Нам з чоловіком ще шістдесяти немає. Ми ще обоє працюємо, бо маємо четверо онуків, нам є кому допомагати, та й самі хоч раз в рік, але стараємось кудись на відпочинок вирватись. Розказую вам про це тому, щоб ви розуміли, що ми не лежачі дідусь з бабусею, які ось-ось в інший світ відійдуть.

Але, здається, діти так не думають.

В неділю син до нас заїхав і що мене здивувало, без дружини і без дітей. Зазвичай вони до нас усією сім’єю приїжджають, ще й попереджають, щоб я вареників наліпила. А тут на тобі – один.

Я відразу зрозуміла, що щось трапилось і була права.

– Мам, ми так з Вікою подумали, що вам з татом потрібно вже свою квартиру на нас порівно оформити по документах. А то знаєш, щоб так не вийшло, як у наших кумів, після того, як батьків не стало, вони з тим поділом майна до суду дійшли. А тепер взагалі ворогують і не спілкуються.

Я глянула на чоловіка, він на мене, а син вже ніби й руки потирає.

Ми то розуміємо, що в сина, що в дочки, не все так добре по фінансовій частині. Син іпотеку виплачує, а дочка зі свекрухою під одним дахом живе.

Але при чім тут ми? Ми ж зі Степаном свого часу на квартиру заробили, та й не відмовляємось дітям допомагати. Як коляда, то всім по тисячці роздаємо, як день народження – те саме. Квартира колись їх буде, в цьому сумнівів нема, бо не заберемо ми її з чоловіком. Але в такому віці заповіт складати, ви мене вибачте.

Син пішов засмучений, бо нічого конкретно ми йому не сказали, тому десь за пів годинки і Віка подзвонила і давай жалітися, що свекруха знову їй жити нормально не дає.

– Ну то ходіть до нас з татом жити! Місця хватить, квартира трикімнатна.

Але їм таке не підходить, бо до роботи далеко.

Я ж то розумію, що їм би хотілося, щоб чим швидше документи з нашими підписами в них на руках лежали. Але ми з чоловіком не готові решту свого життя по чужих кутах скидатися. А все це може нас чекати, якщо ми волю дітей виконаємо.

Хтось писав заповіт в такому віці? Чи варто гам йти на умовляння дітей? Не хочемо просто, щоб на нас діти ображалися…

Джерело