– Вибачте, мамо, але сьогодні Ви до нас в гості не йдете. Ми не готові Вас приймати, – випалила мені Наталя, моя практично уже невістка.

Вони з моїм сином живуть вже 2 роки разом, в квартирі, яку я їм залишила. А сама переїхала в маленьку спадкову однокімнатну квартиру без ремонту, яка мені дісталася від моєї далекої родички.

Але що лише не зробиш для щастя рідного сина, до того ж, він у мене один. Богдан довго вчився, спочатку в Україні, потім за кордоном.

Тепер знову повернувся додому, знайшов гарну роботу, зустрів Наталю, і я сподівалася, що у нас вже, нарешті, все буде добре.

Дівчина мені сподобалася, вона молодша за мого сина на 8 років, і має дещо норовливий характер, але я все це списувала на молодість.

Син у мене хороший, має дуже врівноважений характер, тому я сподівалася, що з часом все у них налагодилося.

Богдана свого я ростила сама, бо мій чоловік пішов від нас, коли син ще й в школу не ходив. Чи варто мені говорити, як мені було важко? Я собі у всьому відмовляла, аби лише у сина все було. І він це бачив, і оцінив. У нас з сином дуже теплі, довірливі стосунки, він розповідає мені абсолютно про все, а я завжди намагаюся його у всьому підтримати.

Так було і тоді, коли він привів до мене знайомити Наталю. Дівчина мені, чесно кажучи, не дуже сподобалася, але я вирішила промовчати і не втручатися. Син у мене доволі симпатичний, тільки от з дівчатами йому чомусь не щастило.

А тут, наче, все серйозно, от я і втішилася. Прийняла її як рідну, навіть невеликі подарунки стала їй купувати. У мене ж доньки ніколи не було, то я подумала, що з моїм характером я з невісткою зможу жити як з донькою рідною.

Та не так сталося, як гадалося. Спочатку Наталя мовчала, але я бачила, що поводить вона себе дещо відсторонено. Коли я до них в гості заходила, то чай робив мені син, а не майбутня невістка. Мене це дещо наторожувало, але я думала, що все зміниться, як вони офіційно розпишуться. А з цією справою вони якраз чомусь і не поспішали, хотіли ще “пожити для себе”, хоча мені, людині старої закалки, цього якраз і не зрозуміти.

Але я і з цим змирилася. Дозволила їм пожити “на віру”. Думаю, син дорослий, сам розбереться. А вони живуть вже 2 роки і навіть і не думають розписуватися, чим мене дуже засмутили.

А цієї неділі ми зранку пішли в церкву, а потім, я запропонувала зайти до них в гості, всім разом пообідати. Думаю, ми з невісткою зараз вдвох щось точно гарненьке приготуємо.

А вона мені заявляє:

– Ми Вас до себе не запрошуємо. Про такі візити попереджати треба!

Я спочатку думала, що вона жартує, але ні. Наталя заявила, що в неї такі правила, що я не можу приходити, коли мені заманеться, треба спочатку з нею про свій візит узгоджувати.

Я була така вражена і зла, що пішла додому і навіть не попрощалася з ними.

Потім мені син зателефонував, сказав, щоб я не звертала на неї увагу, що в неї такий характер.

– Характер? – кажу. – Це вона збирається мені показувати свій характер в моїй хаті? Не буде цього!

Одним словом, не знаю, як правильно вчинити в цій ситуації. Може, ви порадите мені щось? Як буде правильніше в сучасних реаліях?

Джерело