В той день я повернулася додому дуже засмученою. Лікарі сказали, що швидше за все у мене ніколи не буде дітей. Коли я це почула, то мені здалося, що втратився весь сенс життя.

Ми з чоловіком разом вже 12 років, і у нас немає дітей. Звичайно, що ми намагалися робити все можливе, зверталися до фахівців, але нічого не допомагало. Але я хоч жила надією, а тепер просто не знала, що мені робити, і як про це сказати чоловікові.

Раптом в мої двері подзвонили. Я нікого не чекала, тому пішла відчиняти. На порозі стояла Марина, моя подруга. Вона виглядала дуже розгубленою, і я запросила її увійти.

Я зробила чай, і Марина розплакалася. А коли заспокоїлася, то стала розповідати свою історію. Марина теж вже багато років заміжня, і я була впевнена, що у них з чоловіком все добре. Та виявилося, що це далеко не так.

Останнім часом її чоловік раптово змінився. Став задумливим, небалакучим. Видно було, що щось його сильно непокоїть. Навіть змарнів, схуд.

– Та розповісти нічого не хоче. Скільки не намагалася випитати в нього, все без толку, – каже Марина. Думки всякі були. Може зі здоров’ям щось не так, зізнатися боїться. Або на роботі що сталося. А тут з’явився з хлопчиком за руку. Стоїть, погляд опустив, подивитися на мене боїться. З’ясувалося, що це його дитина, і він привів сина до нас.

Я сиділа і слухала історію Марини з роззявленим ротом. Не могла зрозуміти, як взагалі таке можливо.

Вісім років тому він випадково загуляв, коли подруга виїжджала до матері на місяць. Все сталося швидко, і чоловік сподівався, що ця історія забудеться і ніколи не спливе.

Та без наслідків не обійшлося, бо та жінка оголосила, що вона дитину чекає. Кидати дружину він не став, любив її. Але й дитину на боці не залишив. Всі роки допомагав хлопчику таємно, так, що дружина і не здогадувалася ні про що.

І все було б нічого, але та жінка раптово захворіла, а потім її не стало. На хлопчика чекав дитбудинок. Чоловік не міг дозволити, щоб його син скитався по інтернатах.

Сказати дружині боявся. Довго не знав, як бути, тож і ходив сам не свій. Потім вирішив що прийде разом із хлопчиком і будь що буде.

Сім’я у подруги міцна. У них є спільна донечка, яку чоловік дуже любить. Та й сім’янин він хороший, дуже дбає про родину, таких чоловіків ще пошукати треба.

Подруга сама не своя. Думала кинути його, але не може любить. Кілька днів проридала. Тепер не знає, як бути.

Хлопчик на їхню доньку схожий дуже, відразу видно, що брат і сестра. Шкода його. Він же не винен, що на світ з’явився, навіть якщо так.

Ми з Мариною обоє поплакали, потім я розповіла їй свою історію, і вона задумалася. Бо ж виходить, що діти – це справжній подарунок від Бога.

Тепер подруга думає, що може все ж таки з часом зможе вибачити чоловіка і прийняти цю дитину, адже зараз уже нічого не вернеш, а життя продовжується.

Так що у кожного своє. Я би радила їй саме так і зробити, з огляду на мою ситуацію. А яка ваша думка?

Джерело