Давно вже ніщо не турбувало душу Валентини Ігорівни. І віри не було ні в що, бо вона втратила у своєму житті все, що мала…

Чоловік не стало. Єдиного сина теж.

Навіть будинок, відбудований усім на заздрість, коли вони із чоловіком Сергієм тільки жити почали, і той згорів.

Вихвалявся Сергій, що жити з Валечкою вони будуть багато. Працював він на тартаку. І брав гріх на душу, тягнув все, що погано лежало. Кухню спочатку збудував, а потім і будинок відбудував потихеньку.

Ну, прямо палац, а не будинок.

Сусіди здалеку хрестилися, дивлячись на незвичний дах.

– Ну, прямо храм, Сергію Павловичу, здалеку видно!

Той посміхався у вуса.

– Життя коротке, поспішати треба! Дружина ж у мене он яка! Діток народить мені, так щоб не тісно треба було великий будинок!

Та не судилося. Навантажив він якось стару машину, чим міг. Поїхав нишком вночі по мосту через річку, щоб ніхто не бачив фари не вмикав.

Так і опинився Сергій в річці разом із машиною та чужим добром.

Ось таке й вийшло у нього коротке життя…

Валентина тоді ходила до церкви, відмолювала чоловікові гріхи і за сина малого просила. Щоб по стопах батьковим не пішов, не зазіхав на чуже добро. Та куди там! Яблучко від яблуні.

Як сімнадцять було йому, якось син прийшов веселий,

– Мамо, я роботу знайшов!

Та запитувала яку – той хитро посміхається.

– Не хвилюйся, мамо, хороша робота, треба життя виправляти. Хату поставлю, одружуся, діти підуть, як батько мріяв! Хочу, мамо, щоб щастя було!

Валентина Ігорівна тоді навіть повеселішала. Та тільки дарма раділа.

Рік син відпрацював, Валентина Ігорівна все намагалася його на навчання направити, та куди там. Микола став дуже добре заробляти, хто ж відмовиться від такого?

Якось увечері до нього хтось зайшов, Валентина Ігорівна не розгледіла.

Син забіг, схопив сумку,

– Мамо, мені треба відлучитися, терміново дещо передати!

Пішов і більше Валентина Ігорівна його не бачила…

Зник її Миколка.

А потім прийшли люди у формі й сказали, що не стало начебто його. З поганою компанією звʼязався…

Тож жила тепер Валентина Ігорівна як за звичкою, без сенсу.

Іноді сміялася чи ніби навіть раділа чомусь. Їла, не відчуваючи смаку. Дихала, як усі, але тільки душа її немов скам’яніла, тяжким каменем тиснула, зітхнути аж важко.

Не було більше свята у душі Валентини.

Особливо пишно цвіли вишні того року, як тоді, коли вони з Сергієм одружилися.

Тоді пишні рожеві бутони відразу розпустилися. Аромат їх був пʼянкий, немов обіцяючи радість та щастя. Та не вийшло нічого…

Не радував Валентину й новий рік. Перший сніг і лід на річці, тут же ж обдавав крижаною тугою серце.

Думалося їй одразу, як же ж тоді було її коханому, коли був у крижаній воді… Хоч і сам винен, але ж для неї старався. Та видно за те все й покарала його доля…

Жаль вона не розуміла, що він робить, наївна була, а то відмовила б. Та невже дошки ті коштували життя?

А Миколка її… Ох, важко…

А навесні й зовсім вона злягла на Вербну неділю. Сусіди принесли і їй гілочки з пухнастими та волохатими баранчиками, порадувати хотіли.

Віриш – не віриш, а свято, душа у людей радіє, всі святкують.

Лише Валентина Ігорівна для себе вже все вирішила.

Для чого їй жити, якщо нікому не важливо є вона чи нема на білому світі? Та й їй самій чекати від життя більше нема чого. Будь як буде.

Вона лежала в напівдрімоті в холодній нетопленій кімнаті. Сонце пригрівало крізь немиті вікна. І в його променях були видні дрібні порошинки, що ніби повисли в повітрі.

Валентині Ігорівні нічого не хотілося, але чомусь було добре.

Раптом згадалася її мати, вона перед святами зазвичай метушилася. Витрушувала половички і крохмалила вибілену сонцем білизну.

Бабця ставила тісто, метушня навколо. А маленька Валя любила сховатись у куточку. І примружившись дивитися, як у промінчиках сонця, що зайшли в кімнату, сяють ніби повислі в повітрі дрібні порошинки.

Вона так і сиділа в очікуванні свята та радісного передчуття, що ж буде далі у її житті?

Але тепер їй вже зовсім нічого чекати… Не буде більше нічого!

Двері тихенько рипнули, це схоже сусідка Антоніна.

– Валентино Ігорівно, тут за тебе питають!

Прямо за Антоніною стояла якась молоденька дівчина,

– Здрастуйте, а мене Марійка звуть. Я шукаю рідних свого батька, тата не стало, а я йому обіцяла!

– Ну а я ж тут до чого, Тоню? – запитала Валентина Ігорівна. – Для чого ти до мене цю дівчинку привела?

Жінка не розуміла, що відбувається.

– Та ти постривай, дай сказати! Батька її слабим і безпамʼяним підібрали були багато років тому, а мати Марійки його виходила. А він так і не пригадав, хто він. Тільки переживав, що шукають його, й від усіх ховався. Документи подекуди знайшли якісь, та недовго він пожив. А доньці сказав, як вона виросте, щоб рідню його знайшла.

Ось Марійка дізналася, що колись у нас в селі зникла людина, і приїхала розпитати.

Валентина Ігорівна слухала, недовірливо посміхаючись. Та хіба може бути таке, що син її живий тоді залишився, та ще й дочка в нього була?

Марійка підійшла ближче.

– Ось подивіться фотографії, може ви мого тата впізнаєте? Подивіться, будь ласка, Валентино Ігорівно! Я батькові обіцяла, може, це ваш син?

Валентина Ігорівна простягла руку за окулярами, взяла фотографію. Обличчя худе, борідка, ні, не схоже на Миколу. Відсунула назад, потім знову до обличчя піднесла. А очі наче схожі, але зник Микола молодим. А чоловікові на фото більше років, не впізнати.

– Він не пам’ятав нічого, навіть з ким жив не пам’ятав, – Марійка була засмучена, що знову не знайшла татову рідню.

І вона з якимось відчаєм сказала: – Тато мій тільки пісню пам’ятав, що мати йому співала…

І Марійка заспівала кілька рядків.

І раптом вона степенулася, почувши, як Валентина Ігорівна, сівши на дивані, продовжила її пісню!

– Так, це татова пісня, татова! Ви її знаєте, а більше її й не знає ніхто? – Марійка присіла на краєчок дивана, на очах сльози.

– Тата Ігорем називали, не пам’ятав він свого імені. А може, не хотів пам’ятати. Казав, що на честь діда його назвали.
Валентина Ігорівна ще раз глянула на фотографію, а на ній раптом ніби ожив її Миколка!

Та як одразу вона його не впізнала? Та він це! Очі, усмішка, ну щоки запали, подорослішав, але він це! Це від зневіри їй здалося, а тепер вона зрозуміла – Миколка це. І назвався Ігорем, так його діда й було звати!

Валентина Ігорівна раптом відчула, що їй їсти хочеться і сили звідкись взялися!

А якщо Марійка ця і справді її онука, то може не варто поки що йти в засвіти? Не дарма ж вона її так довго розшукувала, значить теж потрібна їй рідна душа?

Валентина Ігорівна зітхнула, поправила хустинку, заправила волосся і кофточку смикнула,

– Ну що ж, онучечко, що нам тут так сумно сидіти. Ходімо я тебе чаєм пригощу. Відчуває моє серце, що є з тобою про що поговорити! Ти мені про синочка мого розповіси, як жив він. А я тобі про твого тата розповім, яким він був. Ходімо, онучко, ходімо Марійко.

Валентина Ігорівна встала – треба ж, навіть ноги не тремтять!

І камінь, що тиснув, зник, відтанула видно душа, весна прийшла, прийшла таки, пережили зиму…