В сина з невісткою немає дітей, тому я ж і думала, що з понеділка вони будуть постити, все, як годиться. Щоб випросити для себе благодать Божу. Але коли я прийшла до них після служби, то помітила забитий холодильник їжею, і скажу чесно, не пісною. І відбивні, і борщ на реберцях і олів’є.

– Оксано, а ви що до завтрашнього дня все з’їсте?

– А ми що, слоники, по вашому? На декілька днів нам хватить. Просто мама моя приїжджала і наготувала нам.

Щось я відчуваю, що онуків я найближчим часом не дочекаюся.

Я зітхнула. Ну от, знову її мама. У мене складається враження, що вона тут господарює більше, ніж я колись у власному домі. А ще більше мене непокоїло, що про піст тут ніхто й не згадує.

Старший син, Степан, зовсім інший. Він з дружиною до церкви ходить, у піст дотримуються всіх правил. Я навіть не переживаю за їхню сім’ю – знаю, що вони живуть у злагоді, розуміють один одного. А ось Ігорко… Він, хоч і ріс у тому ж домі, що й Степан, та, видно, вплив дружини виявився сильнішим.

Я взяла зі столу виделку і тихенько постукала по тарілці з олів’є.

– Я так розумію, це вже традиція у вас – м’ясце в піст?

Оксана лише скосила на мене очі.

– Ви ж теж, мабуть, посту не завжди дотримувалися, коли молоді були? – відмахнулася вона.

– Ми намагалися, – відповіла я твердо. – А якщо вже говорили, що будемо, то не порушували.

Невістка стенула плечима, ніби їй байдуже.

– Ой, мамо, не переживайте. Головне – щоб у душі чистота була.

Ігорко аж засміявся:

– О, точно! Я ж вам завжди казав, що головне – не що їси, а що в серці!

Я похитала головою. Отак завжди – аби знайти виправдання. Але найприкріше, що вони мені брехали.

Я вже хотіла йти, але раптом у двері подзвонили. Ігор швидко пішов відчиняти, а за хвилину на кухню увійшли… свати. Тобто Оксанині батьки.

– Доброго дня! – радісно мовила Оксанина мама, Любов Василівна. – Я саме думала, що треба б вам зателефонувати, але бачу, що ви тут.

Вона не виглядала незручно через те, що переді мною стояв повний холодильник м’ясної їжі у піст. Навпаки, вона була цілком задоволена собою.

– От, привезли ще трохи домашнього. – Вона поставила на стіл каструлю. – Там курочка тушкована, ковбаска…

Я вже не витримала.

– То ви їм і це привезли?

– А що ж дітям голодними сидіти? – здивувалася вона. – Ви ж знаєте, як зараз важко працювати, а Оксаночка стільки трудиться…

– Я знаю, – відповіла я. – Але ж ви самі казали, що вони збираються постити, щоб випросити таким чином маля для себе.

Любов Василівна лише посміхнулася:

– Ой, то таке…

І я зрозуміла: вони навіть не думали дотримуватися посту. Вони просто говорили мені те, що я хотіла почути.

Якщо брешуть у дрібницях, то що далі?

Дорогою додому я довго думала про те, що сталося. Чому мені так боляче? Та не лише тому, що вони не постять. А тому, що вони брехали. Спочатку – що будуть дотримуватися посту. Потім – що вся ця їжа ненадовго. Вони просто говорили мені те, що хотіла чути, і не відчували за це жодної відповідальності.

І якщо вони так легко брешуть у дрібницях, то що ж далі?

Я згадала, як колись Оксана казала, що хоче дітей, але “не зараз”. А чи справді хоче? Чи й тут вона лише говорить те, що мені приємно чути?

Час іде, а онуків у мене так і немає. Може, справа не лише в часі?

Я пригадала, як одного разу чула, що Оксана каже подрузі:

– Ну і що, що свекруха дітей хоче? Це ж нам їх виховувати, а не їй!

І ось зараз ця думка знову повернулася.

Може, я собі придумала, що вони колись будуть вести інший спосіб життя? Може, вони просто не такі, як я?

І якщо так, то що мені робити? Продовжувати чекати й надіятися? Чи змиритися?

Я поверталася додому, а в голові крутилися одні й ті ж питання.

А ви що думаєте? Чи варто миритися з таким і приймати все, як є? Чи, можливо, ще можна щось змінити?

Джерело