Надія навіть і думати не могла, що колись шкодуватиме людину, через яку вона мало не припустилася найбільшої помилки у своєму житті.

Адже тоді ще трохи, і її дитина виховувалася б у дитбудинку, а вона сама… Її самої уже б не було…

А тепер вона дивилася на свою колишню свекруху і не знала, як їй допомогти…

…Надія виросла у дитбудинку. Батьків рано не стало.

Удочеряти Надію ніхто не хотів. Ця тендітна, ображена на весь білий світ дівчинка, ніби спеціально поводилася так, щоб у людей і в думках не було вдочерити її.

– Ех, Надійко, Надійко, добрішою треба бути до людей, тоді дивись, і тобі пощастить…

– Вероніко Павлівно, а може, я не хочу, щоб мене удочеряли, може мені й так добре!

– Хіба може в чужому будинку бути добре?

Вероніка Павлівна тут же подивилася на всі боки – не приведи Господи, почує хтось…

Все змінилося, коли Надії виповнилося вісімнадцять. Випустившись із дитбудинку, вона поспішила у батьківську квартиру.

Здавалося, тут час ніби застиг, у шафі були її дитячі сукні, у кутку стояв кошик з іграшками, а на комоді сиділа найулюбленіша лялька Надії.

У кімнаті батьків теж нічого не змінилося, було відчуття, що вони щойно кудись вийшли і скоро повернуться.

Надія підійшла до туалетного столика матері і взяла флакончик парфумів. Примружившись, вона вдихала запах, намагаючись уявити, що її мама жива, що вона десь поряд.

І Надія, озирнувшись на всі боки, взялася за прибирання.

Викинути речі батьків у неї рука не піднялася, і вона залишила все так, як було, зате свої дитячі речі та іграшки зібрала у велику коробку, і винесла в під’їзд.

Поступово квартира змінилася, стала чистішою, затишною, а сама Надія спокійнішою. Вона вступила до коледжу, і, відучившись на кухаря, влаштувалася на роботу в невелике, але затишне кафе. Здавалося, все погане позаду, і попереду Надію чекало лише хороше. Та де там…

Із Андрієм вона познайомилася на пляжі, куди ходила з подругами. Молодий чоловік одразу привернув до себе увагу, він сидів на піску і дивився кудись у далечінь.

Було в ньому щось таке, що Надії хотілося підійти до нього і пожаліти. Тепер кожних вихідних Надія поспішала на пляж, щоб побачити незнайомця, і щоразу він сидів на тому ж місці і так само дивився кудись у далечінь, ніби весь цей час нікуди не йшов.

Спіймавши на собі пильний погляд Надії, він кивнув їй і посміхнувся. Надія збентежено посміхнулася йому у відповідь.

– Здрастуйте, я Андрій.

– Надія… Вибачте, ви так заворожено кудись дивіться, я не хотіла вам заважати…

– Нічого страшного, ви не завадили.

– Можна, я поряд посиджу?

– Так–так, сідайте, будь ласка.

– А куди ви дивитеся, якщо не секрет?

– Я вдивляюся в далечінь, намагаюся вловити і запам’ятати баланс кольору. Я художник, малюю картини, зараз працюю над картиною для одного замовника. Він попросив намалювати йому пейзаж із морем і заходом сонця, а я ось все не можу вловити потрібний колір.

– А чи не простіше сфотографувати захід сонця, а потім малювати по фото?

– От же ж! Як я про це не подумав? Адже ви маєте рацію! Я так і зроблю, дивіться, як сонце, наче на половину увійшло у воду і пофарбувало море у багряний колір.

Молоді люди обмінялися телефонами та почали часто спілкуватися. Поступово їхня дружба переросла в щось велике, і одного дня Андрій зробив Надії пропозицію.

Свекруха з невдоволенням прийняла невістку. Який її син недолугий, зв’язався, з ким небудь, що з неї взяти – сирота. А міг би одружитися з дочкою її подруги. Така дівчина гарна, а придане яке… А у цієї що? Безприданиця!

Надія звикла, що її недолюблювали в сім’ї чоловіка, добре, що вони після весілля жили в її квартирі, а значить, рідко зустрічалися.

Але навіть у ті рідкісні моменти їхніх зустрічей свекруха давала зрозуміти Надії, що та недостойна її сина, і їм соромно, що вони поріднилися з нею.

І хоча Надії було неприємно від такого ставлення, вона терпіла, яка різниця, як до неї ставляться родичі чоловіка, головне, Андрій її любить.

Біда прийшла звідти не чекали…

Надія ось–ось мала народити, вона ходила по магазинах і купувала необхідні для дитини речі.

Несподіваний дзвінок застав її зненацька, дзвонили з лікарні.

Як виявилося, її чоловік переходив дорогу і… І опинився в лікарні.

Наступні місяці були дуже важкими для Надійки: маленька дитина, безсонні ночі, слабий чоловік, і жодної допомоги від рідних чоловіка.

Щоб якось триматися на плаву, Надія пекла і готувала на замовлення, добре сарафанне радіо працювало швидко, і в неї від клієнтів відбою не було.

Проте незважаючи на це вона розуміла, що цього мало. Їм потрібно багато грошей, щоб провести повторні процедури, тоді можливо її Андрійко стане на ноги.

Переборовши себе, Надія поклала дитину спати, а сама пішла до свекрухи.

Вона вже кілька разів у голові відганяла ці заїжджені фрази, але, побачивши грізну жінку, призабула все, що хотіла їй сказати.

– Чого прийшла?

– Ми лікаря знайшли, який візьметься за процедури.

– А від мене, що ви хочете?

– Потрібні гроші, багато грошей.

– Ну, то візьміть кредит.

– Пробувала, але мені не дають, я ж поки що не працюю…

– Так шукай роботу, нічого дома сидіти!

– У мене ж дитина маленька, Вірочці ледь три місяці виповнилося.

– Нічого не знаю, нічим не можу вам допомогти. У мене своїх турбот вистачає, старший син одружується.

– Невже не можна почекати з весіллям? Це теж ваш син…

– А ви чому не почекали? Ще дитину народили… На мене не сподівайтесь, живіть як хочете.

Надія не знала, що робити, виходу більше не залишалося. Вона зробила глибокий вдих і набрала номер знайомої.

– Марино, мені допомога твоя потрібна.

– Слухаю.

– Я квартиру хочу продати. Гроші терміново потрібні на процедури.

– А ти добре подумала? Назад дороги не буде. Куди ти потім із дитиною?

– Мені зараз Андрія на ноги поставити треба.

– Добре, я тобі подзвоню.

Надія знала, Марина була найкращою ріелторкою, вона обов’язково допоможе швидко та вигідно продати квартиру.

І справді, вона не помилилася, покупець знайшовся швидко, і через деякий час Надія відвезла Андрія за кордон на процедури.

Однак ефект від лікування був не таким, на який вони очікували… Андрій повністю не видужав.

У голові крутилася лише одна думка – як жити далі? Житла у них не було, роботи теж, того, що в неї залишилося, ледь вистачало на їжу і на кілька місяців оплати за орендовану квартиру. Але Надія і тут не опустила руки, вона готувала та розвозила комплексні обіди по офісам.

Добре дитина була спокійною, маленька Вірочка або спала, або тихенько сиділа, коли мама розвозила їжу.

Одного з таких днів Надія, як завжди відвізши замовлення, поверталася додому.

Потрібно було ще погодувати Андрія, Вірочку і вкласти спати малечу.

Надія відкрила двері свою ключем і застигла від несподіванки. Вдома на неї чекав сюрприз!

Андрія вдома не було, як і не було його речей!

Надія кинулася до кухонної шафи, де на верхній полиці стояла бляшана коробка з–під чаю. Грошей там не було…

– Господи! Що ж це таке робиться? Там же були всі її заощадження, а днями має господиня квартири зайти по квартплату.

Надія взяла телефон і почала набирати номер свекрухи, жінка довго не відповідала.

– Ти чого дзвониш? Не дзвони сюди більше!

– Андрій… Він у вас?

– Так, у нас. Це було його рішенням.

– А гроші? Там у шафі були гроші, це все, що в мене залишилося.

– Гроші нам зараз потрібніші, а ти ще заробиш! Забудь про нас, забудь про Андрія! Не любить він тебе, від тебе тільки негаразди!

Надія повільно сіла на підлогу. Вона викуповувала дитину, погодувала і поклала спати. Їсти і спати не хотілося, вона ходила з кімнати до кімнати, намагаючись знайти правильне рішення.

У двері подзвонили, Надія подумала, що це в свекрухи прокинулася совість, і вона привезла гроші, але це була хазяйка квартири.

– Здрастуйте, Ніно Іванівно, я на вас сьогодні не чекала…

– Привіт, Надіє. Я чула, ти більше не можеш оплачувати квартиру, у такому разі я наполегливо вимагаю звільнити житло.

– Але, ще є час, і в мене оплачено до кінця тижня!

– До кінця тижня поживи, а потім, якщо не знайдеш гроші переїжджай. У мене не благодійність, самій гроші потрібні.

Час минав, грошей не було, Надія одягла Вірочку і вийшла з нею надвір. Вона востаннє окинула поглядом будинок, у якому жила і пішла у бік дороги. На автобусній зупинці вона вирішила сісти, щоб востаннє погодувати дитину.

– Ну, що Вірочка, пробач свою недолугу матір…

Через мить сльози бризнули з її очей, і вона розплакалася. Здавалося, дитина вловила настрій матері і теж голосно заплакала.

– Що це ви? Що трапилося?

Надія підвела очі і побачила перед собою літню жінку. Здавалося, ця жінка була єдиною, кого цікавило, що з нею сталося.

– З донькою прощаюся…

– Чому?

Надія почала свою розповідь, і про те, що її виселили з квартири, і що немає в неї більше грошей. І що тепер вона хоче віднести дитину в дитбудинок, де сама виросла…

– Дурниці, ходімо зі мною. Хто тобі сказав, що не маєш виходу? Поки жива завжди є вихід, це з цвинтаря немає виходу, не забувай про це.

Надія, як заворожена йшла за літньою жінкою, здавалося, це була остання ниточка, яка давала шанс побути з дитиною довше.

– Називай мене Марія Петрівна. Я тут живу сама, як бачиш, місця всім вистачить. Живи і ти тут, платити мені не треба. Натомість пратимеш, готуватимеш і прибиратимеш. Стара я стала, багато справ дається мені важко. За дитиною твоєю я подивлюся, якщо раптом надумаєш влаштуватися на роботу. До речі, ти хто за фахом?

– Кухар…

– От і чудово, моїй знайомій якраз потрібен кухар у кафе, яке вона відкриває.

– Спасибі вам…

– За що? Я нічого такого не зробила.

– Ви мене врятували, і мою дитину…

…І ось через стільки років вона стоїть перед жінкою, яка зіпсувала їй життя, кинула напризволяще.

– Надійко!

– Лідія Федорівна?

– Так, це я Надійка …

– Ви щось хотіли?

– Як ти поживаєш?

– Непогано. Працюю, дочка підростає, заміж незабаром виходжу.

– А мене ось із дому виставили…

– Як? Хто?

– Старший син…

– А Андрій, як він?

– Андрійку ми так і не допомогли, так і залишився слабим… Видно не витримав цього… Нема більше Андрія.

А ось Павлик, вирішив квартиру продати, і якнайбільше купити, ремонт зробив, нові меблі купив… Але мені там місця, як виявилося не було, виставив він мене на вулицю, а речі мої викинув. Ти не подумай, я не скаржусь… Це мене Бог покарав за те, що я з тобою так вчинила. Вибач мені, якщо зможеш.

– Я на вас зла не тримаю, хоча Андрія мені дуже шкода… Лідіє Федорівно, до себе я вас взяти не можу, самі розумієте, живу у майбутнього чоловіка, але в будинок для літніх людей влаштуватися допоможу, якщо ви, звичайно, не проти.

– Звичайно, не проти, вже краще, аніж просто неба спати.

– Добре, тоді ходімо, я вас відведу.

Надія повільно йшла додому, з одного боку вона була щаслива, у неї було житло, робота, дочка росте, в особистому житті все налагодилося, а з іншого боку…

Цікаво, як би склалося її життя, якби Андрія тоді не забрали?

Адже скільки разів вона мріяла, щоб Бог відновив справедливість.

Але тепер вона не тільки не відчувала ніякого задоволення від побаченого, а й навпаки, їй було по-людськи шкода колишньої свекрухи.

Цікава річ життя, ніколи не знаєш, що буде завтра. Сьогодні ти на коні, а завтра…

Не дарма кажуть не забувай простягати руку допомоги тим, хто її потребує, щоб потім було кому тобі допомогти, коли допомоги будеш потребувати ти…

КІНЕЦЬ.