– В сенсі, Оленко, я тобі маю віддати гроші за свічки для моїх подруг? Я тобі дітей няньчила, поки ти всі передноворічні дні займалася своїм бізнесом.

Тобто це не рахується? Я вважаю, що ти моїм друзям все це зробиш безкоштовно. Скільки там той віск твій коштує? – я спантеличено дивилася на невістку.

Оленка, моя невістка, сиділа за столом з чашкою кави в руках, намагаючись зберігати спокій. Але я бачила, як їй важко стримати себе.

– Мамо, – тихо відповіла вона, але в голосі бриніли емоції, – я поважаю вас і дуже ціную вашу допомогу з дітьми. Але це мій бізнес, і мені потрібно платити за матеріали, оренду майстерні, вкладати в розвиток.

– Бізнес?! – обурено перервала її я. – Та це ж свічечки! Просто свічечки! Я ж не просила тебе зробити їх для чужих людей. Це для моїх подруг, для добрих жінок, які, між іншим, теж підтримували тебе, коли ти тільки починала.

Оленка нервово ковтнула каву, подивилась на мене і спокійно сказала:

– Мамо, ці свічки – не просто декор. Це продукт, у який я вкладаю свою душу і працю. Вони коштують стільки, скільки коштують. Я ж не можу дозволити собі працювати в мінус.

– А я, значить, повинна няньчити твоїх дітей безкоштовно? – я вже не стримувалась. – Готувати їсти, бігати по садочках, поки ти сидиш зі своїм воском?

– Ніхто вас не змушував це робити, мамо, – відповіла вона спокійно, але я бачила, як її пальці стискали чашку.

Мій син Андрій, який досі мовчки сидів у куточку за телефоном, нарешті підняв голову:

– Мамо, досить. Ми з Оленою домовилися, що я допомагаю їй фінансово, поки бізнес не стане на ноги. А твоя допомога з дітьми – це було твоє рішення.

– Моє рішення?! – ледве не закричала я. – Андрію, ти взагалі чуєш, що говориш? Я ж ваша мати!

– Саме тому, мамо, я прошу вас ставитися до нас із повагою, – Андрій вже не стримувався. – Ми дорослі люди, і хочемо теж поваги з твого боку.

Якщо тобі потрібна була компенсація за допомогу з дітьми, могла сказати. Але вимагати безкоштовної роботи від Олени – це несправедливо, – завершив свою промову син.

Я відчула, як мене охоплює хвиля гніву й образи. Невже я не права? Я ж лише хотіла зробити приємне своїм подругам! І сподівалася на вдячність невістки. А отримала таке.

Того вечора я довго сиділа у своїй кімнаті, намагаючись зрозуміти, хто з нас правий. Мене не покидало відчуття, що я віддала їм усе: час, сили, турботу – і натомість отримала лише рахунок за свічки.

Наступного дня Оленка постукала в мої двері.

– Мамо, можна?

– Що тобі? – буркнула я, не піднімаючи очей від телевізора.

Вона сіла поруч, поклала переді мною коробку.

– Тут усі ваші свічки. Безкоштовно.

Я розгублено подивилася на неї.

– Але ж ти відмовилася дарувати!

– Мамо, – зупинила мене вона, – я розумію, що ми по-різному бачимо цю ситуацію. Але я не хочу псувати з вами через це взаємини.

Просто знайте: для мене моя робота важлива. І ваша допомога теж. Але ми маємо домовлятися заздалегідь, щоб уникати таких непорозумінь.

Я не могла сказати нічого у відповідь. Мабуть, вона мала рацію. Мабуть, ми справді не домовилися, і кожен із нас діяв так, як вважав за потрібне.

Я обійняла невістку, і ми вперше за останні дні змогли поговорити спокійно.

Ця ситуація навчила мене одного: навіть у сім’ї потрібно поважати роботу й час одне одного. І найважливіше – завжди говорити про свої очікування відкрито. Всім затишних свят!

Джерело