На великому центральному місцевому ринку, серед людської метушні, гомону та довгих і яскравих прилавків, Злата, як завжди, зайняла своє звичне місце.

Перед нею, як завжди, акуратно вишикувалися ряди скляних баночок із лисичками та білими грибами, кожен грибочок – ніби маленький скарб із лісових галявин. Грибочки були і сирі, і мариновані, вона вміла їх смачно готувати.

Вже досить таки багато років Злата власноруч збирала, готувала та маринувала лісові гриби, не лише для власного споживання, але й на продаж.

Тож у самий розпал нового грибного сезону ринок ставав для неї другою домівкою, місцем, де вона почувалася напрочуд комфортно, незважаючи на ранні підйоми та довгі години очікування, коли ж продасться весь товар.

Щоб якось скоротити час, поки покупці не поспішали, Злата завжди роздивлялася щось в телефоні, або читала книгу, яку скачувала заздалегідь.

Вона сиділа спокійно, занурившись в телефон – цього разу читала новини.

Сонце в цей день було яскравим і теплим, надворі спека була, а легкий вітерець грався пасмами її русявого волосся.

— Скільки коштують оці маленькі ваші грибочки? — пролунав над нею спокійний, але впевнений чоловічий голос, сповнений впевненості та якоїсь навіть поблажливості.

Злата відразу підвела погляд з телефону.

Над її прилавком стояв чоловік років трохи за 50, у бездоганно пошитому костюмі та краватці.

Злата стояла, як вкопана: перед нею стояв її колишній чоловік, Олег. Той самий Олег, з яким вона прожила в шлюбі 15 років, розділивши разом і радість, і смуток, і який десять років тому залишив її заради іншої – молодшої за неї жінки.

І ця «молодша жінка» стояла поруч із ним.

Вона була бездоганно доглянута, здавалося, що лише хвилину тому вийшла з дорогого салону краси, все на ній було до ладу і зі смаком.

Висока блондинка з розкішним об’ємним та довгим волоссям, з величезними, немов крила метелика, віями.

Її сукня була теж гарна і вишукана, і вона з неприхованим інтересом розглядала Златині баночки з грибами.

Протягнувши руку з модним манікюром, вона почала крутити в руках прозору банку, намагаючись розгледіти кожен грибочок, що був в середині.

Вперше за цих десять років Злата бачила перед собою людину, яка змінила повністю її світ.

Олег, звичайно, сам дуже змінився: сивина торкнулася його скронь, статура стала більш повільною, але все ж впізнати його було досить легко.

І Злату він теж відразу упізнав, щойно вона підняла на нього свої очі.

На мить їхні погляди зустрілися, і в цьому короткому миттєвому погляді промайнуло все: важкість минулого, незручність сьогодення, і тінь чогось невисловленого, багато не сказаних слів.

Зазвичай Злата продавала літрову банку грибів за двісті гривень. Але поява колишнього чоловіка, та ще й з тією, кого вона подумки називала «розлучницею», настільки вплинули на неї, що вона сказала перше, що прийшло їй на думку, навіть не подумавши про все.

— Тисячу гривень за літрову банку, — сухо промовила вона, дивлячись Олегу прямо в очі.

Парочка переглянулася між собою. Дівчина не знала Злату особисто, тому була абсолютно незворушною та сприйняла слова Злати за чисту монету.

— Ну а що, Олеже, — звернулася вона до свого супутника, — треба брати, грибочки он поглянь усі, як один, такі маленькі та гарні. У нас завтра гості, Зінченки обожнюють грибні делікатеси, ось і здивуємо їх цією смакотою. — Вона знову повернулася вже відразу до Злати. — Вони у вас хоч смачні?

Злата й нічого не встигла їй відповісти, стояла вона геть розгублена, як вкопана.

— Брати, так брати, — сухо відповів Олег, не дивлячись на Злату, все відводив від неї очі. — Чого питати? — Він дістав з кишені піджака гаманець і відрахував рівно тисячу гривень.

Поклавши їх на прилавок, взяв банку з грибами і швидко поспішив геть зі своєю попутницею.

Злата ще дуже довго дивилася їм услід, вона була сумною, було дуже важко від образи.

Продавши усе, Злата й сама не зогледілася, як ноги самі принесли її додому. В думках промайнули роки їх нього шлюбу, адже вони непогано жили з Олегом, поки між ними не з’явилася ця пані.

Наступного дня сусідка Олена, турботлива та чуйна жінка, яка давно вже перетворилася для Злати на справжню подругу, ледь достукалася до її дверей.

Коли вона нарешті увійшла, то здивувалася від побаченого: Златине обличчя сумним, видно було, що вона плакала.

На невеличкому кухонному столі панував безлад: немитий посуд, порожні банки. Злата була гарна господиня, у неї все завжди було до ладу, тому така картина й насторожила сусідку.

Олена чудово пам’ятала десятирічної давнини історію, коли Злата розлучалася з Олегом. Тож новина про зустріч не була для неї цілковитою несподіванкою, але її наслідки були очевидними і їй дуже було шкода Злату.

— Ну, а що ти хотіла?! Колись ви мали зустрітися! — почала заспокоювати Олена, підтримуючи подругу. — Ти ж знаєш, бізнес у твого Олега в нашому місті, і квартира тут куплена для нечастих приїздів. Цього не уникнути було. Це була справа часу.

— Хіба такою я уявляла собі нашу зустріч?! — Злата, витираючи сльози намагалася заспокоїтися. — Ти ж пам’ятаєш, як я говорила, що не бути йому щасливим на моєму нещасті! А він мені тоді ще так недобре вслід сказав: «як була простою сільською дівчиною, так і залишишся нею».

Вона згадала ті слова з якоюсь гіркотою та розчаруванням, що не полишало її.

Тоді, 10 років тому, коли Олег залишив її, він сказав ці слова, які залишилися в її пам’яті надовго.

Тепер, дивлячись на себе, на свій повсякденний одяг, на прилавок з грибами, вона відчувала, як ці слова знову оживають, на душі було важко від того.

— І ось сьогодні я з цими банками, на ринку, а він у костюмі, дорогим парфумами пахне, та ще й з цією своєю – шикарною пані! Щасливий такий, аж сяє, — сумно сказала Злата.

— Та ти що?! Заспокойся!

— Олена почала заспокоювати подругу.

— Не піду я на ринок, і в ліс не поїду більше, — сказала вона.

— Ти уявляєш, я ж йому літрову банку білих грибів за тисячу гривень продала! Не знаю як так вийшло, сама щось сказала так. А він гроші виклав, банку схопив і зі своєю пані швидко пішов.

— Злата спробувала знайти відповідне слово для дружини колишнього, але стрималася. А я сиджу вся така простачка, не нафарбована, у футболці старій. Ні тобі зачіски нормальної, ні макіяжу, ні парфумів. Я ж як хотіла, — Злата продовжувала свою сповідь.

— Я всі ці роки мріяла зустріти його при повному параді. У красивій яскравій сукні, з гарною зачіскою, десь у торговому центрі, у парку. Але не на ринку за прилавком. Скажи, що я невезуча!

— Ні, Златочко, ти не невезуча. Розумію я твої почуття, несподіваною була зустріч, не дорікай собі. Чим ти погана? Виглядаєш молодше своїх років, гарна жінка. А те, що з грибами, так це ж твоє хобі, ти у вихідні від роботи дні їх збираєш!

— Олена, щиро шкодуючи подругу, намагалася влити в неї хоч краплю оптимізму.

— Ну, заспокойся, моя дівчинко, нічого страшного не сталося. А може, він і сам не в шоколаді зараз, ти ж не знаєш, що там насправді. Правди ти не знаєш все одно.

— Ти жартуєш? — сказала Злата.

— Судячи з вигляду, у нього все чудово. І діти, напевно, є, — і Злата знову розплакалася.

Однією з причин розлучення Олег називав те, що в них не було дітей, казав, що вся справа в ній і в ній проблема, що було найгірше чути тоді для неї.

— Ну й добре, — продовжувала заспокоювати Олена сусідку.

— А ми давай з тобою поп’ємо теплого чаю з цукерками. Завтра буде новий день, і ти побачиш, що все не так вже й погано. Забудеш швидко про зустріч цю.

В той вечір Олег сидів на кухні нещодавно відремонтованої квартири, придбаної ним кілька років тому.

Від його нещодавнього презентабельного вигляду, в якому він постав на ринку перед Златою, не залишилося й жодного сліду. Звичайний махровий халат на Олегові був недбало одягнений.

На столі стояла біла, відкрита банка з грибами, щойно куплена у Злати. Він їв їх з апетитом, але з сумом якимсь особливим. Колись він їв такі грибочки, коли Злата готувала їх лише для нього. Який знайомий смак.

В кухню увійшла Аліна, його нинішня дружина. Її обличчя було суворим, а погляд — холодним.

— Досить вже їсти, — сухо сказала вона чоловікові, навіть не дивлячись на нього.

— А ти не бачиш, що мені подобаються вони? Я їм, відпочиваю, — ліниво відповів Олег, спираючись на спинку стільця. — Можу я хоча б один вечір не думати про роботу?

— Банку залиш вже, вона для гостей спеціально була куплена, — Аліна простягнула руку, щоб прибрати гриби зі столу.

— Залиш їх! — мовив Олег, і в його тоні відчувався незвиклий йому холод. — Нічого їм не буде, залишаться і без грибів.

— Хай би з’їли люди. Ти таким недобрим став.

«Тепер недобрий, а раніше “Котиком” і “Зайчиком” був», — гірко подумав Олег про себе.

Він давно вже був Олегом Вікторовичем серед партнерів по бізнесу. Працював майже без вихідних, день і ніч, щоб підтримувати цей “ідеальний” образ успіху.

Будинок його — повна чаша, дружина не працює, син навчається в Англії, у найпрестижнішому закладі.

Здавалося б, усе, про що можна мріяти, було у нього. А вдома і поговорити не було про що і з ким. Їхнє життя перетворилося на суцільну низку світських заходів, порожніх розмов та прохолодних ночей.

Якось, за кілька днів до свого дня народження, Олег відчинив двері своїм ключем. Зайшов в квартиру тихо і його не помітив ніхто.

В цей час дружина розмовляла по телефону зі своєю подругою. Розмова була неприємна, Олег навіть й не здогадувався, а того разу дізнався, що дружина його зустріла іншого.

Олег зупинився, здивований почутим.

Потім дружина виправдовувалася, мовляв він помилився, щось не дочув, перекрутив і сам собі щось недобре вигадав. Мовляв, все добре у них, не варто фантазувати, адже вона ніколи його ні на кого не проміняє.

«Ми, — сказала тоді дружина, — анекдоти розповідали».

Олег і сам потім переконав себе, що йдеться не про нього. Так було легше жити, зручніше. А що це все змінить? Що тоді робити йому?

Ця думка, ніколи не полишала його, але він старанно ігнорував її, засипаючи себе роботою і дорогими подарунками для Аліни, які не приносили йому ані справжньої радості, ані задоволення.

«Ех, Злато, права ти була», — з сумом розмірковував Олег в той вечір, скуштувавши виделкою ще один гриб.

— Не став я щасливим на твоєму нещасті. А з тобою мені було добре, ми ж так добре жили. На природу відпочивати — завжди запросто.

І в наметі на природі спали, і в машині, і на риболовлю їздили разом з нашими друзями. Не життя, а мрія. Ти була легкою на підйом, щирою, справжньою. А тепер ось подавай лише елітний відпочинок, про ліс чи кафе й чути не хоче ніхто.

Тільки закордон визнає, до лісу — ані ногою, там же комарі! Одне добре — син є. Ось за сина Аліні спасибі. Копія — я. Тільки далеко він від мене, та й не цікавий я вже йому, у нього своє життя, а в мене – своє, ніби й в сім’ї, а сам я, самотній. Вона сама хоче, щоб син за кордоном навчався, а я так мріяв, щоб сім’я разом завжди була. Він став чужим, вишуканим, не схожим на мене у молодості.

«А моя Злата завжди смачно вміла готувати, — повернувся до спогадів Олег. — І взагалі готувала смачно, друзі заздрили. Що не страва — кулінарний шедевр. А яка вона була щира, проста! З нею ніколи не було нудно.

А може, їй грошей дати на власну справу? — осяяла Олега чергова думка. Він звик вирішувати проблеми грошима. — Ні-і-і, Злата — вона гонорова, ні за що не візьме. Це Аліна до стелі підстрибнула, аби почула про таке. А Злату не підкупиш.

Та й заміжня, можливо, вона. Навіть оком не моргнула, коли мене побачила. Адже відразу впізнала», — згадав Олег природню красу своєї дружини.

«А в Аліни всі сукні вишукані, дорогі, ще й всі салони краси найкращі шукає. Краще б готувати навчилася, набридла ресторанна їжа. Ех, зараз би у Злати повечеряти. Ага, розмріявся, так вона мене і чекає. Навіщо я їй після зради? Ходить вона своїм лісом, дихає свіжим повітрям, живе собі в задоволення, має сім’ю, а тут я – тягар такий для неї з минулого».

Олег схилив сумно голову. І так просидів хвилин десять, занурений у вир думок, які були про його колишню дружину.

«Гаразд, спати треба, завтра важлива зустріч», — подумав про себе Олег, намагаючись прогнати важкі спогади. Потім підвівся, закрив банку із залишками грибів, поставив її в холодильник і вирушив лягати в іншу кімнату, подалі від Аліни, подалі від своїх думок.

А в цей час Злата, проспавши години дві після своїх хвилювань, встала. Вона вмилася холодною водою, яка трохи освіжила її думки, і попрямувала на кухню, щоб привести все до ладу.

Стала збирати посуд, прибрала зі столу, помила все, що залишалося після вчорашнього вечора. Її обличчя було вже спокійним, хоч і трохи втомленим.

Прибравшись у кухні, Злата почала збирати сумку на завтрашній день. Зараз грибів багато, якраз сезон. Потрібно їхати до лісу.

Гриби не чекатимуть. Ліс її чекає.

Забігла сусідка, вона бачила, як важко її подрузі, як вона сумує за колишнім і стала просити її, щоб вона зателефонувала Олегові, все пояснила, щоб просто поговорила та все розставила на місця, адже між ними стільки всього несказаного залишилося, але Злата не стала, хоча й сумувала за колишнім чоловіком.

А ви як гадаєте: чи вірно чинить вона, коли в неї верх бере гордість? І чи багато знаєте сімей, які розлучилися через якісь недомоки, не сказані слова – дрібниці, на перший погляд, які позбавили їх щасливого сімейного життя?

Як вважаєте, у цій ситуації, що склалася, Злата могла б зателефонувати першою до колишнього чоловіка?

Джерело