На зустріч однокласників вирушив один чоловік. Вадим Сергійович; так його звали. Коли тобі за сорок і ти шановний керівник, тобі кажуть на ім’я по батькові.

Він на зустрічі ніколи не ходив. Не спілкувався із колишніми однокласниками. Інше життя, інші цілі та інше оточення в нього давно.

А тут 30 років після випуску. І надіслали запрошення. Він вирішив піти.

Була ще причина, через яку Вадим не хотів зустрічатися з минулим. У класі був хлопець на прізвисько Страшила. Він зіпсував усе шкільне життя Вадима.

Скільки ночей у шкільні часи Вадим не спав, уявляв, як дає відсіч неприємному типу. Скільки через нього йому довелося винести. Ніхто з класу не заступався.

А вчителям було байдуже.

Хто був у такій ситуації, той розуміє, як це тяжко. Вадим не скаржився. Батьки нічого не знали; працювали з ранку до ночі на заводі, шукали способу прогодувати дітей. А Вадим щодня йшов до школи в очікуванні глузувань, образ, пoбoїв. Страшила підстерігав його, прив’язувався, забирав мізерні гроші.

Вадим після школи вступив до технікуму, потім – до інституту. Спортом займався. Працював без вихідних та відпустки; він виявився талановитим інженером та організатором. Створив свій бізнес. Завів сім’ю, діти народились. Добре жили, щасливо.

Але спогади отруювали життя. Вадим намагався не згадувати. Але знущальний сміх, стусани, огидна усмішка Страшили – так і лізли в сон і на згадку. Сильний, багатий, успішний Вадим не міг забути. Але й згадувати не хотів.

Але ось наважився піти. Він подумки репетирував розмову з Страшилосія. Уявляв, що скаже, як подивиться. Мучився: вітатися чи ні? Чи одразу все висловити? Він холодів при згадці про мерзенну усмішку, – не від страху. Від огиди.

Страшила зіпсував йому життя. Давно закінчено школу, тридцять років минуло. Але ці добрі тридцять років зіпсовані думками про минуле.

Вадим приїхав до школи. Побачив літніх однокласників. Багатьох не впізнав. Але потім згадав. І насамперед запитав у лисого повного чоловіка, колишнього красеня: мовляв, де Страшила? Поговорити треба.

А старий колишній красень відповів, що Страшили майже тридцять років немає в живих. Хіба ти не знав?

Наших уже половини немає, Вадику. Про Страшилу і думати забули, ось ти нагадав. Справді, був такий!

Вадим подивився на абсолютно чужих людей, з якими пліч-о-пліч навчався. Подивився на відремонтовану, перебудовану школу, зовсім іншу, нову. І подумав, що тридцять років мучився через те, кого немає.

Через привида мучився, через спогад, через тінь минулого, до якого звертав гнів, біль, з яким розмовляв і якого боявся… А ні нікого. Порожнє місце за партою.

А він репетирував, як підліток. Купу грошей заплатив модному коучу, щоб правильно побудувати комунікацію та поставити на місце того, кого немає. Того, хто жив у його пам’яті – примари, яку він сам годував і плекав…

Вадим одягнувся та пішов. Його відходу ніхто не помітив; всі говорили про себе.

І було так шкода часу та сил. І грошей, якщо чесно. Витрачених на порожнє місце; на ніщо, на давно зниклого персонажа.

Минуле іноді мертве. І це ми оживляємо його своїми емоціями та стражданнями, згадуючи погане. Зараз вчені дійшли давно зрозумілого здорового висновку: погані спогади та думки треба придушувати. А не впиватись ними. Щоб не прожити життя в оточенні фантомів та ознак, живлячи їх своєю енергією.

Страшили немає. І з пам’яті його треба викреслити.

Так думав Вадим, їхав додому, до дружини та дітей. У свій світлий та просторий будинок, в якому мешкають  рідні люди.

І заселяти будинок примарами минулого не треба.

КІНЕЦЬ.