Коли Руслан зробив мені пропозицію під зоряним небом у Карпатах, я відчула, що це найпрекрасніший момент у моєму житті. Ми стояли на високій полонині, оточені тихими вершинами, і я бачила, як зірки мерехтять над нашими головами.

Тоді здавалося, що увесь світ благословляє нас на щасливе майбутнє. Я з радістю прийняла його пропозицію та, обійнявши, прошепотіла: “Так, я згодна”.

Повернувшись у місто, ми почали разом облаштовувати наше невелике, але затишне житло – орендовану квартиру з маленькою кухнею, світлою вітальнею й особливою спальнею, де кожна деталь промовляла про нашу любов. Це був справжній початок сімейного життя, повний планів і щирих мрій. Здавалося, що нічого не зможе зруйнувати наш ідилічний світ.

Але все перевернулося з ніг на голову, коли до нас непомітно переїхала свекруха – Галина Степанівна. Спершу вона сказала, що приїхала лише на кілька днів, бо “мала деякі справи в місті”, однак її валізи й сумки наштовхували на геть інші думки.

“Надіюся, ви не проти, діточки, якщо я трошки тут залишуся? – запитала вона, розставляючи власні речі у коридорі. – В селі так самотньо, а тут в мене буде компанія”.

Вона говорила тихим голосом, однак уже тоді я відчула, як моє серце почало битися швидше. Наче передчувала, що цей приїзд не мине просто так.

Руслан, звичайно, погодився без вагань, адже це була його мама, тож я і собі кивнула, усміхаючись через силу. Сподівалася, що наша родинна ідилія не постраждає від тимчасової присутності Галини Степанівни.

Перші кілька днів свекруха справді була чемною гостею. Вона намагалася допомагати мені з прибиранням, трохи зайнялася квітами на балконі. Я навіть подумала, що, можливо, всі мої острахи були перебільшеними. Але невдовзі з’ясувалося, що все було далеко не так безхмарно.

Я почала помічати, що кухня раптом перетворилася на територію Галини Степанівни. Вона вирішувала, коли і що нам варто готувати, та не забувала якомога голосніше коментувати мої кулінарні здібності: “Ой, доця, ти ж зовсім не вмієш смажити цибулю для підливи. Дивись, я покажу, як робиться правильно”.

Я чемно кивала, намагаючись зберегти добрі стосунки, але всередині мене все кипіло, коли вона розставляла свої каструлі й сковорідки так, ніби жила тут вже роками.

Одного вечора, коли Руслан затримався на роботі, я зайшла до спальні, щоб переодягнутися, і застала там свекруху, яка нишпорила в нашій шафі. “Ой, а я просто хотіла переконатися, що ви маєте досить теплих ковдр, зима ж не за горами”, – почала виправдовуватися вона, тримаючи в руках мій светр.

Моє обличчя наповнилося рум’янцем від обурення. Я ледь видушила зі себе: “Якщо щось знадобиться, я обов’язково скажу. Будь ласка, не рийтеся у наших речах”. У відповідь почула докірливе: “Я ж із добрих намірів!” – і голосне зітхання.

Моя терплячість почала згасати, мов дрова, що догоряють у каміні. Та я намагалася зберегти спокій, адже знала, що відвертий конфлікт може зіпсувати стосунки з Русланом.

У вихідні дні свекруха зазвичай вставала о шостій ранку й починала галасувати на кухні, готуючи “улюблені котлетки Дмитра” – так вона називала страву, яку Руслан обожнював у дитинстві.

“Іди, синочку, скуштуй, – гукала вона його зі спальні, інколи навіть заходила туди, де він намагався поспати довше. – Ти ж знаєш, як мама смачно готує”. Я тільки й чула звернення “синочку”, “хлопчику мій золотий”, неначе Руслан був не дорослим чоловіком, а маленьким школяриком.

Одного разу вранці я взагалі розгубилася, коли прокинулася й побачила, що вона сидить у нас в ногах ліжка й дивиться телевізор на гучному режимі. “Мамо, що ви тут робите?” – не стримався тоді Руслан. Але вона лише махнула рукою: “Та я так, випадково забігла. Хотіла спитати, що вам приготувати на сніданок”. Мені від цього “випадково забігла” ставало не по собі.

Кожна спроба поговорити з чоловіком про її витівки натикалася на його спокійну відповідь: “Це ж моя мама, треба бути поблажливими. Вона сама живе в селі, їй нудно, вона хоче бути з нами”.

Я поважала його почуття до матері, але ж і моє особисте життя важливе! Ситуація зайшла в глухий кут, коли одного вечора ми з Русланом хотіли влаштувати собі романтичну вечерю. Я запалила свічки, приготувала пасту, навіть включила тиху музику. І в найважливіший момент з’явилася свекруха: “А що це тут у вас так гарно пахне? Ой, ви що, не запросите мене за стіл?”

Спочатку я чемно попросила її дати нам трохи простору. Вона образилася. Встала посеред кухні й почала голосно бідкатися: “Діточки, ви що, соромитеся мене? Я ж тут, щоб допомогти!” Ми з Русланом лише безпорадно переглянулися. В той вечір романтика, ясна річ, зникла.

Зрештою, не витримавши, я сіла з чоловіком на серйозну розмову.

– Руслане, я дуже тебе прошу: давай щось вирішувати. Так більше не може продовжуватися, – сказала я, намагаючись зберегти спокій.

– Люба, розумію тебе, але ж це моя мама. Вона нікуди більше не може піти. У неї тільки я й сестра, але сестра за кордоном, – відмахнувся Руслан.

– За кордоном чи ні, але ж це не означає, що вона має повністю порушувати наш особистий простір! – зірвалося з мене трохи різкіше, ніж я планувала.

Наша напружена розмова завершилася тим, що я запропонувала Галині Степанівні підшукати окрему кімнату неподалік. “Ну то вже ви мене точно виганяєте”, – заявила вона й грюкнула дверима спальні.

Пізніше я з’ясувала, що без нас вона таки зателефонувала доньці – старшій сестрі Руслана, щоб поскаржитися на “невдячних молодят”.

Та на мій подив, сестра Руслана відповіла їй зовсім не з підтримкою, а з легким роздратуванням. Ми почули від матері уривки телефонної розмови: “Що значить вона права? Ти ж моя донька, маєш мене підтримувати!”

Тон її голосу ставав дедалі розлюченішим. “Та ну тебе, якщо ти так ставишся! Я приїду до тебе й ти сама побачиш, яка я прекрасна мати”, – з цими словами свекруха кинула слухавку.

Десь через тиждень після переїзду сестра Руслана зателефонувала й одразу запитала: “Як ти її витримувала?” Її голос звучав водночас жартівливо і співчутливо. Я щиро зізналася: “Навіть не знаю, як ми взагалі так довго протягнули!” На тому кінці слухавки посміялися, але в мене всередині було гірко й тривожно, бо розуміла, що вся ця історія залишить відбиток на наших стосунках із чоловіком.

Тепер Галина Степанівна жила у доньки, яка, схоже, теж не була у захваті від цієї перспективи. І хоч я не бажала свекрусі зла, проте була вдячна, що вона звільнила наш дім від свого нав’язливого контролю.

Її неочікуваний приїзд став суворим випробуванням для нашого молодого подружжя, і нам з Русланом знадобиться час, аби відновити атмосферу гармонії та спокою, яку ми так цінували на початку спільного життя.

Зрештою, я залишилася з неоднозначними почуттями: сумом через сімейну напругу і водночас полегшенням, що наш простір знову належить лише нам.

Але й досі ставлю собі питання: чи могла б я діяти інакше? Чи можливо було налагодити стосунки зі свекрухою, перш ніж вони стали нестерпними для обох сторін?

Адже ніхто з нас не хотів конфлікту. Тепер, озираючись назад, я бачу, як відсутність відвертого діалогу з самого початку призвела до такої непростої ситуації.

А як ви гадаєте, дорогі читачі? Чи можна було вчасно розв’язати цю проблему іншим шляхом, або ж доля нашої сімейної ідилії була зруйнована від самого початку? Буду рада почути ваші думки та поради!

Джерело