Батька не стало, коли Уляні тільки-но виповнилося одинадцять років. Він прийшов з роботи, відмовився вечеряти – сказав, що погано почувається – ліг на диван і більше не встав…

На поминки приїхали дві мамині сестри з чоловіками і якийсь дядько з боку батька. Уляна навіть не знала про його існування.

Коли всі роз’їхалися, мати поводилася якось дивно. Вона сиділа цілими днями на дивані і дивилася в одну точку, ніби забувши, що в неї є дві доньки – крім Уляни, була ще молодша – п’ятирічна Софійка.

Уляна цілий тиждень сама, як могла, готувала, допомагала Софійці, відводила її в садок. Коли вона вечорами приходила по сестру, їй не хотіли віддавати Софійку, казали, щоби за нею прийшла мама.

– Мама не прийде, вона не може, – пояснювала Уляна.

Кілька разів дівчаток додому проводила одна з виховательок, яка жила у сусідньому будинку.

Якось сестри прийшли додому і вже з порога почули голос мами і ще когось. У них явно були гості.

Дівчата зайшли на кухню й застигли від побаченого.

Мати сиділа на кухні з тіткою Марією з третього під’їзду…

Почувши, що хтось прийшов, Марія обернулася, побачила дівчаток і сказала:

– Ось бачите, я привела вашу маму в порядок. А всього лише треба було трохи ігристого. Так що скажіть мені спасибі!

Уляна подивилася на стіл. Там стояла пляшка ігристого і тарілка з закускою…

З того часу Марія часто з’являлася в їхній квартирі, і мама змінювалася прямо на очах у дітей: якщо спочатку вона ходила на роботу, в магазин, готувала обіди й вечері, то через рік жінка ніби забула про своїх дітей. Її звільнили з роботи, тепер вони жили лише на дві невеликі пенсії дівчаток. Але їм від цих грошей нічого не діставалося.

Зрештою Уляна потай, коли мама спала, витягла в неї картку. Тепер вона могла купувати хоч якісь продукти. Найчастіше Уляна варила гречку чи картоплю, купувала молоко, а іноді – сосиски.

Мати шукала картку, а коли не знайшла, вирішила, що її взяв хтось із «гостей», яких у квартирі тепер було багато.

Вона хотіла піти в банк і відновити картку, але для цього потрібно було, щоб зійшлися два моменти: мати мала не гульбанити, і її паспорт мав лежати на місці. А паспорт Уляна сховала, щоб мама не набрала кредитів, як їй радила Марія.

Так минув рік. Весь цей час Уляна господарювала, як могла, але грошей було мало, тому за квартиру накопичилися борги. Кілька разів їм дзвонили та попереджали, що відключать світло та перекриють воду.

А одного вечора у квартиру прийшли дві жінки у супроводі дільничного. У матері якраз були гості. Дівчата сиділи у дальній кімнаті, зачинивши двері на засувку – Уляна ще пів року тому попросила сусіда зробити невелику засувку.

Виявляється, що хтось повідомив в опіку про умови, в яких живуть діти.

Так Уляна та Софійка опинились у дитячому будинку. Їхня мати, як потім з’ясувалося, позбавили батьківських прав.

Уляна провела в дитячому будинку три з половиною роки. Закінчивши дев’ятий клас, вона вступила до будівельного коледжу. Дівчина вирішила, що, освоївши навички штукатурних та малярських робіт, вона завжди зможе знайти собі роботу.

А робота була їй дуже потрібна – вона хотіла взяти під опіку молодшу сестру й забрати її з дитячого будинку.

Поки Уляна навчалася і жила в гуртожитку, вона часто відвідувала Софійку, купувала їй солодощі, гуляла із сестрою на території дитячого будинку.

Закінчивши коледж, Уляна повернулася у квартиру, звідки їх із сестрою колись забрали. Дівчина ахнула від вигляду матері – їй було сорок, а виглядала вона років на десять чи п’ятнадцять старшою.

Насамперед Уляна сказала матері, що виселить її, якщо та водитиме в дім друзяк по чарці.

– Хочеш гульбанити – на здоров’я, але не тут. Спробуй тільки привести когось, одразу викличу кого треба, – сказала матері Уляна.

– Так я тебе й злякалася, – відповіла мати. – Мій дім, що хочу, те й роблю.

– Не боїшся, кажеш? А даремно. Я тепер не та Улянка, яку звідси шість років тому забрали. Я три роки прожила у дитбудинку, і ще три роки у гуртожитку училища. А там швидко вчаться, як за себе постояти.

Майже два тижні витратила Уляна, щоб привести квартиру у пристойний вигляд. Звичайно, на дорогий ремонт вона не мала грошей, але відмити, побілити, пофарбувати вона могла.

У дверях двох кімнат вона поставила замки і, йдучи на роботу, зачиняла їх. Замок на вхідних дверях також змінила.

Мати зрештою зрозуміла, що влаштовувати веселощі у квартирі дочка їй не дасть, і почала йти з дому. Приходила іноді під ранок, кілька разів засинала прямо біля дверей на сходовому майданчику.

Відпрацювавши рік, Уляна почала збирати документи, щоб узяти під опіку сестру. Їй довелося оббивати пороги різних кабінетів майже три місяці, але зрештою Софійка була вдома.

Дивним стало те, що мати у симпатичній чотирнадцятирічній дівчинці не впізнала доньку. Звичайно, вона бачила Софійку востаннє майже вісім років тому, але щоб зовсім не впізнати рідну дочку?

Софійка пішла до школи, де колись навчалася Уляна, а старша сестра продовжила працювати.

Так вони прожили ще два роки. Софійка закінчила дев’ятий клас і вступила у коледж.

Звичайно, вони намагалися якимось чином вплинути на матір – і говорили з нею, і намагалися вмовити лікуватись. Вони ж пам’ятали, якою хорошою мамою вона була до того, як сталося нещастя, вони хотіли, щоб їхня мама знову повернулася до них.

Але нічого не виходило.

А якось, коли Софійка вже навчалася на другому курсі, сталося найгірше.

Телефон задзвонив о четвертій годині дня – Уляна ще працювала, їхня бригада закінчувала внутрішнє оздоблення в новому будинку.

Дівчина побачила, що дзвонить сестра і відповіла.

– Уляно, приїжджай швидше, тут таке! Мама… Вона… Вона дитину народила.

Софійка прийшла додому після занять і побачила матір, яка лежала на дивані. Дівчина подумала, що та, як завжди, гульбанила, і хотіла зачинити двері до її кімнати.

Але тут явно почувся дитячий голосок. Дитина лежала біля матері.

Софійка кинулася у свою кімнату, схопила великий банний рушник і загорнула хлопчика.

Швидка та Уляна приїхали майже одночасно. Хлопчика забрали лікарі. Уляна поїхала з ними, щоб знати, куди відвезуть дитину.

Софійка залишилася чекати на служби – матері допомогти вже було не можна…

Увечері вони довго говорили про те, що сталося.

– Як ми могли не помітити, що мама була вагітна? – картала себе Уляна. – Лікарі сказали, що хлопчик явно рано народився, місяців сім. Його протримають у лікарні не менше місяця.

– А потім? – запитала Софійка. – У дитбудинок?

– Я думаю, що нам його не віддадуть, – сказала Уляна.

— Але ж мене тобі віддали.

– Він зовсім маленький, за ним догляд потрібний, а я маю працювати.

– Я теж піду працювати, – сказала Софійка. – Давай спробуємо забрати Павлика.

– Ти йому вже й ім’я вигадала? – запитала старша сестра.

– Хай буде Павликом, на честь нашого тата.

Щоб оформити опіку над братом, Уляні довелося побігати ще більше. Софійка влаштувалася на роботу – щодня після занять і на вихідні вона працювала медсестрою у стаціонарі дитячої лікарні.

Декретну відпустку на перші півтора року вони оформили на Уляну – це було вигідніше, з півтора до трьох років із братом сиділа Софійка.

А коли Павлик пішов у садок, обидві сестри могли спокійно працювати. Дивно, але жодних проблем зі здоров’ям та інших проблем, хлопчик не мав.

Не сказати, що сестрам було легко – доводилося економити, і працювати без вихідних, але вони не шкодували, що взяли брата.

Деякі сусіди й знайомі, говорячи про Уляну, крутили пальцем біля скроні: воно їй треба? Іноді і прямо дівчині заявляли:

– Спершу Софійку собі на плечі посадила, потім Павлика. Тобі краще було б самій заміж вийти і своїх дітей народжувати, а цих виховали б.

Тільки даремно вони переживали за сестер: і Уляна, і Софійка вийшли заміж, і дітей народили, і Павлика в університеті вивчили.

І тепер на свята збирається вся їхня велика родина.

А якщо комусь допомогти треба – всі разом допомагають!

КІНЕЦЬ.