Я, щиро кажучи, зовсім не розумію чому, але моя рідна донька, після того як має вже двох дітей, вважає мене зобов’язаною няньчитися з ними. Притому Валентина звертається до мене за допомогою не тоді, коли мені зручно, коли я маю час, а коли їй хочеться, коли вона вважає за потрібне.

Я маю совість, завжди погоджуюся, не можу відмовити їй, навіть, якщо мені важко це робити, а ось вона немає зовсім совісті. Донька на мене зовсім не зважає, таке враження, що вона забула, що в мене має бути і якесь своє особисте життя, адже я теж вільна людина, хоч і мати її.

Так, я постійно Валентину, щоб не тягнули з появою діток, адже хочу внуків, і була ініціатором народження її першої дитини. Після того, як Валентина вийшла заміж, вона вже скоро сказала, що чекає дитину. Замість радості молодята щось швидко засмутилися: ось, мовляв, для себе пожити навіть не встигли, нічого й не побачили в цьому житті.

Я тоді була дуже щасливою, коли цю новину почула і сказала, що я підтримаю їх і в усьому допомагатиму з дитиною завжди, як тільки буде потрібна моя допомога.

Я навіть тоді не підозрювала, що ці слова мені потім згадуватимуться по 100 разів на тиждень, а все добро, яке я робитиму для своїх дітей, відразу забуватиметься.

Потім Валентина порадувала мене онуком, який постійно був на моїх руках. Дочка користувалася тим, що вони з чоловіком хочуть ще хоч трохи пожити для себе і заробити грошей, щоб впевненіше стати на ноги, адже після весілля вони цього зробити не встигли. Я розуміла, шкодувала їх і, якби важко не було мені постійно сидіти  онуком маленьким, але я раділа, що їм легше.

Я погоджувалася в усьому їм тоді допомагати з дитиною. Я все одно постійно вдома сиділа, працюю вже давно бухгалтером на дому, вже кілька років. Молодь жила тоді зі мною, і мені доводилося часто залишатися з маленьким онуком, адже якщо я дала слово – значить потрібно виконувати свою обіцянку, тим паче вони надіялися на мою допомогу.

Коли моєму онукові виповнилося 4 роки, дочка з сім’єю взяли житло в кредит. Я полегшено зітхнула, тому що якщо чесно – втомилася дуже, адже і дитя маленьке і готування та прибирання практично все було на мені.

Онука свого я дуже люблю, але ніякого особистого життя у мене на той час зовсім не було, своє життя я повністю підлаштувалася під дітей. Я ще досить молода: мені ще й 50 років немає, до того ж ще й самотня. Тільки самотність свою я хочу розділяти з чоловіком, а не з дітьми і внуками, яким вже через років 10 я буду непотрібна, вони забудуть про мене і житимуть своїм власним життям. Пора їм вже подорослішати і навчитися трохи справлятися без мене.

Але не прожили вони там і року на тій своїй квартирі, як дочка знову повідомила мені, що чекає дитину. Я відразу тоді попередила, щоб Валентина навіть не думала мені тепер онуків залишати на довго, коли їй цього хочеться, я або сама приїду, або до себе покличу, якщо у мене буде час.

Нагадала, що ще ж є батьки мого зятя також, нехай до них возять трішки, а то лише на мене постійно надіяться. Але до них же далеко їхати – через все місто по пробках, а я зовсім поруч з ними живу, так їм я дуже зручна, виходить, до мене лише й звертаються. Та й свати не так вже й цікавляться внуками своїми чомусь. Навіть коли внучка народилася, вони не приїхали на виписку, сказали що їм ніколи, мають якісь там свої невідкладні справи і приїхати не можуть. Я й не здивувалася, так було завжди, лише я усе можу і все повинна кидати і їхати до дітей, бо я сама, як кажуть вони, у мене часу багато.

Як тільки Валентина відгодувала дитину, то знову почалося все те, що було останні роки до цього: «Мамо, май совість посидь з дітьми, ми хочемо сходити в кіно, хоч трохи відпочити», і так далі. Щоразу у них свої якісь плани на відпочинок.

Я їм кажу: «Беріть дітей з собою або наймайте няню. Я тут причому? У мене побачення буде, я теж зайнята.» А Валентина моя щоразу ображається : «Тобі не соромно? Тобі якийсь чужий чоловік важливіший за рідних дітей та онуків?»

І постійно дочка мені говорить, що я думаю лише про себе, в такі немолоді роки живу лише своїм життям, думаю тільки про себе, замість того щоб думати про святе – про онуків своїх. Поки вона соромила мене по телефону, то почула здалеку голос зятя: «Зовсім вже мати твоя совість втратила!». Це він так про мене говорить. Це хто їх нас совість втратив?

Ми після таких слів посперечалися. Через тиждень телефонує мені сваха: «Нам тут онуків привезли, ми їх взяли на вихідні, але ми ж з чоловіком в будні працюємо, а ти ні, і поруч одна живеш, так що не шукай собі виправдання там, допоможи дітям, май совість!». Це я не працюю? Незважаючи на мою роботу вдома, я числюся на двох фірмах, і мені іноді виїжджати туди треба по дзвінку.

Мене слова свахи засмутили, бо виходить мої діти забулися, що я мало не цілодобово сиділа з їх першою дитиною. Тепер я сказала, щоб на мене вони зовсім не розраховували. Бо скільки добра не роби, а про все хороше вони швидко забули. Тепер свати хороші і для доньки моєї, і для зятя, хоча ніколи нічим їм не допомогли, а я для своєї доньки залишилася поганою матір’ю, бо відмовляти стала, хоча раніше слухала щоразу їх. Ну як так можна? Що буде далі?

Фото ілюстративне.

Джерело