В неділю невістка сказала в нервах, що наступного разу і мила дешевого мені не подарує, бо я, бачте, обезцінюю її старання. Але що я такого зробила?

Я ж не в смітник її подарунок викинула, а акуратно положила разом з цінниками в шафу. Я ще не розпаковувала ні рушники, ні штани на флісі, бо використовую з минулих років. Чомусь Ліля вважає, що я чиню не красиво. Якась дивна. Я ж ціную і оберігаю її подарунки. Щоб на довше хватило.

– Мамо, чому ви досі ходите в протертих джинсах? Вони ледь не розсипаються на ходу!, – вигукнула Ліля, щойно зайшла до моєї квартири разом із сином та онуками.

Я тільки знизала плечима і посміхнулася у відповідь:

– Та звичні вони мені, доню. Нащо нові брати, якщо ці ще не розповзлися остаточно?

Мене звати Галина, і я належу до тих людей, що не дуже поспішають користуватися новими речами. Можливо, я й справді трохи дивна: є у мене в шафі безліч рушників, яких я бережу для «особливого випадку», і не один светр, що досі має свої цінники. Я завжди кажу, що мені шкода їх «зношувати» буденною рутиною.

Мій день народження був 27 жовтня. Тоді ще не було аж такого холоду, проте Ліля подарувала мені набір чудових махрових рушників і новесенькі теплі штани на флісі, озвучивши:

– Не будете взимку мерзнути.

Я посміхнулася з вдячністю, але, чесно зізнатися, ніколи не була в захваті від нових речей, які боюся зіпсувати. Тому ті штани й рушники вирушили у шафу, де сумлінно чекали свого зоряного часу. Минуло вже кілька місяців, і я так жодного разу їх і не дістала.

У неділю син та його сім’я заїхали до мене на борщ. Я приготувала великий казан, бо онуки люблять мій домашній борщ із свіжою капустою та квасолею. За столом завжди збирається весела компанія: старший онук Сергійко розповідає про свої шкільні пригоди, молодша онука Катруся танцює, показуючи нові рухи, які вивчила на хореографії.

Після обіду, поки ми спокійно сиділи з узваром на кухні, мова несподівано зайшла про подарунок, який мені Ліля презентувала на день народження. Син згадав:

– Мамо, а ті штани на флісі не згодилися ще? Надворі вже стає прохолодно.

Я відверто зітхнула, вирішила не вигадувати нічого і сказала, як є:

– Знаєте, діти, я їх ще не одягала. Шкода мені одразу нові штани носити. Нехай полежать ще трошки. І рушники теж ніби дуже гарні, тому бережу, можливо, передарую їх комусь, бо ж у мене є ще свої.

У кімнаті запанувала мовчанка. Ліля, яка зазвичай усміхалася при кожній нашій розмові, раптом спохмурніла:

– То ви їх навіть не розпакували? Я хотіла, щоб ви з комфортом пережили зиму, а воно ось як…

Я відчула, що відбувається щось неладне, але не розуміла, у чому, власне, проблема. Пояснила:

– Лілю, я дуже шаную твій подарунок! Саме тому й не беруся ним користуватися. У мене рушники ще, звісно, не нові, але ж прати мені їх не складно. А нові навіщо псувати повсякденністю? Зі штанами така сама історія: шкода їх поки що, я ще в старих виходжу…

Ліля похитала головою:

– Тепер я бачу, що взагалі даремно старалася. Навіть мила вам не принесу наступного разу.

Мені стало прикро від цих слів. З одного боку, я дійсно ціную подарунки, але з дитинства звикла все зберігати для «особливого» моменту. Так і лежать у моїй шафі скатертини, які не бачать світла, та нові чашки, що тільки припадають пилом. З іншого боку, можливо, це образило невістку, бо вона хотіла проявити турботу, а отримала зворотній ефект.

Я намагалася пояснити:

– Лілю, то все через мою любов до заощадження. Це не образа чи знецінення. Якось я навчилася берегти речі, щоб вони якомога довше виглядали новими. Прошу, не сердься.

Але вона не захотіла слухати. Тільки скривила губи й сказала:

– То вже ваша справа. Робіть, як знаєте.

Мені стало ще сумніше. Дивна жінка з мене, правда? Та що тут зробиш, коли така вже вдача. Я не люблю все одразу витрачати чи заношувати. Можливо, я надто бережлива, і мої близькі цього не розуміють.

Після того, як син із сім’єю поїхав, я ще довго стояла біля вікна, дивлячись на жовте листя, що кружляло за вітром. У мені боролися суперечливі почуття: з одного боку, хотілося обійняти невістку, подякувати й одразу почати користуватися її подарунком. З іншого – шкода.

Адже штани такі гарні та новенькі, а рушники – пухнасті й святкові. Не хочеться втрачати їхню первісну красу.

А тепер я звертаюся до вас, дорогі читачі: як гадаєте, чи має сенс так берегти подарунки та речі для «особливого» випадку, чи краще відчути радість від них просто зараз?

Джерело