Якось я синові своєму кажу – Михайле, ну якщо я в чомусь неправа, ти скажи мені про це відразу і прямо! – якось поділилася зі мною знайома моя Валентина. – А він мені: «Мамо, та в усьому ти права! Тільки, будь ласка, я тебе дуже прошу про це, не варто просто сперечатися з Тамарою. Заради миру в нашій родині та нормального людського життя. Нехай вона робить, як вважає за потрібне, ти не втручайся, не повчай її. Зрозумій, так буде краще для усіх абсолютно».

Ну, з одного боку, напевно, добре, що мій син на стороні власної дружини.

Але сумно мені від того, як матері його, звичайно.

Мене попросити поступитися його дружині йому простіше, звичайно, хоча я, за його словами, права в усьому. Йому краще мені про це сказати, ніж стати на мою сторону, адже невістка тоді образиться на Михайла мого.

Синові Валентини, Михайлові, 34 роки.

Вони з дружиною Тамарою живуть окремо, виховують двох доньок – п’яти років та кількох місяців від народження.

Сама Валентина дуже хотіла б теж брати участь у вихованні своїх рідних онучок.

Вона любить дітей та відмінно ладнає з малюками сусідок і дітьми племінників.

Але невістка Валентину до дітей не дуже запрошує, а коли жінка сама проситься провідати їх, видно, що дружині її сина це не дуже подобається, вона навіть розмови такої намагається уникнути взагалі.

Все спілкування повинно обов’язково проходити в присутності Тамари, вона вважає, що краще знає, як поводити себе з дітьми і що їм потрібно краще.

Дружина Михайла завжди стежить за кожним словом, рухом, поглядом своєї свекрухи.

Валентина вже й не знає, що сказати, як сісти, куди подивитися.

– Кожен подих регламентований! – сумно говорить Валентина. – Невістка щоразу сидить буквально за плечем і дивиться. Які слова говорити, в які ігри грати, що можна, а що не можна. Тільки й чую – «це моя дитина, я краще знаю, мені вирішувати». Так, звісно, я ніколи з нею не сперечаюся на рахунок цього, але я ж не роблю нічого поганого для дитини. Невже я щось недобре хочу?

Сама Валентина регулярно пропонує невістці допомогу, але та кожен раз відмовляється від цього.

Треба сказати, Тамару саму зразковою господинею зовсім і не назвеш, а тепер, з немовлям і порівняно невеликою ще зовсім старшою дочкою, руки у неї до багато чого в будинку просто не доходять ніколи, бо часу на все не вистачає.

– Прийшла я якось до невістки своєї, дивлюся, у неї гора посуду брудного величезна! – розповідає жінка. – Закочую рукава, стала мити. Тамара летить до мене вже на кухню – що ви робите? Хто вас просив? Не треба цього мені тут робити! Білизну з машинки дістала, розвішувати почала, так вона мене сама прямо з ванни і вивела. Я, каже, потім сама зроблю! Я кажу, так давай, я зроблю, мені не важко, тобі ніколи з маленькими дітьми! Ну що ті речі в машинці лежать, киснуть явно не першу годину, а вона мені все одно говорить, що нічого робити їй не потрібно.

Валентина пропонувала погуляти зі старшою донькою, поки невістка сиділа вдома з малятком, відвести дівчинку в дитячий театр або зоопарк, або навпаки, погуляти на вулиці з коляскою, поки мати займеться зі старшою донькою, або підуть кудись відпочивати.

Могла б вона і двох онучок взяти на вулицю, поки Тамара побуде вдома сама, відпочине або займеться якимись справами. На все у відповідь категоричне – ні, не треба, я сама все зроблю і без вашої допомоги.

– Добре, кажу, йди гуляй, я тоді вдома зможу щось тобі зробити, що ти скажеш. Попрати, попрасувати, приготувати щось поїсти, підлогу протерти. І знову у відповідь категоричне «ні». В результаті йдемо на вулицю всі разом, невістка, як завжди, без настрою. Але і там все не складається.

Нещодавно жінки знову посперечалися на рівному місці, Валентина аж плакала після того.

– Вийшли ми з невісткою на вулицю з дітьми. Я взяла коляску з дитятком, пішла з нею в сквер, невістка зі старшою донькою залишилася на дитячому майданчику. Через п’ятнадцять хвилин дивлюся – летить, очі великі: «Куди ви поділися з моєю дитиною? Де вас носить? Я дзвоню, ви чому не можете відповісти?» У мене телефон в сумці, а сумка в квартирі залишилася, забула я її, на жаль. Ну куди я могла подітися з коляскою? Сквер маленький, я нікуди з нього не йшла. А Тамара так сперечалася зі мною, а я весь час мовчала, навіть не знала, що їй сказати на це. «Так будете чинити ще, взагалі більше дітей не побачите».

Окремий сум – харчування.

Готувати Тамара любить ще менше, ніж прибирати та господарювати в квартирі.

І старша дочка їсть строго певний і дуже обмежений набір страв.

Пропозиції приготувати внучці щось новеньке і корисне не подобаються Тамарі ніколи: «Не треба, дитина це є не буде!»

При цьому, коли вони приходять в гості до Валентини, то жінці часто вдається вмовити дівчинку спробувати її куховарство, і дитина їсть із задоволенням.

Супи, підливки, тефтелі, тушковані овочі, фаршировані млинці – все дівчинка полюбляє прекрасно, всупереч материному «вона це не буде».

– Ну треба ж годувати дитину не тільки одними яйцями та макаронами! – говорить сама Валентина. – Все вона прекрасно їсть. Треба готувати, пропонувати щось нове! Харчування має бути різноманітним та корисним!

У такі моменти Тамара ще більше сердиться на маму свого чоловіка.

– Їй, напевно, хочеться, щоб я зовсім не приходила до них, вона мене, напевно, взагалі просто бачити не хоче! – зітхає сумно свекруха. – Але я приходжу до дітей. З онуками у мене любов і взаєморозуміння, старша біжить до мене з розпростертими обіймами, не хоче відпускати. А Тамарі це не подобається, ну а я що можу вдіяти?

Валентина скаржиться синові, але той лише розводить руками на це.

– Ти, – каже, – мама, права в усьому, але не сперечайся з Тамарою краще. Вона мати, нехай робить, як вважає за потрібне.

Але хіба син Валентини правильно робить?

КІНЕЦЬ.