Валентина прийшла з роботи пізно. Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла в коридор.

– Нарешті я вдома, а завтра ще й вихідний! – зітхнула жінка.

Сьогодні Валентина затрималась на роботі, а потім вона ще й мусила зайти в магазин купити продуктів.

Валентина поставила важкі пакети з продуктами на підлогу, як раптом помітила, що в коридорі стояли ще чиїсь черевики, окрім взуття її чоловіка Петра…

З кухні чулися якісь гучні голоси. Валя одразу зрозуміла, що ті хто був на кухні не почули, як вона зайшла.

Жінка прислухалася й застигла від несподіваної здогадки.

– Петре! – чувся чоловічий голос із кухні. – Давай ще по одній. Не сумуй, я давно розлучився і нічого, живу!

– Значить, це брат мого Петра, Павло, – зрозуміла Валя.

Вона впізнала його голос. І так чоловіка називав лише він.

– Треба ж було назвати їх так – Петро і Павло, – подумала чомусь вона. – Як святих…

…Її чоловік Петро був у вічному пошуку себе й роботи.

Хоча таки більше працював аніж ні.

А ось Павло був у вічному пошуку пригод. То йому риболовля подобається, то гори до душі.

Сходив у гори – заслаб. У лісі теж примудрився щось утнути, що в лікарні опинився був. Тепер ні в ліс, ні в гори…

Два розлучення в нього. Перше можна було назвати вдалим, а у другому він втратив квартиру й машину.

Треба було все ділити, а дружина попросила на дітей переписати ще в шлюбі. Ну і залишився без нічого…

– Треба послухати, що вони там про розлучення говорять, – подумала Валя, і присіла на пуфик у коридорі.

Вона недавно дізналася, що її Петро загуляв… Спершу сусідка попередила. А потім і колежанка бачила, як він у машину садив якусь дівчину.

Валя після цього на машині сама почала їздити, адже купив її батько і подарував Валі.

Сказав, що для їхньої родини, але документи на Валю були оформлені.

Петро виправдовувався, мовляв, колежанку підвозив, але машину Валя забрала, бо їй на роботу їздити далеко.
Валя вже була готова до розлучення, відпереживалася, пройшло все, просто чекала на розвиток подій. Ось і проясниться незабаром…

– Павлику, я напевно теж розлучуся… Дивлюся на тебе – щаслива людина! Хочеш до Марійки, хочеш до Даринки! А я ховаюся… Набридла вже, п’ятнадцять років разом. Але Марійка є, вірніше не Марійка, а Василина. Ось так! Молодий я ще. Піду до неї.

– Розлучення – діло таке, Петрику. Обміркувати все треба, як більше отримати для себе. Ось так.

– Значить Василина, – подумала Валя. – Василина тільки одна є – секретарка в начальника. Молода дівка, і куди його понесло?

І тут погляд Валі зупинився на куртці чоловіка. З кишені щось стирчало. Червоне! Це дуже зацікавило жінку.

Вона потягла двома пальчиками і з надр кишені дістала жіночі мережива…

– Ну, не міг він сам їх туди покласти! Не міг! Напевно, ця Василина підлаштувала. Ну я тобі влаштую гарне життя! Ну, тримайся! І ти і Василина!

Слухати їх недолугі розмови вже не було причини.

Павло вчив Петра, як треба розлучатися, щоб не залишитися ні з чим. Це і сама Валя чудово знала.

– Ну-ну, вчи, – подумала вона і зайшла на кухню.
– Що за свято? – запитала вона з порога. – Ого, які люди в гості до нас завітали!

– Валечко, Павлик у нас тиждень поживе, добре?

– Ну де тиждень, там і місяць. Так, Павлику?

– Може статися і так… Що за сарказм, Валечко?

– Тиждень! Мені тут ваші посиденьки нідочого!

– Добре, Валю, тиждень. Мені більше не треба. Адже я проїздом, до батьків поїду в гості.

– Давно пора. Можеш і брата взяти з собою. Батьків забувати не можна.

– Та що там робити? – намагався підтримувати розмову Павло.

– Та багато чого. Рибу ловити, гриби збирати.

– До лісу я не піду.

– Так! А що боїшся? Раз вже було в тебе.

– Валю! Ну навіщо ти так? Припини чіплятися до мого брата. Він гість!

– Гість! Це звучить занадто гордо.

– Ну ти і зла.

– Поїли, попили?! Швидко спати, і щоб я до ранку вас не бачила!

Бачити вона їх не хотіла, тим паче таких.

– Настав час збирати речі чоловіка і відправляти його на вихід, – вирішила Валя. – Але вихідні доведеться потерпіти. Треба приготувати сюрприз…

В офісі, де працював Петро, був строгий дрес-код. Усі працівники мали носити піджак.

Петро навіть пишався, що ходить гарно одягнений, а не просто у сорочці та джинсах. У верхній кишені в нього завжди лежала носова хустка – піт з чола витирати.

Під час розмови з начальством він завжди хвилювався і пітнів.

Валя про це знала, і через день міняла йому хустку на нову. Але цього разу все пішло інакше.

Замість хустки вона гидливо поклала туди знайдені жіночі мережива.

Ранок понеділка обіцяв бути веселим – нарада у кабінеті начальника.

Валя шкодувала лише про одне, що сама не побачить усе це.

– Костюм приготовлений, лишилося зібрати речі, – подумала вона. – Раз зібрався все ділити при розлученні, то ділитимемо!

Вона швидко покидала його речі в сумку і прибрала до шафи до вечора понеділка…

…Настав понеділок. Валя відпросилася з роботи раніше. Вдома залишався брат чоловіка.

Чомусь не хотілося залишати чужу для неї людину у своїй квартирі одного. Діти були у бабусі, канікули.

І ось воно – передчуття! Павло сидів і гульбанив на кухні з якоюсь панянкою. Валя ні слова ні говорячи виставила їх за двері.

Як на замовлення, тут же прийшов Петро. Брати зустрілися на сходовому майданчику.

Петро був нервовий. А тут ще й Валентина додала масла – його речі одразу опинилися в коридорі.

– Що це?

– Я подаю на розлучення. Адже ти сам хотів. Тепер ти вільний, йди до Василини.

– А ти звідки знаєш? Ти не можеш знати!

– Ще й як можу.

– Немає в мене більше Василини. Нема. Роботи також немає.

– Як цікаво! Розкажеш?

– Це зовсім нецікаво, – сумно сказав він.

– Все. Двері закриваються. Щасливої ​​дороги.

– Стій, стій. Якої дороги? Куди? Я маю право тут жити. Я п’ятнадцять років…

Але двері зачинилися. Валя закрила їх на всі замки, а потім викликала майстра.

…Суд поділив їхнє нажите майно. Квартира була Валентина, машина теж. Меблі Петру везти не було куди, побутову техніку теж.

За згодою він отримав лише порожній гараж і старий диван, який і поставив туди. А ще аліменти на двох дітей платитиме.

Розлучення – діло таке, Петрику…

…Що сталося в кабінеті начальника, Валя дізналася вже після розлучення.

Все розповіла їй колежанка Петра.

Його, як завжди, запитували про документи, звітність. Він нервував, пітнів. І якось непомітно мереживна ганчірочка перемістилася з кишені в його руку.

Він нічого не помітив, почав витирати лоба. Всі сміялися, Петро ще більше розгубився, але продовжував.

Сміявся вже й начальник. Тільки Василина сиділа червона, як та сама ганчірочка…

Вона більше не терпіла, вихопила в нього її з рук і втекла…

В результаті обох було звільнено. Василина звинувачувало його, він її.

Більше вони не зустрічалися.

Валя ще довго сміялася після цієї історії. Помстилася.

Два недолугих брати, Петро і Павло, поїхали жити до своїх батьків…