– Марино, може приїдете на вихідні до мене на дачу? Щось в суботу зробимо, разом все ж легше, а в неділю шашлик посмажимо, – пропонує Валентина Петрівна дочці.

– Не знаю, мамо, побачимо. Вадим повернеться з роботи, я з ним пораджуся, – відмахнулася дочка.

Мама почула довгі гудки і поставила слухавку. Глянула на календар, потім у вікно на грядки, і хотіла вже розплакатися, але тут щось тепле почало тертися їй об ногу.

– Мурчику, знайшовся! А де ж ти був? – Валентина Петрівна взяла свого улюбленого котика на руки і притулилася до себе. Два дні тому він кудись зник, і жінка неабияк хвилювалася.

Дача для Мурчика була абсолютно новою місцевістю. Він сюди переїхав на початку весни, разом з господинею.

Дочка Валентини Петрівни, Марина, нещодавно повернулася додому, з двома дітьми і чоловіком. Вони жили у свекрів, але Марина не витримала спільного побуту з свекрухою і сказала, що переїжджає до мами.

Валентина Петрівна, яка жила сама з котом Мурчиком у своїй двокімнатній квартирі, радо прийняла дочку з зятем і онуками у себе, бо хто допоможе як не рідна мама.

Та дуже швидко Марина почала плакатися, що їм усім місця мало, і стала просити, щоб на час тепла мама переїхала на дачу.

– Мамо, тобі там краще буде – свіже повітря, город. А ми щовихідних до тебе будемо приїжджати і привозити тобі все необхідне, – пообіцяла дочка.

Так Валентина Петрівна з Мурчиком опинилися на дачі. Жінка любила це місце, вони з покійним чоловіком тут часто бували. Але коли не стало Валерія Івановича, Валентина Петрівна теж перестала сюди їздити. Тут потрібні руки, роботи багато, і їй самій важко впоратися.

Але оскільки дочка пообіцяла, що буде допомагати, мама погодилася знову відновити життя на дачі.

Та далі обіцянок справа не пішла. Марина не приїжджала на дачу, не допомагала зовсім, тож Валентина Петрівна була змушена все робити сама.

Єдине, що тішило жінку в цій ситуації, це те, що з нею був Мурчик. Мишей, звичайно, він не ловив, бо для міського кота це незвична справа, але теплою грілкою на ніч Мурчик був чудовою.

Коли кіт пропав, Валентина Петрівна собі місця не знаходила. Тож коли приблуда повернувся додому, жінка раділа щиро, наче дитина.

Валентина Петрівна взяла інвентар і побрела на город, бо чого просто так на дачі сидіти, треба ж щось посадити, літо довге, а потім осінь і зима, а свої домашні продукти – то велика цінність.

Дві грядки з зеленню вже були готові, жінка збиралася приступати до оформлення третьої, як раптом її хтось гукнув.

Валентина Петрівна випрямилася і побачила статечного чоловіка, який привітався і мило усміхався до неї.

– Так от де винуватець усієї цієї історії, – суворо звернувся він до Мурчика, який наче щось відчував, став ховатися за відра.

– А що сталося? Що він накоїв? – стурбовано запитала господиня.

– Нічого особливого. Батьком став. І втік. Моя Пушинка народила чотирьох чудових кошенят. То що будемо робити? – запитав тепер уже у Валентини Петрівни.

– Не знаю, – чесно зізналася та.

– То може запросіть мене на чай, а заодно і подумаємо, – знову посміхнувся незнайомець. – До речі, мене звати Тарас Васильович, і я ваш сусід по дачі.

В розмові за чаєм він виявився дуже приємною людиною. Розповів, що пішов на пенсію і переїхав на дачу, у нього тут справжній великий палац. Живе сам, має кішку.

Так історія з кошенятами зблизила два самотні серця. Тарас Васильович став допомагати Валентині Петрівні, у них виявилося багато спільного.

На осінь додому Валентина Петрівна не поверталася, вона переїхала в будинок до свого чоловіка. Тарас Васильович – людина старої закалки, ніякого співжиття не визнає, тому сам запропонував розписатися. А що, вони ще зовсім не старі люди, в 60 життя ще тільки починається.

Найбільше цьому радів Мурчик, бо тепер у нього є і дім, і Пушинка поряд, разом з чотирма кошенятами.

А що ще треба для щастя?

Джерело