– А я тобі кажу, що все одно він тебе залише, – вкотре повторювала Віра Петрівна своїй дочці Олені. – Не втримаєш ти його навіть дитиною. Чоловіки, вони ж такі, якщо йому нудно з тобою, то його нічого не втримає.

– Ой, мама набридла ти мені зі своїми повчаннями, – відповідала Олена.

– А ти слухай, слухай, адже я життя прожила!

– Та й я наче не молода, сорок скоро.

– Даремно ти народжувати надумала другого.

Олег зраджував Олені все життя. Вона його і з чужих ліжок витягувала, і під час роботи підстерігала. Він вибачався, а через деякий час знову приймався за старе.

Олена народила доньку Іринку. Іринка часто нездужала. Олена багато сиділа з нею, ходила з нею на огляди. Олег участі у всіх цих справах не брав.

– Говорила я тобі, – казала мати, – не буде від вашого життя толку.

– Я люблю його. Рано чи пізно він стане розсудливим.

– Звичайно, чекай, стане розсудливим. Тільки коли? Йому вже п’ятий десяток.

Старший син Дмитро, якому виповнилося двадцять років, надумав одружитися. Весілля Олена пам’ятає, як у тумані. Щасливий син і поруч його молода дружина Оксана. Вони щасливі. А Олена все весілля проплакала.

Олег з весілля сина пішов раптово з жінкою з родини невістки. Олена її навіть не знала.

– Ось, негідник який, – вигукувала мама Олени. – Олено, у тебе зовсім характеру немає і гордості теж, у кого ти така, не розумію.

Дмитро переїхав жити до будинку своєї дружини, точніше, до будинку її батьків.

До матері приїжджав рідко. А Олена продовжувала свої поневіряння з донькою.

Іринка підростала, а разом із дорослішанням, і недуги всі кудись поділися.

Іринці виповнилося дванадцять років, коли Олег таки пішов із родини.

– Олено, ну не люблю я тебе, розумієш, не люблю, – доводив чоловік своїй дружині. – Відпусти ти мене, нудно мені з тобою. Я зустрів іншу жінку і покохав її.

– Я втомилася за тебе все життя триматися, йди, – втомлено говорила Олена.

Олег пішов до Марини. Жінка була старша за Олега на кілька років. Вона була красива та розумна. Марина розуміла, як важко Олені, сама колись через це проходила. А уроки життя, вони найважливіші, тому запам’ятовуються на все життя.

– Олено, я не хочу тобі нічого поганого, але ти, зрозумій, ми любимо один одного. Колись мене теж покинув чоловік. Я вважала, що життя закінчилося, але, зустрівши Олега, я зрозуміла, що ще комусь потрібна, що мене ще хтось може полюбити.

– Залиште мене в спокої, мені ще Іринку піднімати треба, а в мене зовсім сил не залишилося з цією вашою любов’ю.

Плакала Олена багато, багато думала довгими безсонними ночами. А потім вирішила жити далі. Вирішила жити заради Іринки, заради Дмитра та його дітей. Допомагала синові, няньчила онуків, виховувала дочку. Іринка красунею стала. Наречені хороводами ходили за нею. Тільки Ірині ніхто не подобався.

Олені виповнилося шістдесят років. За ці роки багато що змінилося. У Олени не стало мами, онуки пішли до школи, Іринка таки зустріла чоловіка своєї мрії.

“А все в мене добре складається”, – думала Олена.

– Давайте я допоможу Вам, – почула за спиною Олена чоловічий голос. Вона обернулася і побачила чоловіка середнього віку.

– Давайте, я нічого не розумію в автомобілях, ось купив мені син, права отримала, водити навчилася, а ремонтувати ні, – сміялася Олена.

Для своїх шістдесяти років вона мала молодий вигляд. Ніхто не міг їй дати понад п’ятдесят. Після розлучення з чоловіком Олена почала відчайдушно стежити за собою: відвідувати косметологічні кабінети, правильно харчуватися, намагалася висипатися. Організм їй відповідав за це вдячністю. А головне, вона заспокоїлася, розгладилися зморшки біля очей, Олена була дуже гарна для своїх шістдесят років. Вона непогано заробляла, пенсія та улюблена робота, яка приносить хороший дохід, теж грали велику роль у житті жінки.

– Ну от, готово. Леді, Ви можете продовжити свій шлях, – жартівливо промовив чоловік.

– Дякую. Ви мій рятівник. Як вас звати?

– Олексій.

– Дуже приємно. А я Олена Іванівна. Можна, Олена.

Олена весь вечір думала про Олексія.

«Напевно, у нього родина, діти та онуки. І чого це я постійно про нього думаю. Ну полагодив він мені машину, ну і що?! Справжній джентльмен».

Але як не намагалася Олена, думки про Олексія не давали їй спокою.

– Олено Іванівно, яка зустріч. Олена підвела очі і побачила просто перед собою Олексія.

– Здрастуйте, – ніяково сказала Олена.

– А я от у магазин заїхав по продукти. Давайте я донесу вам сумки до вашої машини.

– Так, я сьогодні на трамваї.

– Ну, тоді дозвольте мені довезти Вас до дому.

У машині Олена та Олексій розговорилися. Виявилося, що він не одружений. Довгий час жив із мамою, а потім, коли мама вийшла заміж, купив собі квартиру. Живе один.

– Як же Ви без жінки, – не стрималася Олена.

– Так, є у мене жінки, але якось ні з ким серйозно за все життя не склалося. Я багато працюю, я публічна людина, поїздки, перельоти. А потім, я, напевно, мамин синочок. Не зустрів я таку жінку, як моя мама.

– Зрозуміло, – сумно сказала Олена. – Ваша мама, напевно, моя ровесниця?

– Мамі цього року виповнилося шістдесят п’ять, вона старша вітчима на п’ять років.

– А мені шістдесят виповнилося цього року, – засміялася сумно Олена. Їй чомусь стало сумно через те, що їй саме шістдесят.

– А мені сорок п’ять. Ви подивіться, одні ювіляри.

– Що ж . .. Ну от ми й приїхали. Дякую Вам, Олексію. Може зайдете, чаю вип’єте.

– Не відмовлюся.

Так зав’язалися відносини між Оленою та Олексієм. Олена спочатку дуже переживала. А потім вирішила: «Чому Олегу все життя можна було, а мені не можна».

– Олено, а давай я тебе з мамою та вітчимом познайомлю, – запропонував якось Олексій.

– Ні, це незручно, – засоромилася Олена. – Що твоя мати скаже на це.

– Нічого не скаже. Вона зрадіє, що я нарешті став розсудливим.

Після довгих умовлянь Олена погодилася.

Олена сильно переживала. Десять разів переодягалася, міняла макіяж, і під кінець, зовсім засмутилася, до сліз.

– Чого ти так хвилюєшся? – Дивувалася Іра.

– Мені так соромно, – говорила Олена.

– Ой, мамо, кожна людина має право на щастя. І не важливо, скільки йому при цьому років.

– Ти права. Точно, ти права.

Двері відчинила жінка.

“Мамо, познайомся це Олена”.

Олена зрозуміла, що земля йде з-під її ніг. Перед нею стояла Марина. А за спиною Марини Олена, як у тумані, побачила Олега в ошатному костюмі та краватці.

Нічого не пояснюючи, Олена кинулась до ліфта. Вона навіть не чула, що гукав їй услід Олексій.

– Мамо, заспокойся, інакше я викличу швидку, – говорила Іра. Вона переживала, що матері стане погано. Вона так сильно плакала.

– Доню, що ж я наробила. Я відчувала, я з самого початку відчувала, що цього не треба було робити. Я раптом вирішила, що маю право на щастя.

– Мамо, ну, звісно, ​​ти маєш право на щастя. Так, так сталося, що Олексій син Марини. Але ж Марина колись відвела в тебе чоловіка. А зараз ти маєш право на щастя, мамо, – переконувала її Іра.

Вона так раділа за матір. Раділа, що вона покохала. Ну і що, що він молодший на п’ятнадцять років. Головне, що мама щаслива.

– Ой, Господи, горе яке. Адже я дійсно його люблю.

– Мамо, нічого не сталося. Жодного горя немає. Горе – це коли людини, близької та рідної не стає. Її вже не повернеш. А з олексієм все добре і з тобою теж. Тому ви маєте право на щастя.

Олена не послухалася своєї дочки. Вона не повернулася до Олексія. Олексій дзвонив, приходив, але Олена відмовилася навіть із ним поговорити. Вона обрала сумління.

Джерело