Зовсім несподівано для мене, зателефонувала мама та почала говорити щось про дідуся і спадок його, я не могла зрозуміти про кого вона взагалі говорить.

Дідуся у мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала тільки бабусю, якої не стало два роки тому, вона, на жаль, вже давно не з нами.

– Наталю, ще раз повторюю, твій рідний дідусь – мій батько, залишив тобі хороший будинок в селі у спадок. Мені його сусідка хвилину назад зателефонувала, просила приїхати допомогти, адже дідуся сьогодні не стало і про заповіт сказала. Ти зі мною в село зараз поїдеш? Будинок подивишся за одно. Збирайся, відкладай усі справи свої.

– А чому я про цього дідуся нічого не знала? Ти мені ніколи нічого про нього не розповідала, і навіть на фотографіях його немає.

– Не спілкувалася я з ним сама вже досить таки багато років. Він від мами пішов, залишив її, коли мені чотири роки було всього, залишив сім’ю, я так і не змогла пробачити йому цього. Та він особливо і не хвилювався, згадав про мене тільки тоді, коли ти народилася. Йому твоя бабуся розповіла, що внучка у нього є тепер, така хороша.

Прийшов тоді з квітами до мене, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, зайчика плюшевого, ти з ним все дитинство спала. Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б фотографії твої йому відправляти, тут я йому вже не відмовила.

Вибач мене, донечко, що я за тебе все вирішила, це мене він кинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я і не пускала його до тебе. Можливо, не варто було так робити, ха й би ти сама зробила цей вибір, але вже пізно каятися, його з нами немає і час той минув. Хто вже таке минуле згадає? Хорошого дуже мало в ньому тут.

– Не плач, мамо, поїхали зараз в село в його хату. Може там його сусідці допомога потрібна. Так хочеться побути там, відчути мені його.

Дідусь жив недалеко від нашого міста, в невеличкому селі, дісталися на таксі ми швидко.

Перше, що кинулося мені тоді в очі – старий, який лежить на землі, паркан, а хвіртка на місці стоїть.

У дворі дерев’яна лава прямо біля ганку, поруч умивальник невеличкий, стоять лопати і лійка. Трохи далі сарай з дровами і лазня.

Заходимо в будинок, двері важкі, відкриваються зі скрипом, мостини теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту, все стареньке.

– Ваш дід ніколи допомоги не просив ні в кого, а сам вже давно робити нічого не міг, гордий був. – Сказала сусідка, коли випустила нас з моєю мамою в будинок дідуся. – Ви тут розкладайте свої речі, ключі вам залишу, роздивляйтеся все, тут все на місці, як і залишив після себе мій сусід. Ну добре, я поки до себе піду, заходьте, чаєм пригощу.

Ця сусідка, після короткої з нами розмови, пішла додому, а я почала оглядати будинок свого дідуся.

У будинку дві кімнати, це гостьова і спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна.

У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якого вже давно облізла фарба, зліва від ліжка стоїть комод, на комоді фотографії в рамочках, мої фотографії.

На стіні теж висять мої фотографії на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля, і фотографії, де я сама вже мама.

Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем, що в мене є дитятко.

В ящику комода знайшла лист, на конверті написано: “моїй онучці Наталочці”.

“Дорога, внучко, Наталю! Ти мене ніколи не бачила, зовсім мене не знаєш, в цьому я сам винен, бо в молодості своїй зробив дуже велику помилку, яку зрозумів не відразу, та про яку шкодував всі останні роки свого життя.

Образив я твою бабусю, молодий був, нерозумний зовсім. Маму твою теж у найважчі часи залишив, не гнівайся на неї, вона тебе любить і зла тобі не бажає.

Вибач, що мене в твоєму житті не було, зате ти в моєму була завжди. Відколи я дізнався про твоє існування, не було жодного дня, щоб я не думав про тебе, ти стала сенсом мого життя. Був сенс будувати будинок, було для кого.

Не цей будинок, онучко, не той, в якому ти зараз знаходишся, читаючи цей лист, він був тільки для мене, сил я в нього не вкладав. Твій дім на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричнева.

Ти його впізнаєш дуже добре, ти все зрозумієш відразу, він не схожий на інші будинки. Я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю сім’єю.

Сподіваюся ти приймеш мій подарунок, зроблений від щирого серця, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе.

Прощавай і вибачай мене нерозумного, внучко! Твій дід Микола”.

Мама якраз в той момент зайшла в кімнату, я простягнула їй конверт і лист, прочитавши, вона дуже засмутилася.

У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка з запискою: “будинок для Наталочки”.

Ми знайшли цей будинок, він і правда відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скло, велика веранда з двома дерев’яними кріслами і столиком.

Усередині все було дуже світле, на першому поверсі вітальня з каміном, кухня, санвузол і комора, на другому поверсі спальня і дитяча.

На подвір’ї, яке було дуже охайне і доглянуте, не знаю коли дідусь міг це все встигати, побудований цілий гарненький дитячий майданчик з пісочницею, гіркою, гойдалками.

Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого синочка.

Прощатися з дідусем, крім моєї сім’ї, прийшла тільки одна сусідка.

Дідусеві було вже 85 років, друзів уже немає, рідних теж.

Тихо попрощалися, поставили біля маленького горбика вазочку з квітами, пом’янули.

Чоловік з сином ввечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися в селі, а я залишилася в старому будинку діда, хочу більше дізнатися про нього, дивлюся його фотографії, слухаю розповіді сусідки про його непросте життя і дуже шкодую, що не знала його раніше.

Лише тепер зрозуміла, як його в моєму житті не вистачало. Шкода, що не вдалося познайомитися з ним особисто.

Усі поїхали. От сиджу сама і думаю.

Невже мама нічого про це раніше не знала? Чому вона не дозволила спілкуватися з дідусем? хіба вона мала на це право? Хіба вона права?

КІНЕЦЬ.