— В сенсі, Дімо, ти не пускаєш мене на відпочинок з подругами і не будеш за нього платити? Ти минулого місяця відмовився оплатити мою поїздку з батьками в Карпати, заплатив мій тато. То на що мені такий чоловік?

Я стояла посеред вітальні, а Діма сидів на дивані з тим самим незворушним виглядом, який мене завжди дратував. Він лише зітхнув, відвів погляд до телевізора і промовив:

— Світлано, ну скільки можна? Я тобі вже пояснював: у нас зараз бізнес у складній ситуації.

— А як же ми тоді щомісяця платимо за твою машину? За твої обіди з партнерами? Чому твої потреби важливіші за мої?

— Бо це вкладення у справу, — відповів він, навіть не обернувшись до мене. — Це не розваги.

— І що, тепер моє життя має зупинитися? Я не повинна мати ні відпочинку, ні допомоги для батьків?

Моя злість тільки наростала. Я коли виходила заміж, знаючи, що в мого чоловіка бізнес, то сподівалася, що буду жити, як у Бога за пазухою. Ні про що не думати.

Я зразу звільнилася з роботи, і Діма був не проти, бо я ж тепер його дружина, яка забезпечує домашній затишок. Але ж це не значить, що я не хочу розваг, відпочинку, косметологів і всього іншого, до чого я звикла.

Я спробувала заспокоїтися і сісти поруч із ним, щоб поговорити без криків.

— Дімо, ти ж знав, що я така. Що в мене багато друзів, є батьки, які потребують підтримки. Ти ж казав, що все приймаєш.

— Я приймаю, Світлано. Але треба жити за обставинами.

— За обставинами? — перепитала я, мало не сміючись. — А ти коли мене кликав заміж, обіцяв мені, що ми будемо «жити як королі». Я цього королівського життя щось не бачу.

Діма різко встав і пішов на кухню, навіть не відповівши. Я сиділа на дивані, дивлячись у порожнечу. Останні пів року нашого спільного життя були схожі на нескінченний компроміс, і при цьому здавалося, що компроміси завжди йдуть в один бік — у мій.

Я знову згадала минулий місяць, коли ми планували поїздку з моїми батьками в Карпати. Діма тоді одразу сказав:

— Нехай твої батьки платять за себе. У мене немає грошей, щоб оплачувати всім.

Я не вірила своїм вухам. Мої батьки все життя працювали, отримуючи мізерні зарплати бюджетників. Мій тато врешті-решт витягнув зі своїх заощаджень, аби ми все-таки поїхали, але я тоді почувалася настільки неприємно.

Я навіть не розповіла їм, чому Діма не допоміг. Сказала, що він зайнятий і просто не поїде.

Тепер це повторювалося знову. Тільки цього разу Діма відмовив мені особисто, ніби я чужа людина, а не його дружина.

Увечері я зателефонувала своїй подрузі Олені, щоб виговоритися.

— Слухай, Оленко, ти ж казала, що Вадим оплатив вам відпочинок у Єгипті?

— Так, — відповіла вона. — А чому питаєш?

— Бо я не розумію, як це працює в нормальних сім’ях. Чоловік взагалі повинен підтримувати дружину? Чи це я щось плутаю?

— Світланко, ти серйозно зараз? Якщо він не хоче вкладатися у тебе, то для чого ти йому?

Її слова тільки зміцнили мій намір подивитися на наше сімейне життя ще місяць і подати на розлучення, якщо нічого не зміниться.

У глибині душі я знала, що ймовірність змін була невеликою, але дати Дімі шанс здавалося справедливим.

Наступного дня я вирішила поговорити з ним ще раз.

— Дімо, давай чесно: тобі взагалі потрібна дружина? Чи ти просто хотів собі хатню робітницю?

Він підняв голову від ноутбука і подивився на мене втомленим поглядом.

— Я хочу нормальних стосунків, партнерських, без цих постійних претензій.

— А я хочу чоловіка, який підтримує мене у всьому. Чи це претензії?

Його мовчання дратувало ще більше. Я зрозуміла, що розмова знову зайшла в кут.

Це був момент, коли я усвідомила, що наше уявлення про сімейне життя різне. Він шукає спокою й порядку, а я — підтримки і розуміння. Найближчий час покаже, як воно буде далі.

Джерело