Вадим зустрів Галину у метро, ​​коли повертався з роботи додому.

— Чого така сумна? – запитав Вадим.

— Мені здається, що Руслан мене більше не любить, — відповіла Галина.

– Здається?

— Відчуваю, що  десь  скоро ​​він заговорить про розлучення і покине мене, — відповіла Галина.

— Не покине, — впевнено сказав Вадим.

– Звідки ти знаєш?

— Адже у вас двоє дітей. До того ж, Руслан — мій друг. Якби він хотів тебе покинути, я вже знав би про це.

— А коли ти бачив його востаннє?

– Два тижні тому.

– Ось. А я відчула це лише тиждень тому.

– Хочеш, я з ним поговорю? – запропонував Вадим. — І якщо з’ясується, що він тебе вирішив покинути, я врятую ваш шлюб.

– А ти зможеш?

— Я ж хрещений ваших дітей. На мені відповідальність. Звісно, ​​зможу. Зробимо так. Завтра ввечері я приїду до вас у гості. Руслан о котрій уже вдома буде?

— О восьмій вечора.

— Я приїду о дев’ятій. Ти на той час під якимось приводом підеш. А годині о десятій повертайся. І обов’язково скажи Руслану, що зустрілася зі мною у метро. І я тобі здався трохи не в собі. Так прямо й скажи, що, на твою думку, у Вадима дах трохи поїхав. І щоб він був зі мною обережним. Домовились?

– Домовилися! — радісно відповіла Галина. – Скажу, що ти не в собі. І що з тобою треба бути обережнішим. А навіщо?

– Так треба. А дітей уже сьогодні відвези до бабусі. Щоб не заважали.

– Відправлю.

Вадим приїхав до Руслана о дев’ятій вечора. Галина вже пішла. Вона не забула сказати чоловікові, що бачила Вадима, і він не в собі. Але Руслан поставився до цих слів несерйозно, пропустив їх повз вуха.

«Мало що їй там здалося, — подумав він. — Може, це вона зі злості на нього намовляє».

Друзі сиділи у вітальні. Трохи поговорили про загальне. І Вадим перейшов до головного.

— Руслане, це правда? – запитав Вадим. — Ти йдеш від дружини?

– І до тебе чутки дійшли? – здивувався Руслан.мЩе не вирішив. Думаю лише. Але, швидше за все, так.

— А це лише твоє рішення? Чи ви обоє думаєте один одного позбутися?

– Моє рішення. Вона ще нічого не знає.

— Це добре, що вона нічого не знає.

— Що доброго?

– Пізніше поясню. А ти чому так вирішив?

— Розлюбив, ось чому, — сказав Руслан. – Охолонув. Колишніх почуттів немає. Крім того, мені здається, що одному мені краще буде.

– Одному? – перепитав Вадим.

– Ну звичайно. Ось ти один? Один. І тобі добре. Сам собі господар. І я так хочу.

— Ще добре, — палко погодився з другом Вадим. — Тим більше, що й кохання в тебе до Галини більше немає.

— У тому й річ, що нема.

— Правильне рішення, — вів далі Вадим. – Правильне. Тільки йди швидше. Не затягуй. І коли ти залишишся сам, тоді тільки зможеш відчути, що таке справжнє щастя. Це я тобі, як друг твій, говорю. Розлучайся. Не думай.

Руслан зітхнув з полегшенням.

— Радий, що ти підтримуєш мене, — сказав він. — А то дехто одразу починав відмовляти. Мовляв, ми така гарна пара. В нас двоє дітей!

— З чого вони взяли, що ви гарна пара? – здивувався Вадим. — Де вони побачили у вас щось хороше? По-моєму, така звичайна. Як і всі інші.

– Ось! — вигукнув Руслан. — І я їм так cамо відповідаю. А вони стоять на своєму та все тут. І не переконати. Ви, кажуть, не як усі. Ви гарно дивитесь разом. Усім до вас далеко. І діти у вас добрі.

— Дурниця цілковита, — сказав Вадим. – Не слухай їх. Коли разом вас бачу, хочеться плакати. Іди спокійно від дружини. І ні про що таке не думай.

— Та я про неї особливо й не думаю. Я більше про дітей своїх хвилююсь!

— Про кого ти хвилюєшся? – перепитав Вадим.

– Про дітей!

— А вже про своїх дітей переживати — це взагалі повна нісенітниця.

— Чому нісенітниця?

— А згадай себе у п’ятнадцять років, — відповів Вадим. — Дуже тобі батьки були потрібні?

– Та вони мені тільки жити заважали! – відповів Руслан.

— От і не будь, як твої батьки. Не заважай своїм дітям насолоджуватися життям.

— Дякую тобі, друже, що ти мене підтримуєш. Ти не такий, як дехто. Не дорікаєш мені.

— Я не такий, — погодився Вадим, — це ти правильно помітив. Я вмовляти не збираюся. Та й навіщо вмовляти, якщо кохання минуло? А тим більше дорікати! Правильно я говорю? Шлюб без кохання — це свинство, на мою думку.

— Повністю з тобою згоден, друже.

— Я, знаєш, що я подумав, друже, — сказав Вадим. — У мене до тебе є одна вигідна пропозиція. Оскільки ти все одно розлучатись вирішив.

– Пропозиція?

– Ну так. Якщо ти і дружину, і дітей кидаєш, то чому б мені не зробити тобі вигідну пропозицію? Як другові!

— З цікавістю вислухаю твою пропозицію. Говори.

— Ти тільки одразу не нервуй, — попередив Вадим. – Добре?

— З чого мені нервуватись?

– Мало що. Раптом моя пропозиція не сподобається.

– Не сподобається, не погоджуся.

— От і я говорю! – вигукнув Вадим. — Не подобається, не погоджуйся. Правильно? А то інші одразу нервувати чогось починали. Обурювалися.

– Хто обурювався?

— А ті, яким я робив такі пропозиції. Дехто навіть погрожував.

– Я не такий. А що за пропозиція?

— Ну, якщо тобі твоя дружина вже не потрібна, — неквапливо говорив Вадим, — і ти все одно хочеш розлучитися з нею… Ти тільки не нервуй, добре?

— Та кажи ж ти нарешті чого хочеш. Сил уже ніяких нема терпіти.

Перш ніж продовжити, Вадим глянув на Руслана довгим, серйозним поглядом.

— Можна я її візьму? – спокійно сказав він. — Зрозуміло, не зараз. Після того як ви розлучитеся.

Руслан настільки очманів від почутого, що деякий час просто мовчки дивився на друга, не маючи сили щось сказати у відповідь.

— Як це собі візьму? — спитав він, коли прийшов до тями.

— Розумію, — швидко зреагував Вадим. — Дурницб зморозив. Вибач. Думав на дармовщину поживитись. Не вийшло. Тепер серйозно. Скільки ти хочеш за неї? Мені твоя Галина давно вже подобається.

– Що? — вигукнув Руслан. — Та я зараз тебе…

— Спокійно! Між нами нічого не було. Присягаюся. Наша дружба для мене дорожча. Тим більше, не забувай, я хрещений ваших дітей.

— А, ну якщо нашу дружбу ти ставиш над усе, і пам’ятаєш, що хрещений, тоді, звичайно, я спокійний.

— То як щодо пропозиції? Продаси?

– Дивна пропозиція. Адже вона вже, начебто, і… не моя. У тому сенсі, що я збираюся з нею розлучитися.

— Поки ви не розлучені, вважається твоєю. А я вже давно на неї поклав око. Каюся, у свій час навіть подумував відвести її в тебе. Вчасно взяв себе до рук. Все-таки ми друзі. Розумієш? А сваритися через бабу, якою б вона не була, — остання справа. Тим більше, навіщо сваритись, якщо можна все зробити тихо і мирно. Правильно я говорю? Згоден?

— Згоден, але…

— Тоді назви ціну.

— Я не розумію, Вадиме, ти хоч мені й друже, але що означає це твоє «назви ціну»? Як ти собі це уявляєш? Адже вона не моя власність.

– А чия ж? Поки ви не розлучені, вона й твоя власність. Нехай тільки наполовину, але ж твоя.

– На яку половину?

— Яка тобі дістанеться після розлучення.

– Ах, ти про це.

— Ну, а ще про щось. Дивись сам. Після розлучення тобі дістається половина всього вашого спільно нажитого майна. Так?

– Так.

— Плюс ще й я тобі заплачу. Тепер згоден?

— Ну, не знаю, — відповів Руслан. – Не знаю. Дивлячись, скільки заплатиш.

— Не скривджу.

– Хм! Не скривдиш. Знаю я, як ти не скривдиш.

Вадим назвав суму.

— Гроші добрі, — погодився Руслан. – Але я не розумію. Який сенс тобі їх платити мені? Дочекайся, поки ми розлучимося, і бери її безкоштовно.

— Безкоштовно є ризик, що взагалі нічого не вийде. Безкоштовно… на неї знаєш, скільки мисливців буде.

— Мисливців? На кого? На мою Галину?

– А я тобі про що. Черга на багато років уперед вишикується. А мені потрібні гарантії. Адже в неї після розлучення з тобою залишиться дві квартири і одна дача. Якщо така наречена виявиться на ринку, знаєш, що почнеться?

– Я зрозумів, зрозумів. А яку я можу надати гарантію?

– А я тобі розповім. Отримаєш усі необхідні інструкції про те, як зробити так, щоб вона сама вже зараз почала мріяти з тобою якнайшвидше розлучитися і моєю дружиною стати. Тільки ти обіцяй, що не розлучишся з нею доти, доки я тобі команду не дам.

— І як довго мені доведеться чекати на цю твою команду? Раптом ти її взагалі ніколи не даси? А мені з нею жити? Так чи що?

– Ну я ж сам буду зацікавлений у результаті, щоб швидше все закінчити. Адже я гроші тобі відразу заплачу.

– Відразу?

– Прямо зараз і переведу на карту. Говори, куди переводити.

«Гроші одразу – це, звичайно, добре, – подумав Руслан, – але… Якось це все підозріло. Підозріло настільки, що я навіть уже й розлучатися розхотів. Адже не заради квартир і дачі він все це затіяв? Має свою квартиру. І дачу має. Ні! Тут щось інше. Чого я не знаю. Я зараз погоджуся, отримаю гроші, допоможу йому стати чоловіком моєї колишньої дружини, а потім з’ясується таке, що я пошкодую».

— А якщо я гроші візьму і не розлучусь? – сказав Руслан.

— А чого це ти не розлучишся? — суворо запитав Вадим.

– Мало чого! Раптом відчую, що люблю її, як і раніше?

– А ти відчуєш?

— От тепер уже точно не знаю. Не можу з упевненістю сказати. До розмови з тобою був певен, що охолонув назавжди. А тепер відчуваю, що всередині щось є.

– Що є?

– Щось. Що ще не згасло.

— У такому разі вибачте. Наша справа запропонувати. А якщо не згасло, тоді, звісно. Забудемо.

— От уже й забудемо! — вигукнув Руслан, який відчув, що величезна сума випливає з його рук. — Я ж не сказав «ні». Просто ми не все обговорили.

– А що ще?

— А як же діти? У нас їх двоє.

— За них плачу окремо. За кожного стільки ж, скільки за дружину. Напишемо заяви. Ти, я та Галина. Добровільна твоя відмова і моя і Галини згода на усиновлення. Все згідно із законом. Гроші – можу прямо зараз. Говори, куди перевести.

Руслан знову трохи очманів від почутого. І якийсь час мовчки дивився на друга. Тут він згадав слова дружини, що з головою Вадима щось не так.

– Щодо Галини, – відповів Руслан, коли здатність говорити до нього повернулася, – зрозуміло. Ти отримуєш її разом із нею половину мого із нею разом нажитого. Тут питань нема. Але діти тобі навіщо? Тим більше, мої! Що ти з ними робитимеш?

– А-а! Діти! На них уся моя надія. За дітей не хвилюйся. Знайду їм заняття. Без діла не сидітимуть. Мало того, що відпрацюють все до копієчки, що я на них витрачу, то ще й прибуток мені принесуть.

– Прибуток?

— Думаю, що років за двадцять я з лишком окуплю витрати на твоїх діток. Тобто вже на моїх діток. Адже тут що головне, Руслан?

– Що? — злякано спитав батько двох дітей, дивлячись на їхнього хрещеного широко розплющеними очима.

— Вони хоч за документами і будуть числитися моїми, але ж ти розумієш, нічого такого я до них не відчуватиму. І моє ставлення до них буде виключно як начальник з підлеглими. З рідними б так не вийшло. Сядуть на голову, а як зняти? Не знімеш. Рідна кров.

А з твоїми я не збираюся церемонитися. Якщо що, і силу можна застосувати. Правильно? На своїх рука б не піднялася, а на твоїх — за милу душу. Ще й насолоду отримаю. Буду виховувати з них дисциплінованих співробітників. Мені в мою фірму якраз потрібні такі. Навчу їхню свободу любити, тобто… Я хотів сказати «працьовитості навчу».

А згодом зареєструю на них по кілька фірм і… Ну, це справа далекого майбутнього. І зараз про це говорити зарано. Але перспективи вже зараз бачу прекрасні. Тож за дітей не хвилюйся. Куди гроші переказувати?

— Та після того, що ти зараз сказав, я тобі своїх дітей не віддам.

— Ну, не віддаси, і не треба. Мені та Галини однієї вистачить. Вона одна за всіх відпрацює.

– Відпрацює?

– А ти як думав? Навіщо ж я її за дружину беру? Зроблю її директором. Повішу на неї кілька фірм. А потім, коли з перевіркою прийдуть, все на неї і звалю. Ну то що, друже? Куди гроші переказувати?

Бачу по очах твоїх, що ти зараз маєш сумнів. Не сумнівайся, друже. Тому що ти все одно йдеш від неї. І якщо не я, то хтось інший з нею буде. І ще не відомо, що це буде за людина. А ми з тобою з дитинства дружимо. До того ж я хрещений твоїх дітей.

Галина зустріла Вадима біля під’їзду.

– А чому ти тут? — злякано спитала вона.

— Руслан вигнав, — відповів Вадим.

— Вигнав?

– Ага. Сказав, щоб моєї ноги не було у вашому домі.

— Отже, нічого не вийшло?

– Навпаки. Все вийшло дуже добре. За найближчі десять років можеш бути спокійна. Нікуди не піде. Ну, а там, якщо що, ми ще щось придумаємо.

— Слухай, Галино, я що тобі хотів сказати, — сказав Руслан, коли лягли спати і вимкнули світло. — Ти мала рацію, у Вадима точно з головою не все гаразд. Схоже, що він, якщо не збожеволів, то злегка з глузду з’їхав. Це факт. Від самотності, мабуть. Він сьогодні цілком серйозно сказав, що хоче бути твоїм чоловіком. Навіть гроші пропонував. Багато.

Руслан назвав суму.

— Я, звісно, ​​відмовився, — продовжив він далі, — але справа не в цьому. Він навіть дітей наших хотів усиновити. Щоб вони на нього працювали. А на тебе та на них він хотів зареєструвати кілька сумнівних фірм. Щоб гроші відмивати. А коли все розкрилося б, то ви б за все й відповіли. Він був готовий посадити і тебе, і дітей наших років на десять. Уявляєш?

– Уявляю.

– Що думаєш?

— Думаю, його треба одружити, — відповіла Галина.

– Правильно, – погодився Руслан. — Одружити. І щоби діти в нього були. А я стану їх хрещеним.

КІНЕЦЬ.