Валентина готувала вечерю – деруни з м’ясом, улюблену страву сина Андрія. Як добре, що сьогодні син вдома, а не на вечірніх підробітках. І взагалі – добре, що він вдома після кількох років навчання в університеті в іншому місті. Валентина розлучилася з чоловіком якраз у той час, коли Андрій тільки поїхав на навчання і Валентина залишилася зовсім одна. Приходили подружки, допомагала робота вихователя у дитячому садку, але самотні вечори були важкими.

– Синку, привіт, ну як ти там? – дзвонила вона синові у його студентські часи.

– Мамо, передзвоню потім, мені ніколи, – відповів їй Андрій.

І так майже завжди. Гарні були тільки літні канікули, коли син приїжджав, але й то він цілими днями десь гасав з друзями. А зараз, після закінчення університету, він одразу працевлаштувався за своєю професією програміста, та ще й знаходив собі вечірній підробіток за фахом. Іноді він працював віддалено, що дуже подобалося Валентині. У ці дні можна було хоч якось поговорити із сином, їй як повітря було необхідне це спілкування, хай навіть просто так, просто про повсякденне.

– Синку, вечеря готова, йди їсти!

– Зараз, мамо!

Вираз: «Зараз, мамо!», Валентина чула часто. Вона заздалегідь кликала сина на вечерю, бо знала – він прийде хвилин за десять, не раніше. Прийшов, сів за стіл із телефоном, знову щось почав в інтернеті шукати.

– Та відклади ти цей телефон, можна хоч раз з тобою по-людськи поговорити, віч-на-віч.

Андрій відклав телефон і жартівливо дивився на матір.

– Ну треба ж хоч раз із мамою поговорити! – повторила Валентина. – У мене дефіцит спілкування, синку. І тобі мене треба цінувати, поки я жива – вислухати, зрозуміти. Ось у нас до дитячого садка прийшла молоденька музична керівниця Аліна. Для мене, принаймні, вона молоденька, їй лише 25 років, то вона зовсім сирітка, в дитбудинку виховувалася. Так шкода її, вона сама розповідала: взяли її до прийомної сім’ї, а потім відмовилися – там своє народилося дитя. Подвійна зрада – родичі від дівчинки відмовилися після того, як не стало матері, і ці ще прийомні. Сама вона така добра, лагідна.

– Що ж, у неї взагалі немає нікого на цьому білому світі?

– Є! Маленький син, але росте без батька. Бідолашна, повірила одному пройдисвіту, що одружиться з нею, і ось він втік так і не одружившись, як тільки дізнався про вагітність Аліни. Ну а що ж, буває так, матері поряд не було і пояснювати дівчині не було кому, що спочатку б весілля, а потім дітей робити. Дали їй від держави квартирку, працює у нас, зарплата погана, ми їй допомагаємо чим можемо, старші жінки її як доньку під опіку взяли. Синок маленький її у старшій групі у нас у саду, гарненький такий. Тож цінуй мене як матір, сиротам завжди важко.

– Мамо, ну що ти починаєш?! Тільки сум на мене наводиш.

А за кілька днів Валентина знову підійшла до сина, коли він увечері працював вдома.

– Пам’ятаєш я тобі про нашу музичну керівницю Аліну розповідала? Може, допоможеш їй віддалено, щось у неї з комп’ютером трапилося. Тільки гроші з неї не треба брати, вона ж сирітка мало отримує, і син у неї.

– Гаразд, допоможу.

Андрій з Аліною зідзвонилися, але віддалено допомогти не вийшло, треба подивитися сам комп’ютер. Сходив, полагодив, повернувся.

– Ну, як там у неї вдома? Я ніколи не була.

– Та нічого. Чистенько, хлопчик тихий. Ми з Аліною кави попили. Загалом нормально.

– Ех, а нічого в цьому нормального нема. Ось пролітає життя і не помічаєш, як старієш. Діти ростуть, і коли вилітають із гнізда. А для батьків це найважчий момент. Вони не пам’ятають, як їх матусі на ніжки ставили, як ночі над ліжечком не спали, найкращий шматочок їм віддавали. Дорослі діти тільки тоді журяться, коли мати йде назавжди. Що маємо – не бережемо, втративши – плачемо.

– Мамо, ну що ти знову починаєш? Ну ціную я тебе! Не наганяй тугу.

Але саме з того дня, як Андрій сходив до Аліни, він почав працювати більше вечорами, і мати сина майже не бачила, він пізно ввечері приходив. Валентина помічала, що Аліна її якось почала цуратися, червоніти. А якось у суботу ввечері Андрій зателефонував і сказав, що залишається ночувати у дівчини.

– Чи не в Аліни? – Здогадалася Валентина.

– У Аліни! Ти ж у мене мудра матуся, завжди все розумієш.

Це було повним здивуванням! Що Валентина наробила? Навіщо попросила сина допомогти цій сирітці? Тепер він обходжуватиме цю Аліну, забуде матір, і ще, чого доброго, одружиться з цією музиканткою! Навіщо йому, молодому, жінка з дитиною? Ну ми ще побачимо – хто кого! Усю неділю вона чекала на Андрія, щоб поговорити, вберегти його від необдуманих вчинків. Надвечір він прийшов.

– Андрію, ти розумієш, яку помилку ти робиш? Ти кого знайшов? Аліна вже життя побачила, напевно – безладне життя вела, раз дитину від будь-кого народила. Ти хочеш потім переживати, якщо вона тебе зрадить?

– Мамо, ти що, я тебе не впізнаю? Ти ж про Аліну зовсім інше говорила!

– Мабуть помилялася! Як вона тебе спритно обкрутила, не помічаєш? Раз, два – і в ліжко. Вона ж з дитбудинку, невідомо, які в неї батьки! Чому від неї двічі відмовилися – ти не думав? Ой, явно там не все так чисто!

– Мамо, припини! Ну ти й хитра! Спочатку так співчутливо відгукувалася про Аліну, а як тільки я її покохав, то одразу намовляти на неї стала. Якісь подвійні стандарти тобі не здається? Ти переживаєш, що одна залишишся – ось у чому проблема, і не роби винною Аліну, вона дуже хороша людина!

Наступного дня Валентина пішла на роботу з упевненістю, що вона розлучить сина з Аліною. Аліну вона ще не зустріла на роботі, але настрій був поганий.

– Ти що це, сумна, Валя? – Запитала її колега Тетяна. – З сином, чи що, посварилася?

– Ой, Таню, тут таке! У тебе теж син, ти мене зрозумієш. Навіть не знаю з чого почати. Засмутила мого Андрія одна дівчина, і ти знаєш хто? Наша Аліна, уявляєш!

– О, вітаю! – Тетяна заплескала в долоні. – Коли весілля?

– Та що ти таке кажеш, Таня! Чому ти радієш? У мене проблеми, а ти тут аплодуєш! Ну що ми знаємо про цю Аліну? Сирота із нагулянною дитиною? Це тут вона губки бантиком робить, а насправді яка вона? Одного разу попросила Андрія їй допомогти і то віддалено, так ні, він поперся до неї і зник зовсім, закохався! Може, вона його спеціально по телефону викликала, і нічого в неї там не ламалася. Я їй у задушевних бесідах розповіла, який син у мене молодець, ось вона і збагнула, що такого хлопця треба в оборот взяти.

– Та ти що, Валю? Ми всі чудово Аліну знаємо – чудова дівчина! А те, що з твоїм сином вона зійшлася, то це доля. Ех, мені б таку невістку, я б від радості стрибала, але на жаль мій син дивиться на таких – губастих та жадібних. Пам’ятаю, як першу син привів до нас у будинок, вона стала характер нам показувати, швидко ми її з чоловіком виставили за двері! А потім, коли син одружився з іншою і в нього вже була квартира, то та швидко завагітніла, народила, і тепер судиться за квартиру, на розлучення подала. З онукою нам бачитися не дає, умови ставить! Ти хочеш такого?

– Зауваж – рідну внучку! – додала Валя.

– Ах ось у чому проблема! Ти ж бачила, що то за хлопчик – золота дитина! Зайди ще раз у групу Ірини Павлівни, подивися на нього – чистий ангел, і з пелюшками возитися не треба. Ти ще навозишся, коли вони спільно народять. Але я знаю справжню причину – ти переживаєш залишитися однією. Так знай – твій син все одно колись одружується, і молись, щоб не потрапила тобі в невістки якась негідниця, яка відвезе твого Андрія. Тут тобі доля дарує таку золоту невістки, та ще й з квартирою, а ти відвертаєшся. Май на увазі – Аліні будеш на роботі підступи влаштовувати, я піду проти тебе, навіть не подивлюся на нашу дружбу. Все!

Так, Тетяна у всьому має рацію, особливо в тому, що Валентина переживає залишитися одною, без сина. А якщо справді Андрій одружується з якоюсь негідницею? А якщо з іншого міста? Або приведе невістку до будинку, а Валентина дуже не любить конкуренцію. Їй стало важко від цих думок. Валентина вирішила зайти до групи до Ірини Павлівни, придивитися до синочка Аліни. Ну так, спокійний малюк, сидить на стільчику, дивиться на своїх однолітків, які гасають, посміхається. Може, справді – це доля?!

На зворотному шляху вона зустріла Аліну. Та схвильовано заплескала очима і почала бурмотіти, тремтячим голосом:

– Валентина Сергіївна… Ну, ви мені вибачте… Полюбили ми… Так вийшло…

– Нічого, все нормально Аліна, – відповіла Валентина і стиснула губи, щоб не збовтнути чогось зайвого.

Увечері вона застала сина, який збирає речі.

– Що, прямо вже й збираєшся? Навіть на вечерю не залишишся?

– Ну чому, можу з тобою поїсти, але я все одно піду до Аліни, не намагайся мене втримати.

– Та не буду я тебе втримувати.

Вечеряли мовчки – Андрій не знав, що сказати матері, а вона ледве стримувалась, щоб не заплакати. Настав час міняти вже себе, особисте життя, чи що, влаштувати? Може й вийде хто знає.

Андрій пішов, Валентина з ним частенько зідзвонюється, та й у Аліни на роботі запитує, як у них справи. Усе у них чудово, до весілля готуються. Трохи згодом якось соромно Валі стало, за той день, коли вона Андрію не подумавши наговорила багато зайвого про Аліну через її егоїзм. Адже хороша невістка попалася.