Вже рік я живу з чоловіком, якого не кохаю, хоча маю іншого. На стороні. Про нього думаю постійно. Ним живу. Дихаю. Кохаю безмежно, але піти від свого чоловіка не можу.

В нас немає спільних дітей чи майна. Ми не нажили чогось суттєвого. Праску наврядчи будемо ділити через суд. То просто абсурд! Я тримаюсь за нього, не тому, що він не пускає чи молить мене залишитись, давлячи на совість. Ні. Проблема в іншому.

То був звичайний день. Чоловік купив яблук на базарі і йшов додому. Я зателефонувала йому, коли він переходив дорогу. Саме я відволікла його. Він не помітив машину, а водій – пішохода.

Чоловік вижив. Лікар сказав, народився у Бога за коміром. Травми не важкі, але ноги сильно п0cтpAждAлu. Лікар заспокоїв. Ходити буде. Коли? А нічого точно не ясно. Реабілітація вона така цікава штука. Може на ноги через рік стати, а може через три. Головне, кожен день потрібно робити масажи, гімнастику, слідкувати за прийомом ліків та морально підтримувати хворого.

Я досі відчуваю провину. Мій чоловік ні в чому мене не винить. Любить мене безмежно. От тільки я, ні. В мене немає до нього почуттів. Вийшла за нього, бо з ним було спокійно та комфортно. Хто ж знав, що я зустріну німця Давида.

Зовсім випадково, ми познайомилися у Києві. Я їхала від мами, але поїзд затримали. Сидячи на валізі, роздивлялася перехожих. А ж раптом, до мене підійшов чоловік і заговорив англійською. Я нічого не зрозуміла. Попросила скористатися гугл-перекладачем. Тоді він заговорив російською. Вимова не без акценту, але голос в Давида солодкий, наче мед. Я закохалася з першого погляду.

Тоді мій візит до мами затягнувся. Давид попрохав показати йому Київ. Він щойно приїхав і геть нічого не знав про Україну. Його мрією було побачити Київ, очами українця чи українки. Зайти в місцеві, популярні заклади. Побувати в місцях, куди не водять туристичним маршрутом, а найголовніше – завести друзів в Україні.

Друзів з нас не вийшло. Ми закохалися один і одного одразу. Здавалося, от воно моє кохання. Давид не хотів їхати без мене. Пропонував забрати мене до себе. Я завагалася. Обіцяла подумати.

На наступний день, мого чоловіка паралізувало. Я не могла покинути його. Без мене він би пропав. Це ж я винна в тому, що зателефонувала йому тоді. До того ж, він ніколи нічого поганого мені не робив. Кохає до безтями… Покинути людину, яка залежна від тебе і щиро тебе кохає – надзвичайно важко.

Давид постійно просить приїхати. Він пише цілі поеми про свої почуття. Вони розривають мені серце. Читаючи його зізнання в коханні, моє серце б’ється частіше. Як же я хочу до нього! Сумую за ним! Не можу жити без коханого Давида!

Що мені тепер робити? Совість зжере мене. Я протрималася рік. Залишилось ще стільки ж часу. Лікарі дають втішні прогнози. Чому ж мені так важко? Кожен день ледь тримаю себе в руках. Хочу сісти на потяг і поїхати до Давида! Тоді я дивлюся на прикутого ло ліжка чоловіка і мене відпускає. Не надовго. І ось так цілий рік, а по переду стільки ж часу…

КІНЕЦЬ.