешті він подивився на неї з тією особливою усмішкою, яку вмикав, коли щось просив. — Десяти тисяч вистачить.

Валентина мовчки дістала гроші з гаманця. Десять тисяч на подарунок сестрі.

Минулого місяця — п’ятнадцять на ремонт машини племінника. Ще раніше — двадцять на якісь курси для Світлани. Безкінечний потік грошей, що витікав у сім’ю чоловіка.

— Дякую, ти — золото, — чмокнув її в щоку і пішов.

Валентина залишилася наодинці у просторій трикімнатній квартирі. Точніше, у своїй квартирі, яка дісталася їй у спадок від бабусі. Але тепер тут жив не лише Микола, а ще й його племінник Артем із молодою дружиною Христиною. «Тимчасово», — казав Микола два роки тому. «Їм просто треба стати на ноги».

Валентина зайшла на кухню. На столі — брудні тарілки після сніданку молодих. На плиті — підгоріла каструля. У раковині — гора немитого посуду. Вона зітхнула й почала прибирати. Працювала вона в банку, початок о десятій — ще був час навести лад.

Телефон задзвонив, коли вона домивала останню тарілку.

— Валюша, привіт, це мама, — занепокоєний голос у трубці.

— Привіт, мамо.

— Як ти там? Микола тебе не ображає?

Звичне питання. Мама ніколи не схвалювала її шлюб. «Він дивиться на тебе, як на банкомат», — казала вона. Але Валентина завжди захищала чоловіка. А що їй ще залишалося?

— Все добре, мамо. Працюю, живу.

— А ці… твої квартиранти коли з’їдуть?

— Не знаю, — чесно відповіла Валентина. — Здається, Артем знайшов нову роботу, можливо, скоро…

— П’ять років тому ти те саме казала про його матір. А потім ще два роки виселяла Світлану. Тепер от її син із дружиною. Валю, коли ти вже навчишся казати «ні»?

Валентина скривилася. Мама мала рацію, та слухати це було важко.

— Мамо, мені треба бігти на роботу. Я подзвоню у вихідні, добре?

Поклавши слухавку, вона сперлася на холодильник і на мить заплющила очі. Дітей у них із Миколою так і не було, не виходило. Микола казав, що це не страшно, що їм і удвох добре. Але згодом усе частіше став бувати у сестри, допомагати з її сином Артемом. «Продовжувач роду», — казав він, коли показував колегам фото племінника. Наче це був його син.

Валентина похитала головою, намагаючись відігнати важкі думки, і пішла збиратися на роботу.

Увечері Валентина повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Начальник відпустив відділ після успішного завершення квартального звіту. Вона тихо відчинила двері своїм ключем і завмерла, почувши голоси з кухні.

— …і скільки нам ще з цією квочкою жити? — це була Христина, дружина Артема.

— Тихіше, — зупинив її Артем. — Тітка Валя нормальна, не виганяє — і слава Богу.

— Та тому, що дядько Коля їй заговорив, — фиркнула Христина. — Учора чула, як вони розмовляли. Вона питала, коли ми з’їдемо, а він їй: «Куди їм іти? Вони ж наша сім’я. А в тебе дітей немає — радій, що дім не порожній».

Валентина відчула, як у горлі підкотився клубок. Вона зробила крок назад, але підлога підступно скрипнула.

— Хто там? — вигукнув Артем.

— Це я, — Валентина увійшла до кухні з натягнутою посмішкою. — Сьогодні раніше.

Кристина й Артем сиділи за столом і доїдали піцу. Ту саму, яку Валентина вчора купила для себе й поставила в холодильник.

— Ми тут перекушуємо, — Артем посміхнувся безтурботно. — Будеш?

Він простягнув їй шматок — її ж піци.

— Ні, дякую, — Валентина поставила сумку на стілець. — Я, мабуть, приляжу, щось погано себе почуваю.

— Як хочеш, — знизав плечима Артем і продовжив їсти.

У спальні Валентина сіла на край ліжка й закрила обличчя руками. «У тебе дітей немає — радій, що дім не порожній». Слова чоловіка дзвеніли у вухах. Наче в цьому була тільки її провина. Наче вона не мала права на власний простір, на повагу, на нормальну родину.

Телефон Миколи, залишений на тумбочці, завібрував. Валентина машинально глянула на екран. Повідомлення від Світлани: «Колю, ти не забув про гроші? Мені ще тисяч 20 на курси треба. Твоя годувальниця не збідніє».

Годувальниця. Ось ким вона була для них усіх. Валентина відкрила переписку. Десятки повідомлень від Світлани з проханнями про гроші. І відповіді Миколи: «Без проблем, сестричко», «Валька дасть, куди вона дінеться», «Її підвищили — тепер ще більше заробляє».

Долоні Валентини тремтіли, коли вона гортала далі листування.

«А може, вмовити її продати бабусину квартиру? Купимо вам із Артемом по квартирі. Їй самій багато не треба, дітей же все одно не буде…»

Усередині щось обірвалося. Десять років шлюбу. Десять років, упродовж яких вона віддавала все — гроші, час, любов. І ось так їй віддячили.

Валентина не пам’ятала, як схопила дорогі запонки чоловіка — подарунок на його день народження, куплений за її ж гроші — і з усієї сили жбурнула їх у стіну. Сріблястий метал дзенькнув, відлетівши від шпалер.

Вона завмерла, дивлячись на вибитий камінчик і погнутий метал. Що вона робить? Так не можна. Треба заспокоїтись і подумати. Глибоко вдихнула, повільно видихнула. Потім підняла запонки, акуратно поклала назад у скриньку. І прийняла рішення. Із цього дня вона почне відкладати гроші. Потай. І уважно спостерігати за чоловіком і його родичами. Дуже уважно.

Минуло три місяці. Валентина сиділа за святковим столом у ресторані й спостерігала за гостями. Її день народження. Сорок три роки. Микола наполіг на ресторані — «щоб ти не готувала, люба». Насправді ж, вона знала: йому просто хотілося похизуватися перед друзями та колегами. Дивіться, який я турботливий чоловік.

За ці місяці вона багато чого зрозуміла й багато чого змінила. Тепер у неї був таємний рахунок, куди йшла третина зарплати. Вона навчилась говорити «ні» — спочатку несміливо, а потім усе впевненіше.

«Ні, Миколо, я не можу дати тобі гроші на новий телефон для Артема».

«Ні, Світлано, я не оплачуватиму твій абонемент у фітнес-клуб».

Микола сердився, але відкрито сваритися не наважувався. Йому було надто зручно жити за її рахунок.

— Валентино, з днем народження! — Світлана, сестра чоловіка, підсіла до неї з келихом напою. — Як настрій у іменинниці?

— Дякую, Свєто. Все добре.

— А подарунки вже всі вручили? — Світлана усміхалась, та в очах — холод.

— Майже, — Валентина зробила ковток зі свого келиха.

— А ми з Артемом приготували тобі особливий подарунок, — Світлана нахилилася ближче. — Ми вирішили з’їхати від вас.

Валентина мало не вдавилася.

— Справді? Це… неочікувано.

— Так, — самовдоволено кивнула Світлана. — Коля сказав, що ви плануєте продати цю квартиру й купити щось менше для себе, а Артему допоможете з житлом. Тож ми вже підшукуємо варіанти.

Валентина застигла. Продати квартиру? Її квартиру? Вперше про таке чую.

— От як, — тільки й спромоглася вимовити вона.

— Так, він каже, вам усе одно багато місця, — Світлана зробила ковток напою. — Ой, пробач, я не хотіла… ну, про дітей нагадувати.

У цю мить вона «випадково» хитнула келих, і напій розлився на білу сукню Валентини.

— Ой, яка я незграба! — вигукнула Світлана з фальшивою інтонацією. — Пробач, будь ласка! Давай серветку…

Валентина дивилася, як по дорогій тканині розтікається червона пляма. Сукню зіпсовано. Як і весь святковий вечір. Як і її життя з цими людьми.

— Нічого страшного, — спокійно сказала вона, промокаючи пляму серветкою. — Буває.

Вона встала з-за столу й попрямувала до вбиральні. У дзеркалі відбивалась жінка з плямою на сукні. Але в очах тієї жінки вже не було порожнечі. В них палав вогонь.

«Отже, продати квартиру? — думала Валентина, відтираючи пляму вологою серветкою. — Значить, мені багато місця?»

Вона повернулась до столу з усмішкою й провела решту вечора, спостерігаючи. Вони вже ділили її майно. Вже планували, як використати її ще. Але тепер у Валентини був свій план.

Через тиждень після дня народження Валентина повернулася додому раніше. Микола був на роботі, молоді — десь гуляли. Ідеальний час, щоб пошукати ті документи, про які згадувала Світлана.

Вона почала зі столу чоловіка, де той зберігав усі важливі папери. Переглянула теки в шухлядах — нічого. Перевірила шафу — порожньо. Може, Світлана все вигадала?
І тут її погляд упав на стару коробку з-під взуття на верхній полиці. Валентина підставила стілець, дістала коробку й відкрила її.

Усередині лежали документи. Договір з агентством нерухомості на оцінку й продаж квартири. Попередній договір з покупцем. І найгірше — та генеральна довіреність, яку вони колись підписали одне одному про всяк випадок.

Валентина сіла на стілець, відчуваючи, як німіють пальці. Вони справді планували продати її квартиру? Це правда. Вона обережно сфотографувала всі документи, поклала їх назад у коробку й поставила на місце. До неї нарешті прийшло розуміння. Вони не просто її використовували — вони збиралися обікрасти. Позбавити житла. І все це робив чоловік, якому вона довіряла понад усе.

Валентина дістала телефон і набрала номер нотаріуса, щоб скасувати довіреність.

Минуло два тижні.

Валентина сиділа на кухні й пила чай, коли почула, як у дверях повернувся ключ. Микола повернувся з роботи.

— Привіт, — він зайшов на кухню й поцілував її в щоку. — Як день?

— Цікавий, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. — Дуже цікавий.

— Щось сталося на роботі? — він відкрив холодильник, дістав пляшку води.

— Ні. Вдома.

Микола напружився.

— Що ти маєш на увазі?

Валентина мовчки дістала з папки копії документів, знайдених у коробці.

— Оце, — вона поклала їх перед ним. — Поясниш?

Обличчя Миколи поблідло, потім налилося червоним. Він відкрив рота, закрив, знову відкрив.

— Валю, це не те, що ти думаєш…

— А що я думаю, Коля? Що ти за моєю спиною вирішив продати МОЮ квартиру? Залишити мене без даху над головою?

— Та ні! — він спробував узяти її за руку, але вона висмикнула її. — Я просто хотів… ми могли б купити щось менше для себе і допомогти Артемові з житлом. Він же мені як син…

— Як син, — повторила Валентина. — А я хто?

Микола ще дужче зблід.

— Валю, послухай, я все поясню…

— Ні, Коля, — Валентина похитала головою. — Пояснювати вже нічого. Я все зрозуміла сама.

Вона встала й підійшла до вікна. За склом шумів вечірній Київ, кудись поспішали перехожі. Звичайне життя, у якому їй більше не було місця.

— Знаєш, — сказала вона, не обертаючись, — я ж справді любила тебе. Усі ці роки. Навіть коли ти приводив сюди свою сестру, потім племінника. Навіть коли просив грошей на їхні потреби. Я думала — сім’я є сім’я, треба допомагати.

Вона обернулася. Микола сидів, схиливши голову.

— А ти… ви всі… просто використовували мене. Годувальниця. Саме так ви мене називали?

— Валю, я не…

— Мовчи! — різко обірвала вона. — Я не хочу чути твоїх виправдань. Ви вирішили продати мою квартиру. Ту, що мені залишила бабуся. І купити щось Артемові. А нам, певно, однушку. Бо мені, бездітній, багато не треба, так?

Микола підскочив.

— Валю, ми б усе обговорили! Я просто хотів допомогти родині…

— Родині? — Валентина гірко усміхнулася. — А я, значить, не родина? Просто банкомат?

Вона підійшла до шафи й дістала велику спортивну сумку.

— Що ти робиш? — налякано спитав Микола.

— Збираю твої речі, — спокійно відповіла Валентина. — У тебе є година, щоб зібрати найнеобхідніше й піти.

— Куди? Валю?

Вона методично складала сорочки, штани, шкарпетки.

— Валю, давай поговоримо…

— Нема про що говорити. Я подаю на розлучення. І на поділ майна. Можеш одразу сказати своїй сестрі: квартира залишиться мені. Як і все інше.

— Але як же я? Куди мені йти?

Валентина застебнула сумку й поставила біля дверей.

— Не знаю, Коля. Може, до сестри? Або до Артема? Ви ж сім’я, правда? От і живіть разом. А я більше не хочу бути вашою годувальницею.

Вона відкрила двері.

— Прощавай, Миколо. Сподіваюся, ти знайдеш собі нове джерело доходу.

Приголомшений Микола мовчки взяв сумку й вийшов. Валентина зачинила за ним двері й сперлася на них спиною. Сльози текли по щоках, але на душі було легко. Ніби величезний тягар впав з плечей.

Вона пройшла до вітальні й сіла на диван. Погляд упав на фотографію, де вони з Миколою були ще молодими й щасливими. Валентина взяла рамку, провела пальцем по усміхненому обличчю чоловіка.

— Прощавай, — прошепотіла вона й поклала фото в шухляду.

Потім дістала телефон і набрала номер.

— Алло, мамо? Це я. Знаєш, ти була права щодо Колі. Я тільки зараз це зрозуміла.

Валентина говорила з матір’ю, а в голові вже будувались плани на майбутнє. Ремонт у квартирі. Можливо, зміна роботи. Або подорож, про яку вона давно мріяла.

Життя не закінчувалось. Воно лише починалося.

Вони розлучилися та попереду ще був суд. Поділ майна. Микола вимагав компенсацію — раптом «згадалися» чеки на побутову техніку. Але Валентина вже не боялася. Вона знала — тепер усе буде інакше.

КІНЕЦЬ.