В мене є дві сестри. З однією ми двійнята, інша старша на два роки, невелика різниця, я вважаю. І ось в обох моїх сестер не було бажання забирати маму до себе, коли постала гостра потреба.

Коли мені було двадцять років, мати потрапила під машину. Численні травми, безліч операцій, тривале відновлення. Зрозуміло, що сама вона жити не могла.

Лікарі говорили, що згодом вона зможе повернутися до повноцінного життя, але треба було їй допомагати, тим більше, що з роботи її звільнили, причому заднім числом, на кшталт, ще до аварії це сталося.

Грошей у мами до ладу немає, все, що виплатив винуватець аварії, пішло на лікування та першу реабілітацію. За нею був потрібен догляд, навіть найпростіші побутові речі вона сама зробити не могла.

Постало питання, хто за мамою доглядатиме. Нам із сестрою на той момент був двадцять один рік, старшій двадцять три. Молодість, свої справи, це все зрозуміло, але треба було вирішувати, що робити з мамою.

Почалася лайка, тому що у кожної свої справи ніхто не хоче перетворювати своє життя на постійну рутину, ніхто не хоче зайвого навантаження.

Я пропонувала просто по черзі доглядати за мамою, щоб у всіх була можливість поєднувати своє життя і допомогу мамі. Але сестри надали сто причин, чому вони не можуть, чому їм цей варіант не підходить.

У результаті я плюнула, сказала їм, що вони не люди, а тварини, раз власній мамі допомагати не хочуть. Забрала маму до себе, хоч старша сестра і жила з мамою в одному місті.

Квартиру мами продали, купили житло у місті, де я живу та працюю. І почала я бігати по колу. З роботи додому, хапати маму та везти її на фізіотерапію, потім у басейн, потім додому. Приготувати їжу, поїсти, погодувати маму та спати.

Мама дуже намагалася не бути тягарем. Вона посилено тренувалася, розробляла тіло, щоби можна було самій встати, походити по квартирі, допомогти мені по господарству.
На мамину реабілітацію витрачалося дуже багато грошей. Добре хоч за квартиру платити не треба було, тільки комуналку, та це дрібниці. Раніше я винаймала житло.

Але грошей все одно не вистачало, доводилося підробляти, щоби не переривати курс реабілітації. Сестри періодично скидали гроші, але це була така крапля у морі. Подачка в тисячу гривень – навіть смішно.

Мені зараз вже двадцять сім років, мама стала на ноги та впевнено на них стоїть, ходить навіть бігає. Живе повноцінним життям і радіє.

Я поки що живу з мамою і накопичую на свою квартиру. Тому зараз все відбувається на моїх очах. Сестри влаштували свої життя, завели дітей і різко згадали, що мають маму, яку можна залучити для допомоги.

Надзвонюють, просять приїхати, допомогти з онуками. Слово “допомога” не звучить, але чітко простежується. А так маму закликають подивитися на онуків, та й взагалі мати щось рідко дочок відвідує.

Але ці доньки під час маминої реабілітації взагалі ніколи не приїхали, обмежуючись рідкісними дзвінками. Вони жили своїм чудовим життям.

А тепер діти пішли, потрібна мамина допомога, про неї згадали. Мама ні з ким із дочок не лаялася, але й допомагати їм вона не рветься, відмовляється тим, що швидко втомлюється, самопочуття не дуже, тож не може приїхати.

Сестри ображаються, хоча з чого б це? Вони самі показали своє ставлення до мами, а тепер мати показує їм своє.

Чи вони думали, що тільки вони можуть поводитися так, як їм зручніше?

Не вгадали.

КІНЕЦЬ.