Новина про те, що Михайло Петрович надумав видавати заміж єдину доньку, розбурхала все село.

Ще б пак – наречена була дуже негарна… За Валькою не стояла черга з наречених.

Навіть звичайна прогулянка дівчини до магазину і назад зазвичай оберталася жартами, які супроводжували її всюди.

Але Михайло Петрович доньку дуже любив. А тому, будучи людиною небідною, таки голова, пообіцяв непоганий посаг.

У селі одразу ахнули. Мовляв, заради такого посагу можна й придивитися до дівчини. Начебто і працьовита, і вдача хороша…

У результаті наречених знайшлося два. Василько й Петро.

Василь був сином вчителя — освічений, значить. Хоч сім’я була й не дуже багата, проте у хлопця за душею вже був збудований на околиці села будинок. Хоч зараз заїдь і живи.

Та й батьки Василя були не проти поріднитися з Михайлом Петровичем.

— Василько, готуйся одружуватися, — приголомшив сина батько. — Придивився я до тебе Валю, Михайла Петровича. Найліпша тобі дружина вийде!

– Чого це? Негарна вона, не хочу таку. Краще б Мар’яну за мене засватали, — скривив губи майбутній наречений.

— Ні сину, одружуйся давай на Вальці. У них і сім’я багатша, одні тільки коні чого варті. А з лиця води не пити, — відповів батько.

А ось інший наречений, Петро, був не те щоб зовсім злиденним, але зовсім небагатим. Виховувала хлопця одна старенька мати, і, звичайно, вона не могла забезпечити єдиного сина окремим житлом.

— Куди ж ти лізеш, Петрику? Засміють у селі… — голосила мати, коли Петро сказав їй готувати одяг для сватання. — Та й наречена не дуже гарна.

— Та як не гарна, мамо? Очі в неї блакитні, як волошки, а коса яка довга. А те що трохи негарна, то це мені взагалі неважливо. Збирайся, йдемо свататися.

Охаючи й ахаючи, мати почала готуватися. Мабуть, думала вона, у її Петрика велике серце і пильні очі, які дивляться глибше за зовнішню обгортку.

Михайло Петрович, звичайно, був здивований, що наречених аж два. Навчений роками, він чудово розумів, що його донька зовнішністю підійде не кожному.

Тому поспілкувавшись зі сватами з кожного боку і добре подумавши, він вирішив віддати перевагу Василеві.

— Але, тату, мені до душі більше Петро, — опустивши очі, почала вмовляти Михайла Петровича донька. – Добрий він мені здався, і погляд у нього теплий. А Василь дивиться, наче хитро якось, і холодно.

— Ну, не знаю, — похитав сивою головою Михайло Петрович. — Думаю, Петро твій швидко розбазарить усе придане, що приготоване тобі. Не бачив ніколи хорошого життя, а тут, як сніг на голову, все та й одразу. Мені бачиться, що за Василем тобі краще жити стане. Сім’я, знову ж таки, хороша…

І Валентина погодилася. І хоча серце лежало до Петра, йти наперекір рішенню батька вона не наважилася.

Весілля зіграли швидко, а то, не дай Боже, наречений передумає. І вже через місяць молодята переїхали у свій дім і завели хазяйство.

Валентина була працьовитою. А от молодий чоловік, навпаки, міг цілими днями, лежачи на ліжку, читати книжки. В учительській сім’ї завжди було багато книг, і Василь змалку пристрастився до читання.

— А що, Валечко, чи читала ти колись Коцюбинського? Чи, скажімо, Франка?

– Ти про що? — здивувалась Валя.

— Яка ти недалека… — журився Василь. — Про що розмовляти з тобою навіть не знаю.

— Та як про що? Загін біля телички треба було б полагодити, і поросяткам корито зробити, щоб ширше було, — починала перераховувати насущні справи молода дружина.

— Все ти про одне й те саме, — махав рукою Василь. — Поросята й загони одні в голові. Коней, до речі, твій батько подарував, от і йди за ними сама.

Так і повелося. Валентина з ранку до ночі по господарству порається, за хазяйством та городом ходить.

А Василь тільки книжечки читає, і нарікає ще дружині на її неосвіченість.

Валентина була спробувала до свекра звернутися, щоб на сина вплинули.

Ну хіба це діло — загін у поросят ледь тримається, шифер на даху тече, а господареві й діла нема. Але на її подив, у батьків чоловіка все було так само!

— Нехай читає, — знизала плечима свекруха. — Жінки сильний народ, от і працюй. А то Василько швидко собі іншу знайде, красивішу!

…А Василь і знайшов. Потай бігав він вечорами через город до Мар’яни.

Та вирізнялася зговірливістю, і ось уже все село поговорило про те, куди і як ходить від Валентини Василь. Через деякий час Василь уже й не приховував своїх почуттів.

— Та з Мар’яною хоч поговорити є про що, не те що ти! Та й взагалі… Ти навіть спадкоємця мені подарувати не можеш!

Від цих слів Валентині було найнеприємніше. Спадкоємця чекали всі, і батьки з обох боків, і Василь, і вона сама.

Але час минав, а вагітність так і не наставала…

Все частіше дівчина згадувала про Петра і розмірковувала, як склалося б її життя, вибери вона свого часу іншого молодика і послухавши своє серце.

Та ще й нещодавня зустріч із матір’ю Петра сколихнула давно забуте хвилювання.

Літня жінка розповіла, що син, виїхавши після невдалого сватання до міста, вивчився на ветеринара, але поки що так і не завів сім’ю.

— Він же, Валечко, так тоді засмутився, що Михайло Петрович йому відмовив. Та що там казати вже – я теж проти тебе була, — нарікала мати Петра, натираючи шматком господарського мила килимки і поливаючи їх водою. — То я ж не знала тоді, яка ти добра, я ж йому, прости Господи, Мар’янку радила. Та мабуть Петрик розумнішим виявився. Що тепер казати…

— Так… — видихнула Валентина.

— Казав у наш район його відправляють на роботу, пообіцяв хату відремонтувати, — продовжувала ділитися новинами жінка, ніби не помічаючи, як на них реагує Валентина.

– Побачити б Петра, хоч одним оком… — подумала Валентина і відразу почервоніла від своїх думок.

Ну як можна, так при живому чоловікові на такі теми навіть думати?!

А незабаром життя закрутилося так, що тільки встигай триматися!

Спершу сусідка Мар’яна завагітніла… Від Василя! Все село пліткувало і вдень і вночі, та так, що Валентина переживала навіть з хати вийти. Так і натрапляла на лукаві і водночас жаліючі погляди…

…Так минув деякий час. А потім все й зʼясувалося…

Валя в той день пішла прополоти грядку з цибулею. Вона вже майже закінчила, як тут на городі зʼявився Василь.

Він мовчки підійшов до Валі й задумливо подивився на дружину.

– Василю, ти чого?! – здивувалася жінка. – Що сталося?

– Валентино, нам треба серйозно поговорити, – почав він. – Я покохав іншу, і ця інша наша сусідка Марʼяна. Так що збирай свої речі їдь назад до батька.

Валя аж присіла від несподіванки.

— Ти, Валентино, не сердся, що так сталося, — розвів руками Василь. – Сама розумієш, я мужик все–таки, мені треба спадкоємця. А ти, виходить, не можеш. Раз так, то я маю повне право здати тебе назад у батьківський дім.

— Та як це так, Василю?! – ахнула Валя. – Ми ж з тобою живемо, чи я хазяйка погана? Засміють мене в селі, якщо до батька повернутися доведеться…

– А мені яке діло? Жити і мучитися? Одним словом, збирай, Валентино Михайлівно, речі і перебирайся додому. Нелюбо мені більше жити з тобою…

Валентина ледь дочекалася вечора, щоб городами пробратися до батька. Звичайно, той був незадоволений такою ситуацією, та нічого не вдієш…

Вже вранці Михайло Петрович особисто прийшов за конями і заразом поговорити з зятем, але натрапив лише… На Мар’яну.

Суперниця гуляла по двору у халаті Валентини і задоволено оглядала нові володіння.

Михайлу Петровичу нічого не залишалося, крім як, махнути рукою, вирушити додому.

Сільські погомоніли та й забули. А через місяць з’явилася нова новина — у село повернувся Петро.

У новому модному одязі Петро Олексійович був ніби з іншого, якогось чужого незнайомого світу.

Сільські поза очі заздрили модному образу хлопця.

— Ну, зустрічай, матусю, — обійняв Петро матір.

— Ти надовго, синочку? — витираючи сльози радості, спитала та.

– Назовсім. Робота тут буде. Підйомні обіцяють, можна й будинок збудувати. А поки й твою хату впорядкуємо, — усміхнувся Петро. — Розповідай поки що, які тут на селі новини та на стіл накривай…

Петро хоч і став шанованою людиною, та працювати руками не розучився.

Вдень він ходив на виклики, дивитися тваринок, а вечорами хлопець працював по господарству. Полагодив дах, паркан, що впав, навів лад у яблуневому саду, та й ще багато чого зробив, де потрібні чоловічі руки.

— Жінку б тобі хорошу, — розчулювалася мати, дивлячись як син прилаштовує нову дверну ручку в лазню. — Невже в місті немає підходящих?

— Немає, одні пустушки. Наче подивишся, зовні гарна і з освітою, а всередині пусто, душі нема. Навіть і поговорити нема про що, — знизав плечима Петро.

Літня жінка поправила хустку і підібгала губи.

— І що вам, мужикам, тільки й треба… Он Василь теж свою виставив, каже нема про що розмовляти. Тепер і ти туди ж…

– Який Василь? Сусід? Так у нього ніби дружини не стало.

— Та ні… — махнула рукою мати. — Степана Олексійовича, вчителя, син. Ну, ти його знаєш, ви сватати Вальку з ним ходили.

Петро застиг, ледь не випустивши з рук молоток.

– Як виставив, зовсім?

– Зовсім, ну. Мар’янку привів, вагітна вона. А Михайло Петрович як не злився, та дочку прийняв назад. Куди вона зараз, недолуга й розведена.

– Не смій так про Валентину! А раз Василеві не потрібна, то я і сам на ній одружуся.

— Побійся Бога, синку! Вона ж і народити не може, яка користь. Діло, звісно, твоє, я не лізу… — сказала мати, вже пожалкувавши, що почала цю непросту розмову.

Вже наступного дня Петро, як і п’ять років тому, вирушив додому до Михайла Петровича. Просити руки дочки. Тільки тепер він був шанованою у селі людиною і тому сподівався, що йому не відмовлять. Та й сама Валентина, тепер, могла замовити слово.

Прийняли Петра привітно, а вже як з’ясувалося, з якого приводу завітав гість, так тут і зазвичай скупий на емоції Михайло Петрович ледь не розплакався.

— Ох, Петро Олексійович, Петро Олексійович… — сумно, бурмотів він. — То ж я не дав Вальці за тебе піти. Хто знає, може у дівки життя інакше склалося б. Жінко! Клич Валентину сюди.

— Не дивіться, Михайле Петровичу, що вдома поки що не збудовано, — спробував виправдатися Петро. — Так уже наступного тижня будівництво почнеться.

Але господар тільки махнув рукою.

— Якщо Валя не проти, хоч найближчої суботи одружуйтеся. Думаєш, черга на таких дівок стоїть у нашому селі? А грошима допоможу, не сумнівайся. Невже я не допоможу єдиній дочці. Валентино, тут ось Петро Олексійович руки твоє просить.

Молода жінка, стоячи у дверях кімнати, аж присіла від несподіванки. А потім… Потім почервоніла і швидко закивала.

— Ну, от і домовилися, — радісно потер руки Михайло Петрович. — Залишилось обговорити деталі. Жінко! Неси біленьку.

…Через кілька днів Валентина вже добре влаштувалась у будинку у нового чоловіка та його матері.

Сільські погомоніли, та й забули. І взагалі, як можна осуджувати сільського лікаря–ветеринара, якщо до нього все одно доведеться звертатися зі своїми улюбленцями?

Та й на «красу» Валентини ніхто більше уваги не звертав.

А коли чоловік купив їй окуляри і капелюшок за останньою модою, тут вже й останні сільські пліткарки затихли, називаючи Валечку не інакше, як Валентиною Михайлівною.

Минуло зовсім небагато часу, і Валентина завагітніла.

Та не одну дитинку народила, а цілих дві!

Петро щось намагався пояснити їй з наукового погляду, але молодій жінці було нецікаво.

Головне, що через роки вона таки знайшла своє сімейне щастя, хай таким непростим і тернистим шляхом…

КІНЕЦЬ.