Те, що в Насті є двокімнатна квартира, Вадим знав ще до весілля. Але проблема була в тому, що зараз ця квартира здавалася і угода із квартирантами була дійсна ще майже пів року.

Ось така вийшла ситуація: квартира є, а жити молодятам нема де.

– Можна, звичайно, розірвати угоду і одразу вселитись, – міркувала Настя.

– Але тоді втратимо гроші. Можна на ці п’ять із невеликим місяців найняти собі квартиру. Але це нелогічно: свою здавати, а собі знімати.

– Насте, а ви поживіть поки що у нас, – запропонували її батьки. – А гроші, які за оренду отримаєте, відкладете на ремонт.

– Як ти думаєш, що краще? – Запитала дівчина у нареченого.

– Пропозиція твоїх батьків, звичайно, розумна. Але вшістьох у трикімнатній буде тісно. До того ж твої брати так зраділи, що в них тепер будуть окремі кімнати, а тут ми з’явимося, і їх знову заштовхнуть. Може, поки що поживемо з моєю мамою? Я поговорю з нею, – сказав Вадим.

Олена Володимирівна не відмовила молодим.

– Ти знаєш, – розповідав Вадим Насті, – вона навіть зраділа. Тож після весілля переїдеш до мене.

– Мені страшно, Вадиме. Я твою маму зовсім не знаю. Бачила її кілька разів. Чи знайдемо ми спільну мову? – Засумнівалася Настя.

– Не хвилюйся. Все буде гаразд. Зрештою, це не на все життя, а лише на кілька місяців, – заспокоїв її Вадим. – До того ж ми з тобою цілий день на роботі, тож удома будемо лише вечорами.

Олена Володимирівна, виробивши необхідний для пенсії стаж, звільнилася та осіла вдома. Їй було сорок п’ять років.

Утримував родину батько Вадима – він був головним інженером на великому підприємстві та отримував непогану зарплатню.

Олена Володимирівна розраховувала, що дочекається призначення пенсії, займаючись домашнім господарством. Але зненацька вона овдовіла.

Син того року тільки-но закінчив університет і влаштувався на свою першу роботу. Зрозуміло було, що на зарплату молодого фахівця їм важко підтримувати звичний рівень життя.

Тому Олена Володимирівна повернулася до обласної бібліотеки, де до цього часу пропрацювала майже двадцять років.

За рік до одруження сина, жінка нарешті отримала першу пенсію і одразу знову звільнилася з роботи.

Тепер вона могла не турбуватися про гроші і повністю поринула у домашні справи. Вона із задоволенням готувала, наводила чистоту та порядок, займалася рукоділлям.

Коли Вадим повідомив матері, що він одружується і що його наречена має свою квартиру, в якій вони житимуть, Олена Володимирівна засмутилася.

Ні, за сина жінка раділа – Настя їй одразу ж сподобалася, а ось те, що тепер їй доведеться жити одній, дуже засмучувало.

Тож прохання сина – дозволити їм пожити у її квартирі пів року після весілля – Олена Володимирівна сприйняла з радістю.

– Звісно, живіть! Скільки завгодно! Ви мене нітрохи не стиснете, – погодилася вона.

Минув місяць. У будинку жодної сварки, жодного скандалу. Свекруха Настю інакше, як Настенькою та донечкою не називає.

Молоді приходять із роботи, а квартира прибрана, вечеря приготовлена, Олена Володимирівна їх з усмішкою зустрічає.

Після вечері Настя тільки до раковини підходить, щоб посуд вимити, а свекруха їй:

– Настенька, ти йди, відпочивай, я сама тут все приберу!

І мало не силою виправляє невістку з кухні. А потім приходить до них у кімнату, і вони утрьох весь вечір телевізор дивляться та розмовляють:

Олена Володимирівна розповідає, що вдень робила, з якими сусідками розмовляла, які новини від них дізналася.

– Валентина Степанівна із тридцять другої квартири на зятя свого сильно скаржиться. Каже, що лінивий: працює в якійсь шарашкиній конторі.

– Зарплата маленька і ту затримують. Вона йому каже, щоб шукав іншу роботу, а він їй відповідає, що йому й тут непогано.

Настя та Вадим слухають Олену Володимирівну, кивають, погоджуються з нею. Вона трохи помовчить і знову починає розповідати, але вже про іншу сусідку.

Через місяць такого «солодкого життя» Настя сказала чоловікові:

– Вадику, я більше не витримаю. Твоя мати не дає мені нічого робити. Я навіть не можу приготувати те, що я хочу.

– Вчора до смішного дійшло: я спеціально встала на годину раніше, щоб напекти млинців на сніданок. Кухнею навшпиньки пересувалася, а вона все одно почула.

– Я тільки пару млинців спекла, а Олена Володимирівна вже тут. Виставила мене з кухні: «Іди, поспи ще, я тут сама впораюся». Я хотіла млинці начинити сиром із зеленню, а вона солодких наробила.

– А ти б сказала, що сама хочеш приготувати.

– Ти думаєш, я не казала? Але вона, як бульдозер, просто видавила мене з кухні. Не чубитися ж мені з нею було!

– А вчора я хотіла дещо випрати. Дивлюся, а твоя мати вже все випрала і на балконі розвісила. Вадику! Я не хочу, щоб вона прала мою білизну!

– То скажи їй про це!

– Я сказала. А вона мені: «Ну, що ти, Насте, мені ж не важко»! А вечорами? Ми взагалі не можемо побути самі!

– Тобі цікаві її розповіді про проблеми сусідок? Не думаю. Але ми сидимо та слухаємо. І киваємо, як китайські боввани!

– Насте, ну як я можу сказати мамі: «Іди у свою кімнату, ти нам заважаєш»?! Вона ж цілий день удома одна.

– І коли ми приходимо, їй хочеться поговорити з нами. І раніше так було, я вже до цього звик. А ти потерпи, будь ласка. Ще чотири з половиною місяці, і ми переїдемо.

– Більше! – Зітхнула Настя. – Там треба буде ще робити ремонт. Хоча я б і без ремонту переїхала, слово честі. Вадику, я поважаю твою маму. Вона чудова жінка! Але боюсь, що вона задушить нас своєю турботою.

Щоб трохи заспокоїти дружину, Вадим зняв на вихідні номер у спа-готелі, розташованому за містом. Попередивши Олену Володимирівну, вони поїхали туди у п’ятницю одразу після роботи, та повернулися додому лише ввечері в неділю.

– Без вас удома так порожньо! – поскаржилася Олена Володимирівна. – Як я житиму сама, коли ви поїдете!

Нарешті, цей щасливий для Насті день настав.

Перший тиждень вона просто насолоджувалась свободою: розставляла посуд так, як їй подобалося, готувала те, що хотіла, розкладала речі в шафі та комоді не за системою свекрухи, а так, щоб легко було знайти те, що треба.

І вечорами вони з Вадимом тепер вечеряли перед телевізором, за переглядом фільму, що було категорично заборонено у будинку Олени Володимирівни.

А за тиждень увечері пролунав дзвінок у двері.

Вадим відчинив і побачив на порозі матір із двома великими валізами.

– Вадику! Сталася така неприємність! У мене у ванній ні з того ні з сього луснула труба. Добре, що я на першому поверсі живу, а то б усіх затопила.

– Покликала сусіда Миколу Івановича, він мені воду перекрив. Тепер треба міняти труби. Чи можна я у вас трохи поживу?

Вночі Настя так плакала у спальні, що Вадим пообіцяв розібратися з трубами у квартирі матері у найкоротші терміни.

За два дні Олена Володимирівна повернулася додому.

Та ненадовго. Не минуло й місяця, як ситуація повторилася. Тільки причиною цього разу став унітаз, що розвалився навпіл.

Тут навіть сантехніка запрошувати не стали – Вадим наступного дня взяв відгул, з’їздив у крамницю, і до обіду новенький унітаз зайняв своє місце у квартирі Олени Володимирівни.

А через тиждень після цього мама зателефонувала Вадиму на роботу:

– Синку! У мене біда: хлопчаки у футбол грали, і мені вікно на кухні розбили. Як мені тепер жити у квартирі?

Приїхавши до матері, Вадим побачив дивну картину: подвійне скло справді було пробито. Декілька уламків лежали на підвіконні, а більшість – на газоні під вікном.

Діра була така велика, що Вадим засумнівався, що її міг пробити звичайний футбольний м’яч, хіба що він був залізний.

Вадим закрив розбиту раму шматком фанери, яку купив у будівельній крамниці по дорозі з роботи, попросив сусідку доглянути квартиру і, забравши матір, поїхав додому.

Цього разу Олена Володимирівна жила у квартирі сина та невістки цілий тиждень.

Того дня, коли ставили нове вікно, Вадим зустрів у дворі ту саму Валентину Степанівну, про зятя якої розповідала мати.

– Вадику, ви б за мамою придивилися. Дивна вона останнім часом. Ходить, усім розповідає, що з пам’яттю проблеми. Учора сусідці розповіла, що праску забула вимкнути.

– Три дні тому Софія Антонівна поскаржилася, що на газову плиту поставила електричний чайник. “Погано в мене з головою, напевно, доведеться до сина переїжджати”, – каже.

– Люди бояться, що через неї пожежа може статися, або щось гірше. А того тижня я сама бачила, як вона молотком скло вибивала.

– Як вибивала? – не зрозумів Вадим.

– Звичайно – стояла і лупила молотком по склу. Я її спочатку не впізнала – вона окуляри одягла і голову рушником обмотала. Я запитала, в чому річ, а вона сказала, що ремонт робитиме.

Цього ж вечора Вадим перевіз маму до її квартири. Але перш, ніж виїхати, сказав:

– Мамо, я розумію, що тобі сумно одній. Але ми з Настею дорослі люди, маємо свою сім’ю. Ми хочемо жити самі. Але це не означає, що ми покинемо тебе.

Домовмося, що у вихідні ми обов’язково приїжджатимемо до тебе. Усі свята теж зустрічатимемо разом. І не треба більше для того, щоб побачитися з нами, видирати водопровідні труби, розбивати унітази та вікна. Домовились?

– А ти знаєш, як мені сумно вечорами? Сиджу одна, з телевізором розмовляю, – схлипнула Олена Володимирівна.

– Я знаю, чим тобі зайнятися, – сказав син.

– Пам’ятаєш, ти колись в’язала?

– А кому моє в’язання зараз потрібне, – зітхнула мати.

– Ми ще з Настею нікому не говорили, але тобі я відкрию секрет: скоро воно знадобиться – пінетки, шапочки та інше.

– Правда? Коли?

– Десь за пів року. Тож у тебе ще є час, – сказав Вадим.

З цього часу син і невістка дійсно часто відвідували Олену Володимирівну. Правда, Насті довелося упокоритися з тим, що на кухню свекруха її так і не пускала – все робила сама.

Хай хоч так, – зате вікна та унітази більше не змінюють. Це ж треба таке утнути? Це вже не сум та нудьга, а привід звернутися до фахівця! Як ви вважаєте?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.