Валентина прийшла з роботи, відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор.

– Коханий, я вдома! – гукнула вона чоловіка.

Та у відповідь була тиша.

– Нічого не розумію… – пробурмотіла Валентина.

– Мав би Леонід вдома вже бути.

Вона зайшла на кухню і раптом побачила на столі якусь записку.

Вона прочитала її аж присіла від здивування.

«Вечеряй без мене», — прочитала жінка записку чоловіка. «Я поїхав до мами. Повернуся додому завтра.»

– Завтра? — здивувалася Валентина і зателефонувала до чоловіка.

Послухала довгі гудки. Леонід не відповідав.

Тоді вона зателефонувала свекрусі. Привіталася, дізналася як справи, розповіла, що дітей учора відправили на все літо у село до її батьків і перейшла до головного.

— А Леонід вже у вас, Зінаїдо Кирилівно? – запитала Валентина.

— Бо я йому дзвоню, а він не відповідає. Покличте його, будь ласка.

— Нема його в мене, — сердито відповіла свекруха. — Та й з якого дива?

Як нема? – здивувалася Валентина.

Так і нема. А чому він має бути в мене?

— Він мені записку залишив, що до вас поїхав, — відповіла Валентина. — А dи кажете, що його нема. А де він?

– Навіщо він написав, що до мене поїхав? — подумала Зінаїда Кирилівна.

— Адже про все з ним домовились. Сказав, що зрозумів. От же ж. Це вона довела його до такого стану.

— У мене його немає, — сердито сказала Зінаїда Кирилівна. – У вас щось трапилось? Ви посварилися? Він тому не відповідає на твої дзвінки? Що ти зробила з моїм сином? Думаєш, дітей у село відправила і все можеш?

— Ні–ні, — Валентина почала заспокоювати свекруху. – Ми не сварилися. Все добре. До побачення.

Поговоривши зі свекрухою, Валентина ще раз перечитала записку чоловіка і почала думати, кому ще подзвонити.

– Може, він до дітей у село поїхав? — подумала Валентина і подзвонила.

Але й у селі Леоніда не було.

Дізнавшись, що з дітьми все гаразд, Валентина заспокоїлася та зайнялася своїми справами.

– Чого я переживаю? – подумала вона. — Він написав, що завтра повернеться. Ну, ось сам все і розповість.

Годину тому Валентина повернулася з роботи додому, а чоловіка вдома нема.

Зазвичай він приходив з роботи на дві години раніше за неї.

Пройшовши на кухню, вона побачила на столі цю записку.

Прочитала її і почала всіх обдзвонювати.

А Леонід у цей час був у квартирі. Він нікуди з квартири не йшов. Він сидів у шафі.

Це була частина хитромудрого плану з викриття Валентини, розробленого Зінаїдою Кирилівною. І Леонід тепер успішно впроваджував цей план у життя.

Ідея викрити Валентину прийшла до Зінаїди Кирилівни три дні тому.

Цього дня відбулися дві важливі події.

Перша — це коли вона випадково побачила на вулиці свого сина з іншою жінкою.

По тому, як вони поводилися, вона зрозуміла, що стосунки між ними дуже близькі.

– Це що? — подумала Зінаїда Кирилівна. — Льонька роман завів на боці. Ох, як погано. А якщо Валентина дізнається? А вона точно дізнається.

Якщо я дізналася, то не виключено, що рано чи пізно вона все дізнається.

Або інший хтось побачить і їй повідомить. Вона ж його з дому вижене, розлучиться з ним, аліменти скаже платити, і він знову до мене жити повернеться.

Не добре. Не про це я мріяла, коли сина виховувала. Ой не про це. Треба з ним поговорити, щоб акуратніше поводився на вулиці.

А ввечері сталася друга подія. Зінаїда Кирилівна подивилася по телевізору фільм про невірних, але дуже хитрих дружин та їх довірливих, ошуканих чоловіків.

– Дивні ці чоловіки у фільмах, — подумала тоді Зінаїда Кирилівна. — Ну, одразу видно, що дружина тебе обманює. У неї все на лобі написано, що вона з тобою тільки заради твоїх грошей і квартири. А чоловіки їм вірять. Ну, що за нісенітниця.

Кіно закінчилося, а думки, розбурхані фільмом, спокою не давали.

– Хоча… — думала Зінаїда Кирилівна. — Чому нісенітниця? Може, і не нісенітниця, а справжнісінький порятунок! Не випадково я цей фільм подивилася. Це мені підказка долі. Тепер я знаю, як діятиму.

Зінаїда Кирилівна зрозуміла, що в її випадку найкращий захист – це наступ.

– Звичайно, хочеться, щоб мій Леонід бачив речі такими, якими вони є насправді, — подумала Зінаїда Кирилівна. – Але нажаль. Він такий самий, як його батько. Царство йому небесне. І якщо Валентина його обманює, він, звісно, ​​цього не побачить.

А в тому, що Валентина обов’язково обманює Леоніда, Зінаїда Кирилівна вже не сумнівалася. Вважала, що в обставинах, що склалися, вона просто не має права в цьому сумніватися.

– Я як тільки вперше її побачила, одразу зрозуміла, яка це жінка, — думала тепер Зінаїда Кирилівна. – Підступна інтриганка. Скористалася тим, що мій Льонька нею захопився, і крутить ним тепер, як хоче. Їй від нього лише одне і треба.

Що саме за «одне» Зінаїда Кирилівна не уточнювала. А навіщо? І кому це треба?

Вона навіть не замислювалася над тим, що Валентина набагато більше заробляла, аніж її син, і що після весілля Леонід переїхав до дружини в її величезну квартиру.

– З дня весілля минуло вже десять років, — думала Зінаїда Кирилівна. — Але не було дня, щоб я не переймалася тим, що мій Леонід пішов до іншої жінки.

— Кинув мене одну у двокімнатній квартирі, — постійно скаржилася подругам Зінаїда Кирилівна.

І подруги завжди, як могли, її втішали і підтримували.

— Зіночка, — казали вони. — Це все не більше, аніж ревнощі.

— Яка ще ревнощі? – обурювалася Зінаїда Кирилівна. – Про що ви?

— Найзвичайнісінькі материнське ревнощі, — пояснювали їй. — Усі матері через це проходять. Ти не виняток. Нікуди від цього не подітися. Змирись.

Але Зінаїда Кирилівна не змирилася. З однієї простої причини. Їй не подобалося, що Валентина набагато успішніша, аніж її Леонід.

– Занадто вона незалежна, — думала Зінаїда Кирилівна. — Не про таку невістку я мріяла.

Вона мріяла про багату, але недолугу невістку–сироту. Яка б ніде не працювала, а все своє багатство віддала б чоловікові, тобто її синочку Льоньці.

– Тоді й мені щось дісталося б, — мріяла Зінаїда Кирилівна. — Я вже знайшла спосіб попросити це у Леоніда. Він син мій! А зараз? Усі гроші в неї. Тому що вона їх заробляє. Що я можу вимагати у Леоніда? Нічого.

Ось чому Валентина в картину щастя Зінаїди Кирилівни ніяк не вписувалася.

І незважаючи на те, що Леонід і Валентина мали двох дітей, Зінаїда Кирилівна продовжувала мріяти про іншу невістку — нерозумну і казково багату сирітку — і чекала свого часу.

І ось ця година настала…

– Треба діяти, – подумала Зінаїда Кирилівна. — Зволікати не можна. Треба відкрити Леоніду очі до того, як хтось відкриє очі його дружині. А щоб це зробити, треба настроїти себе на боротьбу з Валентиною.

А коли Леонід стане вільним, то одразу знайде собі ту, про яку я мріяла все життя.

І почала Зінаїда Кирилівна налаштовувати себе проти Валентини.

– Отже, — розмірковувала Зінаїда Кирилівна. — Що ми маємо? Я впевнена, що Валентина вже зараз обманює мого сина! Той факт, що немає жодних прямих доказів, ще не говорить про її чесність.

Вона хитра! Така сама, як ті підступні дружини з кінофільму. Валентина обманює Леоніда, а він не помічає того, що бачать та помічають інші. Все сходиться. Що ще?

Зінаїда Кирилівна замислилась і одразу згадала дуже багато тривожного.

Насамперед вона згадала, що коли Леонід знайомився з Валентиною, навколо неї було багато інших чоловіків, окрім нього.

– І ці чоловіки, — подумала Зінаїда Кирилівна. — І сьогодні чудово почуваються. І що ще важливіше, добре виглядають.

Тому що всі досі не одружені і дітей у них немає. І, можливо, Валентина має до них почуття.

І той факт, що вона одружена, її, звичайно ж, не зупиняє. І зрозуміло, чому.

Яку закохану жінку і коли таке зупиняло? Мене, принаймні, таке точно не зупинило б. А що вже казати про неї.

Після цього Зінаїда Кирилівна почала згадувати все підозріле, що було за ті десять років, як її син одружився з Валентиною.

Ситуації одна гірше за іншу відновлювала у свідомості Зінаїди Кирилівни її пам’ять.

А де її пам’ять не працювала, на допомогу приходила багата і бурхлива фантазія.

– Ну звичайно! – думала вона. — Це так природно в її становищі. Незалежна, багата жінка. Вона по–іншому не може. Що ж виходить? Потрібно допомогти сину. Треба щось вигадати.

Рішення допомогти сину породило у її голові хитрий план.

– Ось тепер, коли всі сумніви відпали, і я знаю, що робити, можна й серйозно поговорити з сином, — подумала Зінаїда Кирилівна. — Я зумію розповісти йому про свої підозри так, щоб він повірив.

Розмова із сином відбулася. Довга. Важка. Непроста розмова. Тривала розмова близько двох годин.

— Вона тебе все одно кине, синку, — сказала на закінчення Зінаїда Кирилівна. — Тож тобі вирішувати. Або ти зараз виводиш її на чисту воду і з високо піднятою головою розлучаєшся, залишаючись у її великій квартирі, забираючи дітей і лишаючи їй величезні аліменти.

Або через багато років опиняєшся за бортом, коли ти вже нікому не будеш потрібний.

Зараз ти можеш багато чого забрати. Втратиш час і не забереш нічого.

Вислухавши маму, Леонід погодився з нею.

– Що робити, мамо? – запитав Леонід. – Як вивести її на чисту воду?

— Є у вас у квартирі місце, куди Валентина ніколи не заглядає? Ти зможеш сховатися так, щоб вона тебе не знайшла?

— Квартира велика, — відповів Леонід. — Знайду де сховатися.

— От і добре, — сказала Зінаїда Кирилівна. – Перед цим записку їй залишиш. Напишеш, що пішов у справах і повернешся лише наступного дня. Зрозумів?

– Зрозумів. А навіщо?

— Вона подумає, що тебе нема, і розкриє себе.

– Як розкриє?

– Дуже просто. Оскільки ми вже з тобою з’ясували, що в неї є інший, то коли ж їй дзвонити йому, як не в цей самий час, коли тебе вдома не буде.

– Думаєш, подзвонить?

— Подзвонить. Можеш не сумніватись. Я навіть не виключаю, що вона запросить його в дім. А коли все з’ясується і правда переможе, ти з нею розлучишся, забереш дітей і добре житимеш у її квартирі на аліменти, яка вона платитиме. А дружину ми тобі іншу знайдемо.

– Яку?

– Чесну! — відповіла Зінаїда Кирилівна.

— А дітьми хто займатиметься?

— Няньку наймемо, — сказала Зінаїда Кирилівна.

— Якщо няньку, то я згоден.

Так вони й зробили. І ось тепер Леонід сидів в одній із шаф, чекав, коли Валентина себе розкриє, і не помітив, як заснув. А коли прокинувся, зрозумів, що…

Перша година ночі. Квартира Зінаїди Кирилівни. Дзвінок у двері.

– Ти? — здивувалася Зінаїда Кирилівна, відчинивши двері й побачивши сина. – Чому тут? Ти викрив Валентину?

— Так все по–дурному вийшло, мамо, — поскаржився Леонід, заходячи у квартиру. — Розумієш, все було чудово. Я сидів у шафі, чекав, коли Валентина зателефонує своєму. І не помітив, як заснув. А доки я спав, Валентина мене знайшла. Я, мабуть, сопів голосно.

– І що?

— Вона не стала мене будити, а забрала у мене телефон.

– Телефон?

— У мене був мій телефон, — сказав Леонід. – Мені було нудно сидіти. Я листувався з однією своєю знайомою і заснув. А Валентина прочитала наше з нею листування, зібрала мої речі, розбудила і відправила до тебе.

– Нічого не розумію! – сказала Зінаїда Кирилівна. — Що значить «відправила до тебе»? Ти можеш до ладу пояснити, що сталося.

— Я, мамо, сам нічого до ладу не розумію, — сказав Леонід. — Так швидко все сталося. Я навіть нічого не встиг сказати. Я, коли зрозумів, що Валентина знає про мої стосунки з Аллою, так злякався, що звинуватив її саму в невірності. Я, мамо, сказав так, як ти мене навчила. Як ми домовлялися.

Але Валентина мені не повірила. Вона взагалі не зрозуміла, про що я говорив. Мамо, ти сама винна. Я не можу так говорити, як ти. І не було чого мене відправляти на це. Треба було тобі самій у шафі ховатися. Тоді б у нас все вдалось.

Зінаїда Кирилівна з тугою дивилася на сина.

– Я все зіпсував, так, мамо? — тихо спитав Леонід.

— Поки що не знаю, — задумливо відповіла Зінаїда Кирилівна.

— Я такий нещасний.

Зінаїда Кирилівна замислилась.

— З Валентиною тобі, звісно, ​​важко буде говорити, — сказала вона. – Ну нічого. Я щось придумаю. Погано, звісно, що зараз тебе немає поряд із нею. Вона, мабуть, уже з кимось іншим. Але не станемо впадати у відчай, синку. Ми так просто не здамося. Ми виведемо її на чисту воду і будемо щасливі…

…Минув якийсь час.

Леонід і Валентина розлучилися. Леонід жив із мамою та платив аліменти на двох дітей.

Зінаїда Кирилівна змирилася з поразкою і не гнівалася на Валентину. Тим більше що вона вже знайшла Леоніду іншу дружину.

— Синку, вона та жінка, про яку ми з тобою так довго мріяли, — сказала Зінаїда Кирилівна. — Казково багата. Ви ідеально підходите один одному.

— А раптом вона виявиться розумнішою за мене?

– Не виявиться.

– Звідки ти знаєш, мамо?

— Чи мені ж не знати, синку! — відповіла Зінаїда Кирилівна. — Ми з нею в одній школі вчились! Вона ледь вісім класів закінчила. Тричі на другий рік залишалася.

Одразу після школи вона вдало вийшла заміж. Після того вдало розлучилася.

Потім було ще кілька вдалих шлюбів і вдалих розлучень. Дітей немає. Грошей кури не клюють. Постійно живе в столиці, а сюди іноді приїжджає, щоб квіти в квартирах полити, яких у неї тут три.

Я зустріла її випадково. Іду по вулиці, дивлюся — знайоме обличчя.

Я її навіть не одразу і впізнала. Дуже добре виглядає. Але річ не в цьому. Вона розповіла про свої проблеми, я розповіла їй про наші. Зійшлися на тому, що наше щастя — у твоїх руках, синку. Тож незабаром у тебе весілля. Вітаю. А тепер скажи мамі спасибі та що ти щасливий.

— Дякую, мамо, — сказав Леонід. — І, звісно, ​​я щасливий. Бо я вже й не знав, як жити далі. Готовий був навіть на відчайдушний вчинок. Віриш?

— Це який такий вчинок? — не зрозуміла Зінаїда Кирилівна.

— Та на Аллі одружитися, — відповів Леонід. — Вона ж від мене дитину чекає. Днями має народитися.

Добре, що ти мені знайшла дружину. Вчасно встигла.

Зінаїда Кирилівна сумно дивилася на сина, думаючи, що ж їй тепер робити…