Брат і сестра зустрілися на прощанні в матері. Олександр та Марія. Три роки не бачилися та не спілкувалися. До матері намагалася Марія приїжджати, коли брата не було. Привіт один одному через матір кожен передавав, але це просто для ввічливості та щоб матері спокійніше було. Вона і так нездужала і засмучувати її Марія не хотіла. Вийшло, що мами не стало і залишився її батько, дід Марії та Олександра.

І ось зустрілися брат із сестрою, прощанням разом треба займатися. А не виходить нічого.

Навіть у чому маму в останню путь проводити сперечатися почали. Мама все для себе вже приготувала, у пакет поклала та підписала. Доньці показала де взяти. Ну, дочка все й зробила, як мама просила. А син почав обурюватись. Не сподобалася йому сукня матері. А інше вже поряд покласти можна.

– Що ви за люди такі? Не можна на так. Тихо треба, мирно. Мама ваша бачить, – сказала сусідка. – Поруч сукню поклади.

– Не лізьте. Я лише сказав, що не подобається. Все вже зроблено.

Усі суперечки завжди брат заводив. Іноді взагалі на порожньому місці. З дитинства він такий. Все йому не так. Бурчав на всіх, на сестру, на матір, на діда, на сусіда. Три дружини змінив. Спочатку добрий і добрий, а потім злий та ображений. Друзів він не мав. Ніхто з ним не хотів спілкуватися.

– Поїдеш зі мною, – наказовим тоном сказав він дідові.

– Ні. Я вдома залишусь, – тихо відповів той.

– Ти маєш зі мною жити, – наполіг Сашко.

– Нічого я нікому не винен. Все вже дав. Точніше сам ти все забрав, – тихо сказав дід.

– Не говори нісенітниці! Що ти міг віддати? Всі поїдуть – поговоримо, – шепнув Сашко.

Дід засумував, і так у нього біда, дочки не стало, а тут онук ще зі своїми претензіями.

Чоловік Марії Ігор сидів та слухав. Він вдруге бачив брата своєї дружини. Перший раз – коли було їхнє весілля три роки тому. Знав, що Марія з ним не любить спілкуватись. Знав, що він має поганий характер, що лінивий. В нього самого діда вже давно не було, не стало.

– Марія. Ти не хочеш діда забрати? До нас.

– Я б забрала, та Сашко не дасть. Він же у діда всю пенсію забирав. А вона не маленька. Мама казала, що лише на її пенсію жили. Та ми ще продукти привозили. Мамі соромно було за нього, просила тобі не розказувати. А тепер вже можна.

– Тут його не можна залишати. Збери необхідні речі та документи. А Сашко нехай думає, що хоче. Не переживай. З дідом я поговорю.

Речі зібрали. Дід зрадів. Що там Ігор йому казав, ніхто не знає. У машину сів. А тут і Олександр під’їхав.

– Куди поїхав. Ану виходь! Куди зі свого будинку йдеш? – став вигукувати Сашко.

– Машину мою не чіпай. Навіщо тобі дід? – втрутився Ігор.

– Тебе не стосується, – сказав Сашко.

– Дуже навіть стосується. Він дідусь моєї дружини. Я не дозволю його ображати. Жаль, що раніше не знав.

– Грошей великих захотів? На пенсію його око поклав? – єхидно сказав Сашко.

– Це ти про себе кажеш? Мені його пенсія не потрібна. Я працюю, – вже ледве стримувався Ігор.

– А мені потрібна.

– Ну ось. Ось і з’ясували. Тобі потрібна пенсія, а нам дідусь. Тож ми його забираємо. А ти залишайся, – сказав Ігор, сів в машину і поїхав.

Так ще ніхто не відповідав Олександру. Поки він думав, що відповісти, машина поїхала.

Олександр розгубився. Вперше все пішло не так. А він має іпотеку, борги, аліменти. На все грошей не вистачить. Виїхала пенсія діда, відлетіла назавжди.

А дідові сподобалося у Марії та Ігоря. Великий будинок. Правнуки та їхні друзі не дають йому сумувати. Пенсію з нього ніхто не питає, не забирає. Тішить дід правнуків і сам радіє.

КІНЕЦЬ.