Привіт, татусю, — пролунав у слухавці глибокий, такий спокійний та впевнений, але зовсім незнайомий голос.

Андрій Іванович, досвідчений підприємець, внутрішньо посміхнувся.

Знову дзвонять мені невідомо хто, зараз будуть казати, що я виграв велику суму, потрібно лише номер рахунку повідомити, або ще щось там, це вже просто смішно та й годі з того всього, — промайнуло в голові.

Зазвичай в таких випадках він миттєво скидав виклик і відразу клав телефон, навіть не слухав тієї розмови, але цього разу вирішив зіграти разом із ними, зробити вигляд, що йому дуже цікаво, що там зараз казатимуть.

Проте, цей дзвінок був якимось особливим і Андрій, сам не розуміючи того, став прислухатися до того, що йому говорили: жодного поспіху, жодних поспішних прохань чи розмови про гроші зовсім не було.

Навпаки. Цього разу було все зовсім по-іншому.

— Давайте скажу вам все, як є. Мене звати Артем, а мою рідну матір — Світланою Петрівною. Моя дата народження.

В цю мить, коли хлопець продовжував говорити, смартфон важко опустився в руці Андрія.

Йому стало важко і по-особливому хвилююче, чого-чого, але такого він очікувати не міг, на таке й навіть не сподівався ніколи.

— Чуєш мене, тату?

— Так, я тут, я чую тебе, — голос Андрія був невпевненим та обережним, він й навіть не знав, як бути далі.

В голові за цей час промайнули різні думки: класти телефон і перервати цю розмову, сказати, що він помилився номером або просто мовчати і все. Чоловік й не знав, як правильно вчинити йому, але все складалося само по собі.

Більше він нічого не зміг сказати. Усі слова кудись зникли.

Ось як може бути в житті – раніше стільки разів уявляв цю зустріч, а тепер, коли нарешті можна було сказати все, що хотів – розгубився.

— Ти де? — нарешті вичавив Андрій хлопця.

— У місті, в центрі. Не хочеш зустрітися зі мною?

— Звісно! Я хотів би побачитися.

Що, якщо він його не впізнає?

Андрій Іванович, щиро кажучи, відразу навіть спітнів від цієї недоброї думки. Соромно, звісно, йому якось буде!

Але Андрій не міг не піти, бо внутрішній голос підказував йому, що відмовитися не можна, та й в душі він сам хотів побачити хлопця.

Андрій пильно вдивлявся поглядом у відвідувачів кав’ярні.

Літня пара сиділа спокійно за столиком з тістечками, троє дівчат-підлітків їли морозиво, затримав погляд на двох молодих людях, що розглядали щось на екрані телефону, щось обговорювали та посміхалися. Ні, навряд чи серед них був Артем, надто зайняті своїми справами.

Трохи стало легше на душі.

Андрій зайняв невеличкий вільний столик біля вікна подалі від усіх та замовив собі каву.

Неспокійно розмішуючи ложечкою каву, Андрій Іванович вдивлявся у вікно, вишукуючи високих і худорлявих хлопців, яким у юності був сам, адже Артем мав би бути схожим на нього, якщо це була правда.

Цікаво, чи схожий син саме на нього самого в молодості, чи більше на Світлану, свою рідну матір?

За ці короткі хвилини, стільки багато думок промайнуло в голові, що й словами не передати. Чого тільки не лізло в душу йому.

Зі Світланою вони тоді прожили три роки. Ну, як прожили. Це важко назвати щасливим періодом в його житті.

Сім’ї, як такої, й не було, так, зустрічалися, сподівалися, що побудують разом гарне і забезпечене майбутнє – молоді були, й думки були тоді не завжди вірні.

Андрій тоді лише закінчував навчатися в університеті, ніяких серйозних планів щодо сімейного життя в думках не проскакувало, все відкладав просто на потім.

Зате у нього було доволі серйозне захоплення — спортивний туризм, зокрема, гірські походи, ночівлі з друзями на природі. Тренування тоді, збори, поїздки забирали багато часу, але Світлана начебто розуміла, не вимагала від нього неможливого.

Світлана була спокійною за характером, не просила поспішати, було таке враження, що вона була готова вічність чекати його.

Тому Андрій й думки такої не допускав, що щось може не скластися, адже поруч з тобою людина, яка, здавалося, готова вічно чекати, коли ти будеш готовий і зробиш свій вибір.

Та одного дня у них змінилося все.

Той вечір, коли Андрій приїхав з чергового походу з друзями, він запам’ятав надовго.

Світлана тоді була напрочуд мовчазною. Поставила на стіл свіжоприготовлену вечерю, сама до їжі майже не доторкнулася.

Про те, що чекає дитину сказала вже лише перед сном.

Схвильований і розгублений, водночас, Андрій запропонував Світлані одружитися, але замість радісного — Звісно! — почув від неї скупе — Я подумаю.

А за тиждень сталося й зовсім дивне та несподіване, чого він аж ніяк очікувати не міг.

Світлана просто зібрала усі свої речі й поїхала до своїх батьків в іншу область. Навіть не попрощалася з ним, залишила коротку записку на невеличкому аркуші паперу, яка по суті нічого не пояснила, лише зазначалося там, що такий її вибір, щоб він її не чекав і не шукав, все скінчилося.

Як же він тоді на неї образився, зовсім не знав, що робити!

Андрій тоді оббігав усіх її подруг — але не почув нічого зрозумілого, не міг збагнути, що ж сталося таке, що Світлана так вчинила.

Він навіть побував у деканаті — виявилося, що вона перевелася на заочну форму навчання. Але зате хоч дізнався адресу. Проте викроїти час для поїздки зумів лише через три місяці, все не складалося ніяк.

Світлана зустріла його у дворі, вона була дуже холодною, до будинку не пустила, посилаючись на свою матір, яка погано почувається.

Так вони в той день обоє на лавці й проговорили дві години.

Коротка курточка вже ледве сходилася на Світлані, що з’явився.

— Треба розібратися в собі, — хочу побути сама, мені потрібно зараз бути одній. зрозумій, — ні, ти мене нічим не образив, я не ображаюся на тебе зовсім, — не турбуйся, зі мною все буде добре, — ось і все, що він почув від неї в той день.

Андрій просив її повернутися, просив одуматися і разом будувати життя, але Світлана ніби й не чула його, вона була якась задумана і водночас далека від нього.

В той день Андрій ледь впросив Світлану, щоб вона взяла хоч трохи грошей, які він з собою привіз, адже для дитини потрібно ж це, в першу чергу.

А потім життя його закрутилося-завертілося не на жарт.

Якось зупинився він лише тоді, коли дитині мав виповнитися місяць. Писав Світлані листи, намагався відправити гроші — переказ повернувся назад.

Світлана йому зовсім не відповідала.

Звісно, треба було приїхати до неї самому тоді, тільки попереду у нього якраз було дворічне закордонне стажування, а це величезний шанс на світле і забезпечене майбутнє.

Дружина, маленька дитина — як усе це невчасно зараз зовсім.

Лише через два роки, випадково зустрівши подругу Світлани, дізнався, що Світлана стала матір’ю сина. Але до цього часу він уже зустрічався з майбутньою дружиною і в них все складалося серйозно.

І ось тепер, через двадцять років, син сам знайшов його. він навіть вже й не сподівався, що станеться так колись.

Андрій його впізнав і не впізнав одночасно.

Впізнав його лише тому, що хлопець спочатку просто сам, як вкопаний, застиг у дверях, а потім рішуче рушив до його столика.

А не впізнав — тому що не побачив у цьому хлопцеві нічого від себе, він зовсім не був не схожий на нього.

Артем виявився нижчим на півголови за Андрія і зовсім не таким худорлявим, яким у молодості був Андрій сам.

Хіба що очі трішки схожі — такі ж сірі, чи просто Андрій хотів в них побачити хоч щось своє. А ніс, підборіддя, чоло — Світланині.

Про себе Артем якось розповідав зовсім не надто охоче — повідав лише, що навчається в університеті, живе зараз в гуртожитку, ні, до спорту він зовсім байдужий, так, і до гірського туризму теж, раніше трохи якийсь час грав на гітарі, потім залишив це, адже нічого не виходило, та й інтерес дуже швидко зник.

Андрій весь час відчував себе ніяково, адже розумів, що ситуація, яка склалася, зовсім не проста, він, зрозуміло, почав було виправдовуватися, але син його його сам перебив:

— Я розумію все добре. Даремно мама тоді поїхала від тебе.

Дуже вчасно Артем виклав на стіл якийсь пожовтілий від часу конверт зі своїми дитячими фотографіями, і Андрій з радістю вхопився за запропоновану соломинку — хоч очі було куди подіти, адже почував себе зовсім недобре.

Розмова не клеїлася зовсім якось між ними.

В одну з таких пауз у Артема, неочікувано, задзвонив мобільний телефон.

— Я нікуди не подівся зовсім! Сказав же, що дістану все, значить, дістану все.

— У тебе неприємності якісь, можливо? — тут же запитав Андрій, адже ця розмова йому не дуже сподобалася.

— Та вигадки це, — відмахнувся Артем.

— Впораюся, все добре буде у мене.

— Не соромся, Артеме, якщо щось потрібно тобі зараз – кажи. Я буду радий допомогти тобі чим зможу.

— Дякую.

— Як мама? — перевів розмову на іншу тему Андрій, адже хотів дізнатися, як там Світлана.

Не те щоб його дійсно дуже цікавило, як живе вона, просто вважав правильним запитати це у Артема.

Відповідь хлопця, на диво, була короткою:

— Нормально вона.

За столом знову повисла якась важка та незручна пауза, і Артем почав вже збиратися йти.

Його постать вже маячила далеко попереду. Андрій ішов слідом за ним.

Він, щиро кажучи, зовсім не розумів, навіщо це робить, просто не хотілося відпускати сина, адже він хвилювався в глибині душі, що більше може й не побачити його.

Він спустився за Артемом у метро, проїхав три зупинки в сусідньому вагоні, потім тихенько дійшов до студентського гуртожитку і застиг на місці, адже те, що відбулося потім, зовсім не сподобалося йому.

Почалася суперечка.

Андрій не чув, про що говорили з Артемом декілька хлопців, але розмова була зовсім недоброю.

А коли голоси стали гучнішими, Андрій вирішив втрутитися. Він підійшов і запитав:

— Що вам потрібно від нього?

— А ти йому хто, що цікавишся його справами?

— Батько я його. Розумієте?

— Хм, — сказав один з них.

Хлопці стали вже спокійніше розмовляти.

Андрій дав хлопцям свою візитку:

— Зателефонуйте мені, я чекатиму!

Андрій пішов з Артемом в кімнату, адже бачив, що хлопець втомився.

— В мене все добре, — бурмотів Артем — Просто давно не спав, то була розмова, ми вже порозумілися.

Артем заснув. Андрій сидів біля нього поруч на стільці.

Йти додому він не поспішав, сидів і думав про життя і все своє минуле — своє, Світлани.

Потім він відразу дістав конверт із фотографіями.

Двадцять років вмістилися у двадцять звичайних знімків.

На першому фото — Світлана з кульком з ковдри в руках. Така спокійна, молода та красива, якою він її запам’ятав ще з тих часів.

На останньому фото — майже незнайома жінка за сорок, поруч уже дорослий Артем.

Він багато чого передумав: варто було тоді забути про всі закордонні стажування і залишитися з нею. З ними обома.

Кар’єра в Андрія склалася добре, тут він не скаржиться зовсім, принесла достаток, але чи може він сказати, що був щасливий усі ці двадцять років?

Дітей у нього більше немає, обидва шлюби закінчилися розлученням, на жаль.

Несподіваний дзвінок чужого мобільного перервав його думки.

— Так. Слухаю вас.

— Хто це? — здивувався жіночий голос, такий знайомий, але й дуже чужий. — А де Артем? Хіба я помилилася?

— Світлано, з Артемом все гаразд, не хвилюйся, просто він спить. Це Андрій. Двадцять років тому, — він не знав, як закінчити фразу, і сам замовк.

— Андрій? — ще більше здивувалася Світлана. З іі голосу було все зрозуміло. — Але я нічого вже зовсім не розумію. Чому він спить у тебе? Що сталося? Як ви опинилися разом?

— Він не в мене зараз, це я в нього. Все гаразд, не переймайся. Просто наш син зробив те, що давно мав зробити я — знайшов мене.

Світлана у відповідь мовчала.

— Чому ти тоді пішла від мене? Чому нічого не пояснила? Зараз ти можеш мені розповісти?

— Зараз можу.

Почуте виявилося для Андрія, на жаль, дуже важким. Цей день був таким складним для нього, він і гадки не мав, що таке може бути.

Йому стало недобре, він вийшов на вулицю, а там на нього вже чекали хлопці, з якими нещодавно Артем і говорив.

Виявилося, що він винен їм гроші: зі студентських міркувань – великі дуже, але для Андрія ця сума була смішна і мала.

Раптом стало дуже душно, хотілося на свіже повітря.

— Якщо я поверну його борг, ви більше не будете йому про це нагадувати? — запитав він.

— Звісно. Це зрозуміло. Будемо вдячні вам за це.

— Де тут найближчий банкомат? Я хочу віддати вам ці гроші прямо зараз.

Сутеніло вже. Андрій повільно брів вулицею. Думки плуталися, стара образа не відпускала, йому не було сил збагнути, чому ж все так могло закрутитися в його житті.

Навіть через двадцять років не дуже приємно дізнатися, що Світлана просто зрадила тоді. А коли чекала дитину, то сама заплуталася.

Вона просто не знала хто батько. І не придумала нічого кращого, на той момент, як від нього піти.

Хоча. А що б він сам зробив, якби Світлана зізналася йому тоді? Яке б рішення прийняв той Андрій? Скільки б він сам тоді помилок зробив?

Світлана позбавила його, виходить, інших помилок, адже він тоді був молодий і сам не був готовий, щиро кажучи, до сім’ї.

Вона розсудила ніби правильно. Але згодом вона таки дізналася, хто справжній батько.

Андрію не пощастило. Не пощастило і Світлані — рідний батько Артема не захотів нічого чути про дитину.

Хлопчик так і ріс без батька. Звісно, ставив питання він часто досить мамі про це.

Звісно, Світлана щось придумувала. Що тато живе дуже далеко, що не може приїхати. Але одного разу розпитування різні припинилися.

Світлана тоді не надала цьому ніякого значення, та й ніколи їй було розмірковувати — голова іншим була зайнята.

Як потім з’ясувалося, хлопчик переключився з розпитуваннями на свою бабусю. А та по доброті душевній і розповіла про Андрія, адже лише краще хотіла для свого рідного онука.

Та й справа вся в тому, що про справжнього ж батька вона й сама ж нічого ж не знала, Світлана нічого не розповідала їй.

Артем образився, більше він нічого не питав. Мабуть, зовсім непросто зараз довелося хлопцю, раз він, через стільки років, знайшов рідного батька, як він думав сам. Хлопець дуже радів, що тепер батько буде в його житті і Андрій сам це чудово бачив.

Першою думкою було все пояснити Артему. Андрій вже навіть дістав телефон, щоб зателефонувати Світлані, нехай розповість синові правду, щоб ніхто більше не ніс цей тягар, щоб усі знали всю правду, але рука якось сама опустилася.

Кому буде краще від цієї правди?

Ні, зараз ця важка правда зовсім нікому не потрібна. Може, колись потім, коли вони стануть ближчими, і потрібно буде розповісти, але тільки не зараз.

Андрій рішуче набрав номер Світлани.

— Нічого не кажи йому. Завтра у мене вихідний, поїдемо кудись відпочити і фільм якийсь подивитися.

Андрій вирішив, що так буде краще. Але чи вірно він робить, адже це дитина чужа?

Йшов додому і мав сумніви: чи варто впускати в життя цих чужих йому, по суті людей чи краще прийняти цього хлопця, як свого сина? Але, що буде, якщо він колись таки дізнається правду?

Ситуація дуже складна. Як тут вірно вчинити, щоб не помилитися і не шкодувати потім?

Джерело