Я ніколи не мріяла про якусь принцесу для свого сина.

Я мріяла, щоб він знайшов ту, з ким він завжди зможе залишатися самим собою — ту, хто побачить у ньому справжнього, іноді впертого, іноді розгубленого, але щирого чоловіка.

А ще — щоб я з цією жінкою не сперечалася за якісь каструлі й увагу, а могла разом пекти пироги й ділити секрети.

І знаєте, я думала, що мені пощастило, аж поки не побачила на її руці своє втрачене кільце.

Я завжди вважала, що бути доброю свекрухою – це не просто бажання, а справжнє покликання.

З тих пір, як мій Олесь був маленьким хлопчиком, я вирішила: ніколи не стану тією, про кого розповідають анекдоти, тією, хто сіє розбрат між сином та його дружиною.

Адже дружина твого сина – це не просто невістка, це частинка твоєї родини, майже донька, яку ти приймаєш у своє життя з відкритим серцем.

Це вибір твоєї дитини, а його щастя – це і твоє щастя. Так, я завжди прагнула бути найкращою свекрухою у світі, і, здається, мені це вдалося.

— Мамо, а як ти думаєш, вона мені підійде? — запитав якось Олесь, сидячи поруч зі мною на кухні, зніяковіло перебираючи край скатертини.

Йому тоді було років двадцять, і він щойно почав зустрічатися з Діаною.

Я усміхнулася щиро до нього.

— Олесику, синку, це твій вибір. Головне, щоб тобі було добре, щоб ти щасливим був. А яка вона – ми ще дізнаємося.

— Вона дуже особлива, мамо. Дуже розумна, але якась сумна, інколи, — задумливо промовив він.

Я уважно подивилася на нього.

— Сумна? Чому?

— Не знаю, — він знизав плечима.

— Вона не дуже любить говорити про своє минуле. Тільки раз обмовилася, що з батьком у неї стосунки складні.

Я кивнула.

— Ну, це буває. Головне, що ти її любиш, і вона тебе. А решта – дрібниці.

І справді, Діана виявилася дивовижною дівчиною. Я обожнюю її.

У нас практично немає непорозумінь, а якщо й виникають суперечки, то вони більше схожі на жваві дружні дебати, аніж на серйозні конфлікти.

Важливо розуміти й головне – приймати, що тепер це не стільки твоя сім’я, як сім’я твого сина.

Це його життя, його шлях, і варто щиро його прийняти, тоді всім буде добре.

Наша Діана – дійсно непроста людина, можливо, її минуле позначилося на характері.

Її батько, пан Валерій, за розповідями, теж був не подарунком.

— Ох, Вікторіє, — зітхала її мама, сваха моя, пані Олена, коли ми з нею якось сиділи на терасі й пили чай.

— З ним було, мені дуже важко. Ніколи не знаєш, що від нього чекати. А Діанці як було? Вона ж дитина!

Я співчутливо похитала головою.

— І як же ви так з ним жили?

— А що робити? — Олена гірко посміхнулася.

— Щиро кохала. Думала, зміниться. А він все своє – я з ним лише одні проблеми мала. Одним словом, не життя, а суцільне непорозуміння якесь.

— А Діана як до цього ставилася? — запитала я.

— Вона? Вона завжди була дуже сильною дівчинкою, Вікторіє. Вчилася, старалася дуже. Ходила на всі гуртки, щоб вдома менше бути. Після школи бігла на підробітки. Знаєте, вона сама, без жодної допомоги, вступила до університету. І жодного разу не поскаржилася!

Я дивуюся, як вона, незважаючи на все, що було в нашій сім’ї, виросла такою хорошою та гідною людиною. Вона – справжній приклад для наслідування.

І це була чистісінька правда. Діана була дівчиною, з якої варто брати приклад.

Не дивно, що мій син щиро покохав в таку гарну людину, розумну і цілеспрямовану дівчинку.

Зі свахою, пані Оленою, у нас теж склалися теплі стосунки. Мені шкода її, бо щастя у шлюбі вона зовсім не мала, з чоловіком їй жилося не просто зовсім.

— Ти знаєш, Діано, я ніколи не розуміла, чому ти досі підтримуєш стосунки з батьком, — одного разу, коли ми з нею готували вечерю, я не втрималася і обережно почала розмову. — Адже він в дитинстві зовсім не приділяв увагу вам з мамою, він людина недобра.

Діана поставила повернулася до мене.

Її обличчя було спокійним, але в очах промайнула тінь смутку.

— Мамо Вікторіє, я розумію, що вам це незрозуміло. Але він – мій батько. Я не можу просто взяти й викреслити його з життя. Навіть якщо він і був не найкращим для мене татом.

— Але ж ти бачиш, як це на тебе впливає, — я намагаючись не звучати надто повчально. — Кожного разу, коли ти до нього ходиш, повертаєшся сумна, засмучена. Він же нічого доброго тобі не дав!

Вона зітхнула.

— Я знаю. І мені важко бачити, як він живе зараз. Він майже весь час сидить вдома, дивиться телевізор, нічим не цікавиться. Мені його просто шкода. Я сподіваюся, що моя присутність хоч трохи його підбадьорить. Можливо, він колись зміниться.

— Діано, єдине, що може його змінити – це він сам, — я поклала руку їй на плече.

— А тобі потрібно дбати про себе. І про Олеся. Він теж хвилюється за тебе.

— Ми дбаємо, — відповіла вона, її голос був ледь чутним.

— Просто це не так просто.

Я не раз натякала їм, що варто було б подумати про дітей.

— Знаєте, молодята, — казала я за обідом, коли вони приїжджали до нас. — Діти – це таке щастя! Зовсім інше життя починається. Буде чим зайнятися, для кого жити. Тоді і з’явиться малятко, про яке можна піклуватися, і це буде найпрекрасніше почуття на світі.

Олесь тоді усміхався, а Діана просто кивала, але нічого конкретного не говорила.

Я розуміла, що це їхнє життя, і вони самі повинні вирішувати, що їм робити. Моє діло – підтримувати і любити їх, а не втручатися.

Але останнім часом мої власні думки і сумніви почали кружляти навколо Діани.

Справа в тому, що стався не дуже приємний інцидент, який змусив мене замислитися.

Ми тоді якраз святкували мій ювілей – п’ятдесят п’ять років.

Я запросила найближчих: Олеся з Діаною, моїх сестер з чоловіками, кількох давніх друзів. Було гамірно, весело, стіл ломився від страв.

Я сиділа за столом, милуючись своїми дітьми. Олесь сміявся, розповідаючи якусь історію, а Діана слухала його, злегка посміхаючись, і так тепло на нього дивилася, здавалося, що щасливішої сім’ї на світі немає.

І тут мій погляд зупинився на її руці. На безіменному пальці сяяла каблучка.

Я ад в обличчі змінилася. Це було вона.

Моя каблучка з великим гранатом, яка передавалося в нашій родині з покоління в покоління.

Воно зникло з моєї скриньки близько трьох років тому. Я тоді перевернула весь дім, обшукала кожен куточок, але так і не знайшла її.

Вирішила, що десь загубила під час прибирання або вона випадково випало. Я тоді дуже засмутилася, але змирилася.

Спочатку я подумала, що це просто схожа каблучка, адже є багато прикрас з гранатами.

Але ні. Я знала кожну дрібничку на ній: хитромудрий візерунок навколо каменю, невеличкий дефект на оправі, який з’явився після того, як я випадково вдарила ним об двері.

Це була моя каблучка.

Я відчула, як мені недобре від цього. Змішані почуття огорнули мене: здивування, розгубленість, і, правду кажучи, крихітне зернятко підозри.

Як вона опинилася у Діани? Чи могла вона. Ні, я не хотіла навіть думати про це. Я ж так люблю її, вона стала мені як рідна дочка. Невже вона могла успадкувати цю негарну звичку від свого батька? Вона ж просто не могла так вчинити.

— Мамо, ти щось шукала? — голос Олеся вивів мене з роздумів.

Він підійшов до мене.

— Ні-ні, синку, все добре, — я поспішно замахала рукою, намагаючись відігнати небажані думки. — Просто задумалася.

Але думки не відпускали. Я не питала в невістки, де вона взяла цю каблучку. Та й взагалі, чи доречно це буде?

Я не хотіла зіпсувати цей чудовий вечір, тим більше – наші стосунки з Діаною. Адже вона ж знає, що я б нічого для неї не пошкодувала.

Якби вона попросила цю каблучку, якби вона захотіла її, я б сама подарувала їй. Вона б належала їй по праву, як частинці нашої родини.

Протягом всього вечора я непомітно спостерігала за Діаною.

Вона була такою ж, як завжди: усміхнена, уважна, дбайлива до мене.

Допомагала мені прибирати зі столу, розмовляла з гостями.

Невже така чудова дівчина могла взяти чуже? Може, вона її знайшла десь і не знає, що вона моя. Але де вона могла знайти? Вона ж зникла в моєму будинку.

— Мамо Вікторіє, вам допомогти з десертом? — запитала Діана, підходячи до мене, коли я діставала торт з холодильника.

Я ледь не підскочила від несподіванки.

— Ох, Діано! Ні-ні, вже все готово. Дякую тобі, рідненька.

Вона усміхнулася, і я знову побачила ту сяючу каблучку на її руці. Мені було так незручно.

Як мені її запитати? Як це зробити, щоб не образилася вона? Щоб це не виглядало як звинувачення?

Кілька днів я не могла знайти собі місця. Каблучка не давала мені спокою. Вона постійно стояла перед очима. Я перебирала в голові різні сценарії.

Можливо, Діана дійсно знайшла її? Але де?

Я дуже акуратна людина, і мої речі рідко кудись “загублюються” безслідно.

А якщо вона його просто бачила десь і їй сподобалося, і вона купила схоже?

Ні, це було саме воно, я була в цьому впевнена на сто відсотків.

Я вирішила поговорити з Олесем. Можливо, він щось знає.

— Синку, можна з тобою поговорити? — запитала я, коли він прийшов на обід через кілька днів.

— Звісно, мамо. Щось трапилося? — він одразу помітив моє занепокоєння.

— Я не знаю, як це сказати, — я зітхнула.

— Це стосується Діани і моєї каблучик.

Олесь нахмурився.

— Якої каблучки, мамо?

— Тієї, що з гранатом, — я повільно вимовила.

— Вона зникла кілька років тому. І я її бачила на руці Діани під час свята.

Він дивився на мене здивованим поглядом.

— Каблучка? На руці у Діани? Мамо, ти, мабуть, помиляєшся. У неї є її обручка і кілька прикрас, які їй подарувала бабуся. А якоїсь каблучки я в неї не бачив.

— Олесику, я точно знаю, що це моя каблучка. Я ж її добре знаю! Я її бачила! І вона була на її безіменному пальці, тому я його і помітила.

Олесь замислився.

— Хм, дивно. Я дійсно не пам’ятаю, щоб вона таке носила. Може, вона її нещодавно купила? Або їй хтось подарував?

— Я ж кажу, вона дуже схоже на мою, якщо не ідентична, — я відчувала, що починаю нервувати.

— А моя зникла якраз. Три роки тому. А тут вона з’являється у Діани. Що мені робити? Я не можу її прямо запитати. Я не хочу думати про неї погано. Але ж як це пояснити?

Олесь замислився.

— Ну, мамо, не знаю. Діана ніколи б не взяла нічого чужого. Ти ж сама казала, яка вона чесна і порядна. Може, це просто збіг? Або, може, вона її дійсно знайшла десь у тебе? Вона ж тобі допомагає з прибиранням іноді.

— Але якщо вона її знайшла, чому ж вона мені не сказала?

Олесь мовчав. Його обличчя стало серйозним.

— Я поговорю з нею, мамо. Обережно. Не переживай. Ми все з’ясуємо.

Я вирішила довіритися Олесю.

Пройшло кілька днів. Я намагалася поводитися з Діаною як зазвичай, але внутрішня якась недовіра не відпускала.

Я помічала, що вона уникає мого погляду, коли я дивилася на її руки. Можливо, мені це просто здавалося, але відчуття, що щось не так, посилювалося.

Одного вечора Олесь зателефонував мені. Його голос був спокійним.

— Мамо, ми з Діаною поговорили.

— І що? — моє серце забилося швидше.

— Виявилося, що це дійсно твоя каблучка, — він повільно вимовив.

— Вона її знайшла.

Я відчула полегшення, але воно одразу змінилося здивуванням.

— Знайшла? Але де? І чому не сказала?

— Вона знайшла її рік тому, коли допомагала тобі розбирати старі речі на горищі, — Олесь пояснив.

— Вона була загорнуте в стару ганчірку, в коробці з різдвяними прикрасами.

Вона подумала, що то якась біжутерія стара. Вона поклала в кишеню і забула про нього, згодом згадала і інколи одягала її. А потім, коли вона почала її носити, то й особливо уваги не звертала, що вона може бути цінною для когось. Вона дуже хвилюється, мамо, коли дізналася, що ця каблучка для тебе має таке велике значення.

Я здивувалася.

— Ось як. Значить, вона думала, що я її запідозрю її в чомусь недоброму? Моя Діана. Та я ж її люблю, як рідну доньку! Чому вона мені не довірилася?

— Вона каже, що її минуле, той негативний досвід, воно й досі відгукується в ній.

— Я розумію, — прошепотіла я.

— Я розумію. Бідна дівчинка. Мені так шкода її.

— Вона дуже просить вибачення, мамо. І хоче особисто тобі все пояснити, — сказав Олесь.

— Звісно! Хай приїжджає, — я відчула, як сльози навертаються на очі.

— Приїжджайте обоє. Я не серджуся, Олесику. Я просто хочу її обійняти.

Наступного дня Діана приїхала сама.

Вона зайшла на кухню, де я сиділа. Вона мовчала, опустивши голову.

— Діано, — я підійшла до неї.

— Моя люба дівчинко. Не плач. Все добре. Я все розумію.

— Мамо Вікторіє. Пробачте мені, будь ласка. Я не хотіла. Мені прикро, що сталося так. Я знайшла каблучку, коли ми розбирали горище. Воно було загорнуте в ганчірку, я подумала, що то якась біжутерія дешева і не думала, що воно таку цінність має і таке дороге для вас. Я вирішила його собі залишити. Я знаю, що це було неправильно.

Мені треба було одразу вам сказати. Але потім, коли я його знайшла знову в кишені, минуло чимало часу, мені стало ніяково. Я хвилювалася, що ви мене не зрозумієте. Що ви подумаєте, що я така ж, як мій батько.

Я заспокоїла невістку, сказала, щоб вона не хвилювалася, адже я розумію її і нічого недоброго не сталося. Я хотіла, щоб дружина чоловіка заспокоїлася і забулася про цей випадок, каблучку я в той день подарувала її.

Я сама намагалася забути про цей випадок, адже він мені чимало недобрих думок приніс. Але в душі, хоча я відганяю від себе подібні думки, все одно залишається питання чи вірно вчинила невістка, коли не сказала, що знайшла каблучку в моєму домі? Чи правильно це?

І чи можна їй довіряти після усього?

Джерело