— В магазин мені з чим іти? Останні копійки в гаманці! До зарплати ще тиждень. Ти гроші маєш, чи знов усе на книги витратив? – все пиляла дружина.

Ранок знову якось не задався. Прокинувся Андрій пізно — відсипався після нічного чергування. Сердита, виснажена дружина Надя вже й обід приготувала, й дітей відправила до бабусі з дідусем, і саме закінчувала прасувати речі. Була неділя.

— Доброго ранку, — пробурмотів чоловік, прямувавши до ванної.

— Комусь доброго, а комусь і краще не буває, — відрізала Надя.

І понеслася тирада про брак грошей, про його неприбуткову роботу:

— Сторож, бачте! Цілу ніч із книжкою сидить, а вдень спить. Молодий чоловік — і симулянт!

Андрій щільно прикрив скрипучі двері, щоб більше не чути цієї нісенітниці. Так, поки що робота у нього така — іншої не знайти.

Заочне навчання довелося кинути через хворобу, а важка праця — взагалі протипоказана.

Йому тридцять три, а життя — якось не склалося. Ці нескінченні співбесіди щоразу завершувались одним і тим самим: «Ми вам зателефонуємо».

Після ванної він зробив трохи зарядку, випив гарячого чаю з якимось бубликом. Озирнувся навколо — кухня мала, м’яко кажучи, вигляд не дуже. Розводи на стелі давно просилися під побілку. Новенький чайник з вишеньками, останнє Надине надбання, стояв на плитці, придбаної ще у минулому столітті.

Підлога встелена потертою плиткою, батарея, яка ледь гріла. На облізлому підвіконні цвіла герань. Все потребувало ремонту, оновлення, і — головне — грошей, грошей, грошей…

А де їх узяти? Усе, що вони з дружиною заробляли, йшло під нуль — на їжу, комуналку, дітей. А ті ростуть, їм весь час потрібен новий одяг і взуття — це само собою. А ось собі щось купували, вони й не пам’ятали коли.

От і обурюється жінка:

«Живемо бідно! Заробити не можеш! Тільки книжки свої скуповуєш…»

І це каже вона — колишня бібліотекарка, яка тепер прибирає в будинку якогось багатого чоловіка. Та ж усі знають, що той усе нахапав, працюючи в міській адміністрації, і не зовсім чесно.

Надя вже змирилася з цією роботою, з такою долею. А він — навпаки — саме в її бібліотеці і захопився книгами. Так, купує інколи, зібрав цілу полицю. Ось діти підростуть — і він їх до книжок привчить, а не до ґаджетів!

Допивши чай і помивши за собою чашку, Андрій вийшов на балкон, накинувши на плечі потерту куртку.

Дружина кинула в його бік багатозначний погляд, але він його проігнорував. Скажи хоч слово — й одразу почнеться нова тирада про його безвідповідальність та її зіпсоване життя…

«Гроші, гроші, гроші — родове прокляття людства», — згадав Андрій якусь прочитану фразу.

Але думки не зупинялись, й перед очима раптом постав глобальний запит:

«Навіщо я одружився? Жив би спокійно, як хотів. Квартира — моя, не її. Працював би — і витрачав тільки на себе…»

Та в ту ж мить уявив дві рум’яні мордашки своїх двійнят, і йому стало соромно. Ні, Бог дав — терпи. Але з роботою таки треба щось вирішувати.

Чоловік з балкону побачив у дворі солідного, представницького Едика. Той вийшов з під’їзду й неквапною, розслабленою ходою попрямував до свого джипа. Машина привітно пискнула при наближенні власника. Едик увімкнув мотор, витяг щітку і почав зчищати сніг із капота.

На балкон вийшла Надя, кинула погляд через плече чоловіка:

— Прогріває. Кудись зібрався! Навіть у вихідний вдома не сидиться, — буркнула вона. — І все ж на показ! Ну купив би собі щось скромніше — ні ж бо, подавай йому подорожче авто та побільше! Чула, що ще й будинок будує собі в котеджному селищі. Один-єдиний син у них, а вже які апетити!

— Я плітки у дворі не збираю — і тобі не раджу. Має гроші — будує. Чия це справа?

— От саме! Має гроші. А ти…

І знову понеслася знайома пісня — але вже з-за зачинених дверей. На щастя, на балконі було холодно, а Надя вискочила в самісінькому халаті, тому швидко повернулася. А Андрію повертатися в теплу квартиру не хотілося, поки дружина хоч трохи не заспокоїться.

З під’їзду вийшла симпатична жінка з дівчинкою, обидві в яскравих спортивних костюмах, у руках тримали лижі, весело розмовляючи й сміючись. Вони сіли в машину, а Едик узявся кріпити лижі на дах. Потім підняв голову, побачив Андрія й привітно махнув рукою.

Андрій відповів жестом і навіть крикнув:

— Привіт, Едику!

Дверцята м’яко клацнули, мотор урчав — і красивий джип виїхав із двору, залишивши на снігу чіткий візерунок від дорогих шин.

— З ким ти там привітався, дорогенький? — запитала Ольга, Едикова дружина.

— Та з сусідом Андрієм. Хороший хлопець, я його давно знаю. Але якийсь завжди пригнічений, ніби нещасний. Пам’ятаю, колись хворів, але потім наче одужав.

— Це ж Надин чоловік, так? Ну, не дуже в них, здається, все гладко. Двоє чудових діток, а Надя, кажуть, у Матвєєва працює, прибирає у будинку. А Андрій де працює?

— Не знаю, Ольго. Раніше, здається, десь охороняв, а тепер я вже не в курсі. Ми рідко спілкуємося.

— Може, їм якось допомогти? — тихо запитала Ольга.

Але Едик не відповів.

Як допомогти? Грошима? Це образливо. Але нічого кращого в голову не приходило.

Тим часом Андрію стало холодно. Він згадав пуховик Едика — теплий, добротний. Ні, не заздрить. Просто дивно: життя у когось складається, а в когось ні. «Цікаво, а його дружина його сварить за щось?» — майнула думка.

І тут почув:

— В магазин мені з чим іти? Останні копійки в гаманці! До зарплати ще тиждень. Ти гроші маєш, чи знов усе на книги витратив?

Андрій витяг гаманець і мовчки простяг Наді. Гроші у нього були — небагато, але на магазин вистачить.

— Ці, бач, поїхали! Я з вікна бачила! А вчора яка в неї шуба була — на всіх дивиться зверху вниз. Бариня!

— Надя, йди в магазин, га? Досить обговорювати людей.

— А чого це ти їх захищаєш?! Вони тобі хто — брат із сестрою? Чи родичі, добренькі дядя з тьотьою? Щось не видно, щоб вони до тебе дуже прихильно ставилися!

Далі вона вже не знала, що сказати. А Андрій вийшов із кухні, подалі від очей дружини.

— Ковбасу не їж! — долинуло з передпокою. — Це дітям на сніданок. Я прийду — будемо обідати.

Нарешті зачинились вхідні двері. Іноді Надю було важко витримати. Так, він винуватив себе — не міг забезпечити родину, вона заробляла більше, тягнула все на собі: господарство, дітей…

Думки самі перескочили на Едика і його родину. Як вони проводять дозвілля? Хто прибирає їхню трикімнатну квартиру? Невже ця ніжна жінка — його дружина? Навряд. Напевно, хтось приходить. Що ж, можуть собі дозволити… Так, вони багато чого можуть собі дозволити — хоч Рим, хоч Париж.

Тільки що вони там побачать, крім бутиків, модних крамниць і вітрин? Ну, з’їздять до Ейфелевої вежі, подивляться на Колізей. А Дюма, Гюго, Джакомо і Чезаре? Чи ознайомляться вони з їхньою спадщиною та творчістю? Навряд. А він — ознайомився б.

У Андрія була мрія побачити світ. Наприклад, побувати в Єгипті. А що там побачить Едик зі своєю дружиною, крім пірамід? Чи читав він коли-небудь «Йосип і його брати» Томаса Манна? Чи знає хоч щось про Аменхотепа або Ехнатона? З цими думками Андрій задрімав.

Згодом Надя повернулась додому — на диво в доброму гуморі, похід до магазину трохи підбадьорив її. Вона розклала продукти й простягла йому книжку. На обкладинці було написано: «Вавилон. Прихована історія». Автор був йому незнайомий.

— У кіоску купила. Візьмеш із собою на чергування, — лагідно сказала вона.

Андрій підійшов і обійняв її. Але раптом почув:

— Ти не сердься на мене, Андрію. Я втомилася, розумієш?

Вони сиділи за столом, їли наваристий Надин борщ. На сковорідці розігрівались котлети з макаронами. Розмовляли про дітей, бесіда була спокійна, мирна. Потім разом дивилися якесь вечірнє шоу по телевізору — беззмістовне, про ніщо. Скоро вже час було йти по дітей. І раптом пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояв Едик. Уже не в лижному, а в легкому спортивному костюмі.

— Можна зайти? Розмова є, — сказав він.

Андрій пропустив його до квартири. Вони зайшли на кухню — прибрану, чисту, з любов’ю облаштовану Надею. Від чаю Едик відмовився. Одразу перейшов до справи:

— Слухай, Андрію. Справа така. Мені у фірмі потрібен помічник.
Ти ж на будівельному навчався?

— Так, не закінчив тільки — захворів, не встиг диплом захистити.

— Нічого. Захистиш — я обіцяю. А поки давай до мене — попрацюєш, підтягнешся трохи. Спочатку великої зарплати не обіцяю, але в нас хороші премії, коли об’єкти здаємо. Потроху ввійдеш у курс справи, перспективи в нас є. Ну як, погоджуєшся?

Андрій слухав і не вірив своїм вухам. Скільки ж будівельних фірм він обійшов у пошуках роботи! І досвіду мав — чимало, працював, поки вчився, але після хвороби його ніхто не брав на роботу.

Друзі відвернулися, роботодавці не хотіли брати відповідальність. Про Едика й не подумав ніколи… А тут раптом — така удача!

— Погоджується він! — пролунав голос Наді.

— Погоджується! Що тут думати?!

Чоловіки розсміялися, а Надя вже витягала яблучний пиріг з духовки та поставила чайник.

Наступного місяця, у новенькому сірому костюмі й пристойних туфлях, Андрій вийшов на роботу. Яка вдача, який шанс! Познайомився з колективом і швидко почав вивчати тонкощі справи.

Звісно, він і гадки не мав, що жодної вільної вакансії в Едика у фірмі не було. Але Ольга переконала чоловіка: треба знайти, треба допомогти людині. Та й сам Едик відчував: треба — отже, треба. І знайшов.

Час від часу забігала Ольга — залишити свою доньку, коли вони з Едиком йшли на якусь презентацію чи в театр. Сім’ї зблизилися — не скажеш, що прям подружилися, але теплі сусідські стосунки — це краще, ніж плітки та образи.

Надя теж змінилася. До Ольги їй, звісно, ще далеко — та й не треба. Головне, в очах більше не метушилася заздрість, а чоловік у домі став шанованою людиною. Усе налагодилося. Ремонт — не за горами, а там і поїздка з дітьми на відпочинок. За чергову премію. Ні, поки не Єгипет. А до батька Андрія, у Карпати. Життя змінюється, а отже — мріяти можна.

Джерело