Тамара ніколи не мала черги з залицяльників. Відколи себе пам’ятала – у школі, в інституті, на роботі – вона завжди була “добра подруга”, “надійне плече”, “людина з гумором”, але не та, в яку закохуються. Та що там казати, вона була, м’яко кажучи, не красива…

Її обличчя не притягувало – округле, з простими рисами, без виразних очей, без модної зачіски, без усмішки, що збиває з ніг. Вона це знала. І вже в двадцять сім років не чекала принца.

– Та кому я така треба? – гірко сміялась вона якось на кухні з дитинства знайомим Миколою.

– Мені би мати дитину. Свою. Не для когось, не заради весілля. Просто… хочу комусь бути потрібною.

Микола мовчав. Він знав Тамару все життя. Разом у пісочниці, разом в одній школі, потім він пішов у спорт, вона – в бухгалтерію. Він завжди був красивим.

Ті дівчата, які її ніколи не кликали на вечірки, носили йому торти в день народження, сором’язливо заглядали в очі, коли він проходив повз.

Але дружили вони з Тамарою, і ця дружба була справжньою. Вона ніколи не намагалася йому сподобатися, не грала в кокетство, просто була собою.

– Якщо ти так серйозно… – сказав Микола, зітхнувши, – я міг би допомогти.

– Ти?

– А чого ні? Знаю тебе краще, ніж будь-хто. І краще я, ніж якийсь випадковий. Хоч дитина буде з добрими генами.

Тамара сміялась, плакала, не вірила. Але щось у цій його пропозиції було таке щире, що вона погодилась.

Зустрічались вони десь пів року. Спершу – обережно, ніяково. Потім – тепло. Згодом – по-справжньому. Він приходив не тільки щоб “допомогти”, а щоб побути поруч. Вони варили разом борщ, дивились старі фільми, ходили на прогулянки.

І саме тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Він закохався.

У її доброту. У тихе розуміння. У те, як вона поправляє йому шарф. Як мовчки розуміє його втому. Як не нав’язується, не вимагає. Просто любить – без красивих слів, але кожним своїм рухом.

– Тамаро… – сказав він якось уночі, тримаючи її за руку.

– А може, ми спробуємо… жити разом?

– Ні, – відповіла вона спокійно.

– Ти пожалів мене, а тепер заплутався. Не треба мені жалості.

– Це не жалість. Я тебе люблю.

– Але не настільки, щоб одружитися, правда?

Він не відповів. Тільки глянув. І вона побачила правду.

Він пішов. Просто. Без скандалів. Переїхав до іншого міста, займався роботою, спортом, зустрічався з жінками, але не одружувався. І ніколи не згадував про Тамару. Принаймні – вголос.

А вона народила доньку. Назвала її Марією. І стала іншою. У її житті з’явився сенс. Вона більше не думала про свою зовнішність, бо в очах донечки вона була найкраща. Вона не чекала дзвінків і не жила минулим. Їй було добре – просто бути мамою.

Через три роки він повернувся.

Просто зайшов у двір, такий самий гарний, підтягнутий, трохи посивілий. У руках – м’яка іграшка і букет ромашок.

– Привіт, – сказав він, коли Тамара відчинила двері.

– Це Марії. І тобі.

– Що тобі треба, Миколо? – спитала вона спокійно. Її вже було не зламати.

– Вас. Обох. Я весь цей час жив, як без рук. Не сміявся, не спав спокійно. Я думав – пройде. Але не пройшло. І я зрозумів: найкраще, що було в моєму житті – це ти. І я це втратив, бо був дурним. Бо дивився на тебе очима людей, а не серцем.

– Пізно, – прошепотіла вона, але в голосі не було злості. Тільки біль.

– Дай мені шанс. Я не прошу одразу в дім, не прошу прощення. Просто дозволь бути поряд. Побачити Марійку. Побути. І, може, колись – назвати тебе дружиною. Якщо дозволиш.

Тамара довго мовчала. А потім… відчинила двері ширше.

І вперше за життя відчула, що вона – не “негарна”. Вона – своя. Для нього. І для дитини. І цього достатньо, щоб бути щасливою.

Вони з Миколою прожили довге щасливе життя. А в селі ще довго дивувалися тому, що красивий одружився з некрасивою…

Джерело